Т. Косміна

ПОСЕЛЕННЯ, ЖИТЛО, ЗАБУДОВА

Типи поселень. Поселення землеробської людності України, які складалися з будівель, пристосованих для життя, різноманітних підсобних занять, утримання свійських тварин та зберігання продуктів, сягають глибини віків. Переважна більшість найдавніших поселень розташовувалася по високих берегах заплавних річок на захищених від вітру місцях, найзручніших для проживання та ведення господарства. Різноманіття форм таких поселень зумовлювалося специфікою освоєння степових, лісостепових та лісових територій, а також тим, що вибір ділянки для садиби був майже довільним.

Залежно від переважання тих чи інших традиційних планувальних типів сільських поселень наприкінці XIX — на початку XX ст. на Україні виділялося чотири зони — північна, центральна, південна та карпатська гірська. Північна зона в основному охоплювала масиви Українського Полісся. Тут переважав вуличний тип поселень, які виникли на місці давніх східнослов'янських дворищ. Водночас у східній (Чернігово-Сіверській) частині Полісся поряд з вуличними існували безсистемні та безсистемно-вуличні поселення. На території центральної лісостепової зони, де селяни майже до XVIII ст. могли вільно займати під забудову землі (див. Займанщина), значного поширення також набули безсистемні поселення, і тільки пізніше з'явилися вуличні. З послабленням народної колонізації у XIX ст. виникають рядові, радіальні, шнурові, а також квартальні поселення, створені на основі проектів.

У південній степовій зоні, що охоплює землі колишньої Запорізької Січі та частково Слобожанщини, більшість поселень виникла в результаті державної та поміщицької колонізації другої половини XVII — першої половини XIX ст. Тут забудова велася переважно за вказівкою властей і мала, як правило, квартальну та гніздову форму. Існували й окремі поселення вуличного типу, наприклад, військові, відомі і в інших зонах України.

В усіх зонах побутували радіальні поселення, що виникли на основі давніх торгово-ремісничих центрів. Крім того, у долинах невеликих річок і в балках формувались рядові поселення, котрі являли собою однобічно забудовані вулиці.

У гірських районах Карпат поселення були переважно безсистемними і розміщувалися на зручних земельних ділянках на значній відстані одне від одного.

Малодвірні поселення, виселки та хутори XIX — початку XX ст. були різними за походженням. У північній частині Полісся та Волині вони змінили старі назви дворів та дворищ на хутори лише у XVIII ст., тоді як на центральному Правобережжі вони називалися купі, купюр, хутор ще з XI—XVI ст. Малодвірні поселення Лівобережжя та Слобожанщини XVIII ст. виникали на місці як окремих сільських займищ (хуторів, пасік), так і виробничих осередків землевласників або заможної козацької верхівки. Основою малодвірних поселень південноукраїнського Степу подекуди були тимчасові поселення запорізького козацтва — зимівники.

Типи народного житла. В основі типології традиційного сільського житлового комплексу також лежить поділ території України на зони, проте він більш розгалужений і детальніший. Отож, виділяються п'ять зональних типів, які в свою чергу діляться на підтипи. Північноукраїнський (поліський) тип мав західний (Волинське Полісся), центральний (Київське-Житомирське Полісся) та східний (Чернігово-Сіверське Полісся) підтипи. Центральноукраїнський правобережний лісостеповий тип включав львівський (галицький), західноподільський, східноподільський та південнокиївський підтипи. Центральноукраїнський лівобережний лісостеповий тип складався з північнополтавського, південнополтавського та слобожанського підтипів. Західноукраїнський (карпатський) тип поділявся на шість підтипів: гуцульський, бойківський, лемківський, покутський, буковинський та долинно-закарпатський. І нарешті, південноукраїнський степовий тип був представлений дністровсько-дунайським, нижньодніпровським та приазовським підтипами. Загальне уявлення про зональні відмінності народного житла можна скласти з наведених ілюстрацій.

Традиційне житло. Північноукраїнський тип, центральний підтип.

Традиційне житло. Північноукраїнський тип, західний підтип.

Традиційне житло. Центральноукраїнський правобережний тип,
західноподільський підтип.

Традиційне житло. Північноукраїнський тип, східний підтип.

Традиційне житло. Центральноукраїнський правобережний тип,
східноподільський підтип.

Традиційне житло. Центральноукраїнський лівобережний тип,
полтавський підтип.

Традиційне житло. Центральноукраїнський лівобережний тип,
слобожанський підтип.

Традиційне житло. Центральноукраїнський правобережний тип,
південнокиївський підтип.

Традиційне житло. Західноукраїнський тип, гуцульський підтип.

Традиційне житло. Західноукраїнський тип, лемківський підтип.

Традиційне житло. Південноукраїнський тип,
дністровсько-дунайський підтип.

Традиційне житло. Південноукраїнський тип,
нижньодніпровський підтип.

Двір. У сприятливих природно-географічних умовах України на всій її території сформувався так званий відкритий тип Д. Це означає, що земельна ділянка, прилегла до хати (хижі) та господарських споруд, завжди лишалася просто неба — на відміну від побутуючого в інших східнослов'янських народів закритого типу, коли під спільним дахом із житлом знаходилася певна площа Д.

За типом взаємозв'язку житлового будинку з господарськими спорудами український відкритий Д. у XIX — на початку XX ст. характеризувався переважно незалежним розміщенням житла. У деяких районах (Полісся, Карпати, частково Лісостеп та Степ) побутували різні варіанти поєднання житла з господарськими спорудами — від часткового до суцільного.

Забудова двору. За формою взаєморозташування житла і господарських споруд український двір мав шість типів забудови. При вільній забудові господарські будівлі й хата розташовувалися без певної системи, підпорядковуючись особливостям рельєфу садиби та господарським вимогам її хазяїна. Однорядна забудова передбачала розміщення господарських споруд на одній лінії з хатою. При цьому елементи забудови могли бути зовсім не зв'язаними між собою, зв'язаними частково або об'єднаними спільним дахом (довга хата, погон, лінійна, шнурова забудова).

Типи забудови двору: а) вільна; б) однорядна;
в) дворядна; г) Г-подібна; д) периметральна

При дворядній забудові господарські будівлі та хата утворювали два паралельних ряди і також могли бути зовсім не зв'язані, зв'язані частково або суцільно (дворяд). При Г-подібній та П-подібній забудові її елементи в плані утворювали відповідну літеру, а при периметральній розташовувалися по периметру садиби. Ці типи також мали три форми взаємозв'язку — відсутній, частковий та суцільний.

Двори із суцільним замкненим взаємозв'язком усіх будівель та периметральним їх розташуванням на садибі в різних районах України мали різні назви: окружний двір, круглий двір, підварок — на Поліссі; заєзд, замкнений — на Поділлі; хата у брамах, гражда — на Гуцульщині; хутір, зимівник, козацький двір — на Півдні.

Двір і вулиця. Щодо розміщення хати відносно вулиці український двір був представлений трьома варіантами віддаленим, наближеним та безпосереднім.

В умовах народної колонізації земель виникали садиби переважно з віддаленим розташуванням хати відносно проїзних шляхів, постановкою її в глибині двору. Такий тип на Поділлі називався двір проїздом, на Полтавщині — глибокий двір. При наближеному розташуванні хати перед нею був невеликий земельний простір, на якому, як правило, висаджували дерева, кущі, квіти. Цей тип набув значного поширення на початку XX ст. майже по всій Україні, особливо в умовах нової садибної забудови вуличних поселень Лісостепу та Степу. Безпосередній вихід хати на вулицю, й розташування саме на межі садиби, яка прилягає до вулиці, є типом, який зустрічався дуже рідко — переважно в забудові садиб, котрі межували з ринковими майданами або жвавими торговельними шляхами. Під впливом білоруських та російських традицій цей тип наприкінці XIX — на початку XX ст. мав деяке поширення в порубіжних районах Полісся та Слобожанщини.

Розташування хати відносно вулиці: а) віддалене; б) наближене; в) безпосереднє

Огорожа двору. Матеріал, з якого робили огорожу, та її форми значною мірою створювали виразність сприйняття сільської забудови того чи іншого району України. Найдавнішою формою огорожі були вали (окопи) з землі та глини, перемішаних зі м'ятою соломою. Поверх них висаджували кущі та дерева. Наприкінці XIX — на початку XX ст. у переважній більшості районів лісостепової та степової смуги поширилися плетені з лози тини. У лісових районах огорожу робили з тонких стовбурів дерев, горизонтально покладених між подвійними вертикально вбитими в землю стовпчиками. Такий тип огорожі мав назву вер'є. На Західному Поліссі подекуди зберігалися такі архаїчні форми огорожі, як сторч, сторчівка, частокіл, — зроблені з кругляків, вертикально вбитих у землю, та паркани — з закладених у пази вертикальних стовпчиків горизонтальних плах чи горбилів. У південних районах, багатих на камінь, огорожі робили з груботесаних брил (плиток) значних розмірів, поставлених на ребро (плетняки), або ж викладали з дрібного каміння без розчину (мури).

Огорожа мала в'їзні ворота — браму, вхідні двері — фіртку — та перелаз — підвищений над рівнем землі отвір для проходу людини, утруднений для худоби та птиці.

Хата — загальнопоширена на території України назва житлової споруди. Поряд із цим терміном у західних районах побутували назви хижа, халупа, на Лівобережжі — хатина. У південних степових районах частково заглиблене в землю житло називалося бурдей, землянка, а підвищене — верхова хата, горішня хата, горішник. Бідняцька X. гуцулів та бойків Карпат також мала назву бурдей (бурдій).

Українська X. пройшла багатовіковий шлях розвитку від одноподільних до дво-, три- та багатоподільних споруд, яким були притаманні яскрава зональна виразність, локальна специфіка, різноманітність планування тощо. Поруч із повсюдним поширенням двоподільного житла, яке складалося з X. та неопалюваних сіней, у північно-східних районах на початку XX ст. з'явилися споруди, в яких обидва приміщення мали печі, а на Закарпатті двоподільне житло об'єднувало в собі два незалежних приміщення, кожне з яких мало зовнішній вхід (хата й кліть), причому лише перше опалювалося піччю. Ускладнення двоподільного житла на Поліссі та Слобожанщині відбувалось за рахунок або виділення в сінях ще однієї житлової кімнати з піччю (теплушки, теплухи, кухні), або повного перетворення сіней на тепле приміщення. У другому випадку вхід влаштовували безпосередньо з вулиці у так званий прихаток, а заможні господарі прибудовували перед вхідними дверима ще й сінці, ганок.

Найбільш поширеною на Україні в кінці XIX — на початку XX ст. була триподільна X. багатьох варіантів. На Поліссі, Північному Правобережжі, на Полтавщині, Слобожанщині та в долинних районах Прикарпаття й Закарпаття цей класичний тип українського житла мав розташовані по центру споруди сіни (сінь, сінці, хороми, боїще, баще, приклад) та розташовані по обидва боки від них житлову кімнату та підсобне приміщення для зберігання продуктів харчування, дрібного реманенту та сезонного одягу (комору, кліть). Своєрідність карпатського варіанту полягала в тому, що вхід до комори влаштовувався не з сіней, як в інших районах, а знадвору. Це давало змогу прибудовувати комору не лише до сіней, а й до тильної стіни житлової кімнати. Таким чином, остання ставала в центрі всієї будівлі. В економічно більш розвинених південних районах переважав варіант, коли два житлових приміщення симетрично розташовувались відносно сіней. Він мав назви: хата на дві половини, дві хати через сіни.

Типи огорожі двору: а) вер'є; б) паркан; в) тин, плетений із лози; г) мур

Традиційним типам X. різних регіонів України надавали своєрідності такі елементи, як ганок (крильце, калідор, рундук), значні виноси даху (піддашшя, піддашок, підсобійка, підострішина, дармовис, піднакат) та галерея (рукійма, лавочки).

Подальше ускладнення плану X. йшло через виокремлення в сінях комори (комірки, комірчини, кліті, підкліті, хижки, чулана, кладовки), а в житловому приміщенні — кухні (боковки, ванькіри, алькіру, хатчини). На Поліссі, крім комори, в сінях виділяли приміщення, яке використовували замість льоху (стебку, стьобку), оскільки високі грунтові води заважали копанню глибоких льохів. Аби при мілкому заглибленні в грунт корнеплоди не промерзали, стебки обігрівали жаровнями з розпеченим вугіллям.

Традиційний план X. ускладнювався й за рахунок прибудови господарських приміщень, які розміщувались під подовженим спуском даху. Такі будівлі набули поширення на Волинському Поліссі (хата з прибічками, пуклітом, покліттю), Поділлі (з прибоками, притулами, причепами), у Карпатах (з пелевнею, половником, прихатою, захатою, шатром, газовбою), на Слобожанщині (з захатником, припусницею, прихалабаком, сутком).

Наприкінці XIX — на початку XX ст. під впливом міських споруд в українських селах з'являється новий тип триподільного житла, який складається з двох суміжних X., розташованих у ряд по один бік сіней (однобічна хата). Деякі житла Полісся, Карпат і Півдня являли собою значно видовжену будівлю (довга хата), в якій в одному ряді з житловим приміщенням під окремим чи спільним дахом об'єднувалися господарські прибудови.

Найбільш заможні селяни Лісостепу та інших районів будували багатоподільні житла з трьох-чотирьох кімнат (кругла хата, домок). Такі споруди виникали в результаті членування кожної з камер триподільного житла: в сінях виділялась комора, а кожне з житлових приміщень переділялось на два — чисту хату (велику хату, залу) та кухню або кухню-спальню (хатину, банкір, алькір).

Українська X. на всій території свого поширення являла собою наземну одноповерхову споруду, за винятком гірських районів Карпат, придністровської зони Буковини та Поділля, де під житлом, розташованим на крутих схилах, влаштовували цокольний поверх (погреб, пивницю), який використовували для господарських потреб. Винятком було житло вкрай зубожілого сільського населення деяких районів — напівземлянки та землянки.

Інтер'єр хати. Внутрішнє планування українського житла, традиції якого сягають давньоруського періоду, характеризувалося у XIX ст. повсюдною типологічною єдністю. Отже, вариста українська піч завжди займала внутрішній кут хати з одного боку від вхідних дверей і була обернена своїм отвором (челюстями) до фасадної стіни (чільної, входової, передньої), в якій були вікна. По діагоналі від печі влаштовували парадний кут (покуть, червоний кут, святий вугол, божній кут), де розміщували ікони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками (божниками), обтикані цілющим зіллям та квітами; перед ними вішали лампадку. На Лівобережжі для ікон виготовляли спеціальні полички (божнички), а у найбільш заможних селян були цілі домашні іконостаси.

Під іконами уздовж бічної (причілкової) стіни ставили стіл. У карпатських горян і подекуди в подолян функції столу виконувала скриня. Біля столу попід тильною (задньою, запічною, напільною, примісткою) стіною розміщували довгу дерев'яну лаву, а з зовнішнього боку — маленький переносний ослінчик. Збоку від столу знаходилася скриня. Простір між піччю та причілковою стіною заповнювався дерев'яним настилом на стовпчиках, піднятим на рівень лежанки печі (піл, приміст). Удень він використовувався для хатніх робіт, а вночі слугував спальним місцем. На Волинському Поліссі літнє спальне місце (палаті) іноді влаштовували в сінях. Уздовж чільної та причілкової стін наглухо встановлювали лави, які на свята прикрашали саморобними ряднами (веретами, коцами), а в заможних сім'ях — килимами. В кутку, протилежному печі, біля дверей і над ними розміщували дерев'яні полички або невеличку шафу (мисник, мисничок, судень) для посуду, а вздовж чільної стіни над вікнами проти печі — полицю для хатнього начиння та хліба (хлібну полицю).

В одноподільних бідняцьких хатах Полісся та Карпат майже до початку XX ст. побутувала архаїчна форма курної печі (курянка, піч по-чорному), дим від якої йшов просто в хату. Для його виводу у стелі робили спеціальний отвір (димник) із засувкою. Поліщуки майже до 20-х років XX ст. продовжували користуватися такими архаїчними освітлювальними пристроями, як посвіт, лучник, світак, світоч, світильник, светло, лучина, які встановлювали біля вікна проти печі. Зі стелі, в якій залишали отвір, над посвітом спускали трубу (комин, посвітиш комин, світильний комин), зроблену із хмизу або полотняного мішка, обмазаних глиною. Своєрідності поліському та карпатському інтер'єру надавала ціла система жердок (на більшості території України їх було лише одна — дві). Це поздовжні й поперечні жердки-полиці (гряди, бальки); жердка-перекладина (пересувка, косуля) для плетіння постолів, личаків, рогож; жердка для підвішування кросен ткацького верстата (грядка); жердка-сушилка біля печі (балічка, біло) та повсюдно поширені жердки-вішалки над спальним місцем.

Типи печі: а) лівобережний; б) правобережний; в) лемківський

Українська вариста піч за формою димозабірного пристрою (комина, шиї, цівки), який розташовувався над припічком, представлена трьома типами: лівобережним, правобережним та лемківським. Стінки комина печі лівобережного типу були поставлені на припічок урівень з ним, так що припічок мав вигляд заглибленої площадки. Правобережна піч мала комин у формі зрізаної піраміди — у вигляді вільно нависаючого над припічком або спертого на стовпчики коша. Лемківська піч, крім своєрідної орієнтації отвору на причілкову стіну, мала комин у формі Г-подібної труби, коротка частина якої нависала над припічком, а подовжена з'єднувалась із стіною сіней, де був отвір для виводу диму в сіни. Основу печі (опічки) найчастіше робили з глиносоломи, у поліському та карпатському житлі були поширені опічки з дерева, на Півдні та Закарпатті — з природного каменю, пізніше — з цегли.

Традиційна українська хата мала, як правило, не менше трьох вікон: у чільній стіні — двоє навпроти печі (перепічні) та третє навпроти столу (застільне, покутне). Робили й маленьке віконце у причілковій стіні (запічне). В курних хатах Полісся та Карпат майже до початку XX ст. зберігалися так звані волокові вікна, що являли собою вузькі наскрізні отвори в стіні, які закривалися дерев'яними засувками — волоками.

Стіни хати зводилися з різних будівельних матеріалів залежно від місцевих ресурсів та економічних можливостей забудовників. Давні традиції на Україні мали два типи конструкції стін: зрубний і каркасний. Через хижацьке знищення лісу, високі ціни на лісоматеріали співвідношення зрубних і каркасних жител у кінці XIX — на початку XX ст. змінюється на користь останніх, а зрубне житло стає привілеєм заможних господарств, перетворюючись на своєрідний символ добробуту.

Типи конструкції стін хати: а) зрубна; б) каркасна

У північній полосі Лісостепу каркас заповнювали деревом та частково глиносоломою, а у південній — плетінням (мінімально вживали дерево, максимально — лозу, очерет, солому з глиносоломою). На Правобережжі відстань між стовпами каркасу (слупами, шулами) заповнювали дерев'яними горбилями (риглями, долями, диликами), які горизонтально закладали в пази (бурти, чари, кані) цих стовпів. У лівобережному варіанті переважав вертикальний спосіб заповнення каркасу (сторчівка, торчівка, всторч).

Проміжки між стовпами каркасу закладали більш тонким деревом — торчами, які заводилися зверху у поздовжню обводку, а знизу або закопувалися в землю, або вставлялися у нижню балку — підвалини. Торчові стіни з обох боків обмазували глиною та білили. Для кращого прилягання обмазки її накладали на забиті у стіни дерев'яні кілки (клинці, тиблі). У XX ст. замість тиблів почали набивати металевими цвяхами дерев'яні планки або дранку (решетівку).

Стіни з плетеним заповненням каркасу (турлучні) мали поширення у зоні Лісостепу та Степу. Вони мали досить легкий каркас із густо поставлених стовпчиків, які скріплювалися кількома рядами горизонтальних жердок (веричок, глиць). Каркас вертикально заплітали хмизом, лозою, очеретом, а далі з обох боків обмазували товстим шаром глиносоломи. Турлучні хати мали різні назви: мазка, мазанка, хворостянка, кильована, на підпльоті та ін.

Поряд із каркасною у лісостеповій і особливо у степовій частині України побутувала безкаркасна техніка зведення стін із глиносолом'яних вальків та блоків-цеглин (саману, колибу, лампачу, паців), а в ряді районів — із природного каменю — ракушняку, солонцю тощо.

Типи стелі:
а) на повздовжньому сволоку;
б) архаїчна трапецієподібна

Декоративно-художнє оздоблення хати було досить різноманітним у різних районах України. Так, якщо засоби зовнішнього оздоблення зрубних поліських жител обмежувалися частковою побілкою або обмазкою глиною, до того ж лише житлової частини хати, то у крайніх північно-західних районах зруб залишався небіленим або підбілювалася тільки частина стін навколо вікон. Декор зрубного карпатського житла відзначався багатством профільованого різьблення (глухого, площинного, наскрізного). Значним розмаїттям прийомів оздоблення характеризувалось каркасне та безкаркасне житло лісостепових та степових районів. Тут, окрім традиційної обмазки глиною та побілки, широкого вжитку набули підводка кольоровими глинами та декоративний поліхромний розпис. У прикарпатських зонах Поділля, Буковини, гірських районах Прикарпаття та Закарпаття застосовували прийоми художнього викладання — шалівку, шинглі, лікування.

Типи конструкції
двосхилого даху:
а) "накотом";
б) "на стільцях"

Долівка та стеля. У традиційному українському житлі долівка (земля) завжди була глиняною. Дощана підлога навіть у домівках заможних селян наприкінці XIX — на початку XX ст. траплялася дуже рідко, та й лише в районах, багатих на ліс.

Стеля підтримувалася поздовжніми або поперечними балками — сволоками. На них укладали різного роду настил (із горбилів, дощок, пруття, переплетеного глиносолом'яними перевеслами, тощо). Лише у поліському житлі збереглися поодинокі випадки влаштування таких архаїчних форм стелі, як трикутна, трапецієподібна та напівкругла (горбата стеля). Стелю, як правило, завжди білили, залишаючи небіленими іноді лише сволоки. Повністю небілена стеля побутувала лише у західних районах Полісся та у карпатських горян (мита стеля).

Дах. Найбільш поширеною конструкцією Д. на Україні була чотирисхила на кроквах, які кріпилися на вінці зрубу або на поздовжніх балках (плотвах), покладених по верху стін. На Поліссі ще побутував двосхилий дерев'яний Д. кількох варіантів: накотом, на стільцях, на сохах тощо. У правобережних лісостепових районах Д. покривали переважно соломою, зв'язаною снопиками (куликами, китицями, плескачами), а в лівобережних — розстеленою соломою (внатруску, під ліщотки, по-простому, під ногу). На Правобережжі та в Карпатах по ребрах та вздовж усього Д. викладали сходинки (острішки, карби, сходинки, стріхачі). Такий Д. завершувався високим гребенем (верхом), прокладеним по всій його довжині. Через велику кількість атмосферних опадів Д. тут були значно вищі, ніж в інших районах. У зонах, багатих на ліс, покрівельним матеріалом слугувало дерево (плахи, дрань, гонт).

Господарські будівлі двору. Найбільш характерними Г. б. д. на Україні були: хлів — для великої рогатої худоби; стайня — для коней; саж, куча, кармник — для свиней; курник — для домашньої птиці; кадуб, вулик, довбня — для бджіл. Зерно в снопах зберігали в клуні, стодолі, половнику; хліб та продукти домашнього вжитку, збіжжя — у коморі; сіно й солому — в оборозі, сіннику, одрині; кукурудзу в печатках — у коші, кошниці. Для зберігання сільськогосподарського реманенту слугували возовня, піднакат, сарай, шопа, повітка.

Більшість Г. б. д. зводили з найменш цінних матеріалів. Винятком були дві споруди — комора та клуня, оскільки в них зберігали найкоштовніші запаси землеробської сім'ї.

Хлів Саж Курник
Оборіг Клуня Комора

Господарські споруди села обслуговували цілий ряд життєво необхідних для селянства процесів по переробці та зберіганню продуктів, а також забезпечували виготовлення та ремонт знарядь праці, засобів пересування та ін.

Для переробки зерна на борошно традиційними для України були два типи мукомельних споруд. Це млини, які використовували енергію води, та вітряки, що використовували енергію вітру. Млини — більш давній тип таких споруд, згадки про нього маємо ще у XIII ст. Щодо вітряків, то найінтенсивніший розвиток їх будівництва на Україні припадає на ХVІІІ—ХІХ ст. Та й донедавна вони становили невід'ємну частку сільського краєвиду.

Ранні типи нерухомих вітряків — рублених восьмигранних вертикальних башт на могутніх підвалинах — зберігалися на Поліссі майже до середини XX ст. Іншого типу вітряки — у вигляді восьмигранної з похилими стінами зрізаної піраміди, значно вищі за поліські, були поширені на Чернігівщині та Волині. У лісостеповій та степовій смузі побутували рухомі вітряки, які мали чотирикутну або квадратну в плані форму, з вертикальними стінами, зведеними у зрубній чи каркасній техніці. Нерухомим лишався тільки фундамент, заглиблений в землю. Дво- або трисхилі дахи цих вітряків укривали
Господарські споруди села:
а) млин; б) вітряк
соломою, деревом, іноді залізом. Архітектура вітряків була надзвичайно різноманітною — одно- та двоповерхові, з ганками, галереями та іншими деталями. Вхід до вітряків усіх типів був просто знадвору, а віконця досить слабко освітлювали внутрішній простір.

Для переробки зерна на крупу окремі села мали спеціальні споруди — крупорушки. Як тяглову силу тут використовували коней або волів, котрі приводили в дію певну механічну систему. Для переробки сім'я соняшника на олію застосовували різного роду преси — олійниці. Своєрідними типами технічних споруд були сільські сукновальні та валила. Як і крупорушки та олійниці, за матеріалом та технікою вони відповідали місцевим будівельним традиціям.

Особлива роль серед Г. с. с. належала кузні. Майже до середини нашого століття ця невелика, маловиразна, але дуже важлива споруда була обов'язковою в кожному селі (докладніше див. Ковальство). Серед Г. с. с. слід відзначити й цілу низку споруд для ночівлі худоби при відгінному скотарстві на Поліссі та в Карпатах: стайні, стаєнки, кошари та ін. (див. Скотарство).

Громадські споруди села обслуговували потреби місцевого населення та подорожніх у фабричних та мануфактурних виробах (лавки, крамниці), у харчах, напоях та ночівлі (шинок, заїзд, корчма). Архітектурними перевагами ці споруди, як правило, не відзначалися.

Протилежністю в цьому плані були культові споруди села — церква, дзвіниця, будинок священика. Їх спорудженню та оздобленню надавалося великого значення. Церковно-храмова архітектура стилістично різноманітна в кожному з регіонів України. Водночас в її основі лежить спільність вирішення центральної хрестово-купольної композиції, орієнтації олтарної частини на схід і відповідно входу на захід. Пластика фасадів, декоративне оздоблення інтер'єру також багатоваріантні — низькі трибанні зрубні церкви Карпатського регіону контрастують з гірським пейзажем, тоді як високі, вертикально обшиті дошками храми Лісостепу та Степу контрастують з рівнинним краєвидом.

Докладніше про Г. с. с. див. розділ "Осередки громадського спілкування".