І. Світ

УКРАЇНСЬКИЙ ШТАБ У ВЛАДИВОСТОЦІ

(Зі спогадів про український рух на Далекому Сході)

Починаючи свої спогади, перші з часів революції на Далекому Сході, вважаю потрібним сказати дещо про себе: приїхав я на Далекий Схід весною 1918 року, прямуючи до Америки. Залишав я свою Батьківщину під ту пору, коли українські і німецькі війська гнали перед собою тікаючі лави більшовицького шумовиння.

Може колись доведеться розповісти докладніш про ці цікаві вражіння з подорожі через зреволюціонізіровану Сибір, життя в Ніппон, про мою працю-службу на пароплаві, роботу в Сибірському Морському Штабі у Владивостоці й накінець розпочату з 1919 року працю журналіста. Тут слід зазначити тільки те, що на моїх очах почалась знана чужинна інтервенція в Сибірі і на Далекому Сході, при меніж вона й покінчилася, бо залишав я Владивосток шість днів перед вступом червоних військ до останнього клаптя української землі в 1922 році. Весь цей період я описав, навів багато ріжних документальних даних у моїй праці під назвою "Пять літ інтервенції" (Вражіння й спостереження українського журналіста в 1918-1922 рр.). Може колись доведеться її видати.

Так ось на протязі цих майже пяти років довелося мені, ще дуже молодому, брати участь в українських орґанізаціях м. Владивостока. Довелося бути трохи причастним і до формування українського війська, правда не мав я там особливого значіння й завідував пресовим відділом при штабі українського куріня.

Підготовка орґанізації українського війська почалася ще за часів Уряду Корейського в 1917 р., коли то в Харбіні, Владивостоці та на Сибірі формувалися українські військові частини. Це був перший період українських формувань, бо мали вони за ціль допомогу Українській Державі у Европі, це було стихійне бажання підтримати Батьківщину в її тяжкій боротьбі з Москвою, що поволі переходила в наступ на Україну та хотіла її за всяку ціну знову приєднати до Росії.

В 1919 році розпочався другий період українських формувань, коли українські вояки, розкидані по ріжних московських частинах, вирішили виконати постанови Далеко-Східніх Зїздів українства, зокрема Другого Українського Зїзду Дал. Сходу, що відбувся з 4. по 8. січня 1918 р. в Хабаровську. В Харбіні перебуває тепер кілька живих свідків цих формувань і один з них п. Павло Яхно пише про них свої спогади, що зложать цілу книжку, другу після "Читінського процесу", який тепер друкується й має вийти накладом "Манджурського Вістника".

Про початок формування, вірніш про відновлення старого українського куріня в м. Владивостоці, зліквідованого владою Колчака, я довідався зовсім випадково від п. Петра Горового, що тоді стояв на чолі української кооперативи "Чумак". Він сказав мені також, що штаб українського куріня міститься в будинку Морського Штабу, в якому, як вже було сказано, я працював в 1918-1919 р. р. Це було в останніх днях січня 1920 року.

Влада реакційного ґенерала Розанова, що був призначений урядом Колчака, як головнокомандуючий військами Приамурської Військової Округи, настільки надоїла всім, що населення, за виїмком дуже обмеженого кола близьких до нього людей, хотіло за всяку ціну її позбутися й тому колишні вояки масами втікали до сіл, де творилися партизанські загони, що вели вперту боротьбу з Розановим. У фльоті також був повний розгардіяш. Дні володіння Розанова кінчалися. Працювала дуже активно білоґвардейська розвідка, зокрема сильно вела роботу морська розвідка, на чолі якої стояв капітан І. ранґи Крашенинників. Мені самому довелося мати багато неприємностей з ним, про що докладно розповідаю у спогадах про інтервенцію.

Тому не диво, що коли Розанов вечором 30. січня 1920. року поїхав прохати допомоги у чужинців, як конзулів, командуючих інтервенськими військами і навіть помандрував до китайського амбасадора п. Ли-Тья-о, то якраз в часі візити ґен. Розанова я провадив цікаву розмову з амбасадором в присутности його секретаря п. І-Лі-чуна, бо мав приязні відносини з ним. Ґенерал перебув кілька хвилин з китайським представником й подався разом зі своїм адютантом, а Ли-Тья-о звернувся до мене й сказав:

— Дивіться, він ґенерал, голова уряду, звертається до мене за допомогою проти власного народу. Що я йому міг дати, крім 30 матросів! Ха, ха! (В порті стояв один малий хінський кружляк).

Дійсно дивна була картина. А на другий день до міста вступили повстанчі війська, що складалися головним чином з учнів "інструкторської школи", на чолі з відомим козаком українського куріня Ведмедем та старшиною Вітковським, котрі й перебрали владу у свої руки.

В перевороті взяли участь також інші частини, як гарматний дивізіон, де було багато українців. Влада Розанова впала, сам ґенерал, загарбавши в ночі значні запаси золота, втік зі своїм окруженням закордон і десь у Греції доживає віку.

Будинок Морського Штабу, де містився розанівський уряд, взяв військовий морський штаб, на чолі якого стояв козак українського куріня Бакумовець. Ось цей Бакумовець в імя Морського Штабу й передав в розпорядження українців ввесь другий поверх величавої будівлі штабу. Тут сформовано Український Революційний Штаб, на чолі якого станув полковник Федір Стешко, що тепер проживає в Празі.

Український штаб сформовано з людей, що випадково опинилися під той час поблизу. Багато з них не мали ніякого досвіду про штабову роботу й тому, як чогось добилися, то виключно завдячуючи впертості й великій вірі у свою працю.

Мені доручено занятися справами пресово-інформаційними, але жадних вказівок я не дістав і тому, не маючи сам потрібної практики, робив діло так, як розумів. Щодня друкували ми на машинці московською мовою ріжні інформації про українське життя у світі, що їх брали з европейської та головно американської української преси й розсилали місцевим ґазетам та редакціям телєґрафічних аґенцій м. Владивостока. Вся ця преса радо містила українські вісти. Щож торкається інформацій для місцевого українського громадянства, окремих видань для війська, то нічого цього не друкувалося. І тому всі заходи до сформовання українського війська у Владивостоці не були підтримані якслід всім громадянством, а тільки його частиною.

Тут слід трохи згадати про головного діяча цих подій п. Андрія Степановича Бакумовець-Бокова. Він був вояком першого українського новозапорожського куріня на Далекому Сході й у 1920. році став головою Морського Воєнно-революційного Штабу у Владивостоці. В ті дні, коли істнував уряд Колчака, провадилося формування українських частин і до одної з них прийшов і він, свідомий українець. Коли український курінь зліквідовано, він пішов до фльоти й там розпочав відповідальну роботу, готуючи переворот і з цього йому вдалося вийти переможцем.

Займаючи посаду голови Рев. Штабу фльоти він багато зробив для української справи, як про це писало в окремій статті "Щире Слово" в ч. 3 з дня 28 березня 1920 р. стр. 2 й 3, вміщуючи його портрет.

Українські козаки звернулися до Далеко-Східнього Секретаріяту з домаганням негайних заходів перед новою владою, щоби відновлено перший курінь. Влада, як відомо, в краю перейшла до рук Приморського Земства, що складало свій уряд в більшости з ріжних напрямків московських соціялістів до лівих включно. Український Секретаріят передав владі окрему заяву. Але там в діло вплутався "Воєнний Савєт", в якому перевагу мали ліві, а командуючим був полковник ґен. штабу Краковецький, що згодом навіть займав посаду радянського конзуля у Мукдені, сам по політичній роботі відомий як соціяліст-революціонер. Начальником штабу був ґенерал ґен. штабу Доманевський, великий пяниця.

Під той час положення було таке, що українцям не треба було робити нічого на принципах "льояльности", а треба було брати силою все у свої руки й тому зовсім зрозуміло, що "Воєнний Савєт", побачивши, що з ним рахуються, відповів: "на русскіє деньґі он нє дапустіт фармірованія украінскіх частєй". Секретаріят замісць того, щоб вжити реальної сили, яку він тоді мав у виді українських вояків, звернувся до Земського Уряду та почав провадити переговори про задоволення інших потреб українського населення краю, військові справи забуваючи, на що отримав неясні відповіді та обіцянки. Всі ці кроки не дали жадних наслідків і вже в постановах III. сесії Української Краєвої Ради це все в протоколах зазначено.

У військових же справах отримали відповідь, що українські вояки можуть самі творити свої частини, але також своїми засобами їх утримувати, своїм коштом. Ясно, що таке ставлення цієї справи не могло дати жадних добрих наслідк в і тому в дуже короткім часі вояки почали розходитися, бо доводилося навіть голодувати. Пожертв, що напливали від українців, було замало. Так добре розпочата справа стала вмирати, не даючи ніяких досягнень, хоч мала всі дані для цього.

Трохи інше положення склалося в Хабаровську, де головою Революційного Комітету став б. член Секретаріяту Вячеслав Яременко. Ця влада визнала доцільність формування українських частин і коли місцеве громадянство забажало його, дала дозвіл, але через брак досвідчених людей й кольосальний спротив ворожих московських партій, тощо, не можна було цього перевести в життя. Владивосток же довідавшись про українські заходи дав розпорядження негайно все припинити під загрозою військових репресій.

На Амурі українці також не тільки розпочали цю роботу для себе, але їм вдалося сформувати кілька частин й одна з них під українським прапором зайняла м. Свободний. Всі вірили, що настав мент здійснити українські національні бажання на Далекому Сході, що були виразно піднесені вперше владивостоцькими українцями, як про це свідчать такі рядки, видруковані в нотатці в часописі "Українець на Зеленім Клині" ч. 5 стр. 5 з дня 4 червня 1917 року у Владивостоці: на Загальних Зборах Владивостоцької Громади 29 травня 1917 року при участи більш як 300 присутніх обговорювано справу, "яких ужити заходів, щоб створити українське військо на Зеленому Клині, де осіла українська людність, числом мало не 3/4 усіх людей в цій країні, і боронити нову українську землю, так, як має боронити стару прадідівську Україну Чорноморська фльота, що оголосила себе Українською фльотою на чолі з п. адміралом Колчаком".

Але влада м. Свободного, розпоряджаючи значно більшими військовими силами, під загрозою початку громадянської війни, примусила українські частини до роззброєння. Рівночасно закрито Свободненську Окружну Раду, а її майно розграбовано, як це робили півстоліття перед тим царські козаки, починаючи "приєднання" Амурщини до Росії.1

Відсутність належного кадру фаховців, а головне відсутність ясної ідеї, що тільки створенням власної державности на землях Зеленої України можна зорґанізувати все для нації потрібне, були причиною, що мент проґавлено й після того вже трудно було в третій раз розпочинати. Тому й постанови III. Сесії ДС Краєвої Ради з листопада 1920. року про українське військо були рішенням більш плятонічним, а не реальним. Ці постанови були також занадто невиразні: "тому заслухавши оповідь Секретаріяту по Військовій справі, III. Сесія Далеко-східньої Краєвої Ради визнає, що і до цього часу постанови ІV-го З'їзду у життє перевести не довелось. Тому — має все Українство надалі, при випадкові утворення владою Краю будь якого війська, напр. "мобілізації", домагатися для українських вояків своїх національних частин. Бачучи ту шкоду, яку чинять українському сільському населенню банди розбішак і хунхузів, — доручити Секретаріяту дбати, щоб сільське населення, утворюючи свою самоохорону, — мало її також національнo українською".2

З моїх власних переживань з того часу залишились короткі спогади, як сон, що так швидко пройшов, що не залишив ніякого трівкого сліду. Перед очима просторі кімнати другого поверху будинку Морського Штабу у Владивостоці, так добре мені відомі з часів 1918-1919 рр., коли я перебував довгими вечорами в кабінеті морського прокурора, де проводив свої вільні години.

Геройство, свідомість своїх учинків, ось що було нам так потрібне в ті часи і чого бракувало більшости, а була лиш українська розбурхана стихія, сліпа, не свідома своїх завдань. Я сам як молодик, був відданий самому собі в пресовій роботі, з котрою тільки півроку перед тим почав знайомитись. Тому швидко згорів вогонь у наших грудях і не витримали ми навіть легких перших ударів ворожих сил.

На цьому кінчаю цих кілька рядків, що може заставлять інших очевидців, тих більш ознайомлених зі справою, тих що брали активну участь у формуваннях українських частин на Далекому Сході та в Сибіру, поділитися з українським загалом своїми спогадами. Будемо чекати від них слова. Хай справлять мої помилки, якщо я їх допустився, буду вдячний за це, бо зможу їх використати при остаточному зредаґованню розпочатої мною великої тритомової праці "Історія Українського Руху на Далекому Сході", над котрою саме працюю.

 

---| примітки |---------------------------------------------------------------------

[1] "Приамурье", Москва, 1909.

[2] Постанови III Сесії ДС Краєвої Ради 14-20 листопада 1920 р. у Владивостоці, стр. 29 та 30.