М. Андрусяк

ДЕРЖАВНІ ЗМАГАННЯ УКРАЇНЦІВ
НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ В 1917-1920 рр.

Земельний голод на Великій Україні в XIX ст. викликав сильний еміґрантський рух Українців у майже всі частини бувшої російської імперії. Наслідком того живе сьогодні поза суцільною українською етноґрафічною теріторією в ССРР близько 3 міліони Українців вже на основі урядових даних,1 які, очевидно, є неточні і то на нашу некористь. Без сумніву також багато наших поселенців серед Росіян винародовилося; доводилося нераз серед російських салдатів в часі світової війни стрічати Росіян з надволжанських ґуберній, які не вміли по українськи, одначе говорили, що їхні предки прийшли з України.

Улюбленим місцем еміґрації придніпрянських Українців стало азійське побережжя Тихого океану, Амурська область та Усурійсько-приморський край, названі нашими поселенцями "Зеленим Клином".2 Перші українські поселенці прибули сюди з початком 11-ої половини XIX ст. Від того часу українське селянство чимраз більшими масами мандрує на Далекий Схід; опісля від 90-их рр. в часі будови сибірської і манджурської залізниць почали поселятися тут не тільки селяни, але й міські шари як крамарі і урядовці.

"Завдяки працьовитости й культурности українського еміґранта, — писало київське "Відродження" з 30. V. 1918 р. (ч. 50) — його витривалости й здібности пристосуватись до всяких кліматів, "Зелений Клин" дуже скоро засіявся білими мазаними хатками й вишневими садками. Український селянин неначе пересадив свою рідну Полтавщину й Київщину далеко на чужину, яка, завдяки його праці, стала тепер для нього рідною землею, зі злиденного бідолахи на рідній землі він тепер став заможнім, економічно сильним елементом, далеко сильнішим як ті племена й народи, серед яких він осів".

Далекосхідня заселена Українцями територія далеко більша від України.3 Українські поселенці поселилися тут в Амурщині, Приморщині з Усурійським краєм, Забайкальщині та в "смузі відчуження" манджурської залізниці. Тут повстали вже досить великі міста, що відограють визначну ролю в східноазійській торгівлі, як от Микольськ-Усурійськ, Владивосток і Миколаївське в Приморщині, Хабаровське й Благовіщенське в Амурщині, Чита на Забайкальщині й Харбин у манджурській "смузі відчуження". Великий цей край відзначається незвичайними природними багацтвами, досі ще не використаними. Українців живе тут поверх 1,500.000 і творять вони 80 відсотків цілої людности краю. Очевидно, урядовий перепис з 1926 р. зменшує значно число Українців на користь Росіян і подає число перших тільки 315,203, а останніх аж 1,175.915.

Будування української держави над Дніпром найшло відгомін серед українських поселенців у всіх закутинах бувшої царської імперії. Звідтам, де умовини їхнього побуту були лихі, як от в пензенській, саратівській і симбірській губерніях та в Туркестані, вертали переселенці на Україну, сподіваючись дістати тут землю при переведенні українським урядом земельної реформи.4 Зноваж в деяких українських кольоніях повстають укр. орґанізації для оборони своїх національних інтересів, як от сибірська "Центральна Рада" в Омську, українські "Ради" в Красноярську на Сибірі і Самарі над Волгою, українська громада в Ташкенті (Туркестан).5

Змагаючи вибороти собі рівноправне становище з іншими народностями, а що найменше рідну українську школу, як от в Новомиколаївську томської ґубернії на Сибірі,6 українські поселенці відкликувалися нераз за помічю до українського уряду. Наші поселенці на Самарщині, що зорганізувалися вже в початках революції,7 вислали в 1918 р. делєґацію від імени 360.000 тамошніх Українців до гетьмана з проханням допомоги й захисту їх інтересів та призначення їм українського консуля.8 З подібним проханням явилася у міністра Д. Дорошенка делеґація від Українців Томська і Новомиколаївська на Сибірі.9 До українського уряду в Київі відкликуються українські поселенці на Далекому Сході, серед яких бачимо вже справжній державницький рух.

Про державні змагання Українців на Далекому Сході інформує нас коротенький нарис М. Л-ка: "Українство на Далекому Сході",10 вістки київського "Відродження" за 1918 р. (ч.ч. 50-52), повторені опісля львівським "Українським Словом" (ч.ч. 123 і 134 за 1918 р.) та віденським "Вістником політики, літератури й життя" (ч. 24 за 1918 р.), вкінці владивостоцьке "Щире Слово", якого тільки 2 числа (2 і 4 за 1920 р) є в "Бібліотеці Наук. Т-ва ім. Шевченка" у Львові.

Вже в перших початках революції 1917 р. оснували владивостоцькі Українці свою "Громаду", що стихійно обєднала все українство в клюбі "Українська Хата". Вслід за нею повстали українські "Громади" у Благовіщенському, Свободньому, Хабаровському, Харбині й Микольську-Усурійському. Реаґуючи на вістки про події на Україні та на поведінку далекосхіднього краєвого уряду у Владивостоці скликано 11 червня 1917 р. 1-ий Український Далекосхідній Зїзд у Микольську-Усурійському.

На цьому Зїзді зявилися представники понад 20 громадських і військових орґанізацій. З'їзд ухвалив домагатися української національно-територіяльної автономії та утворення при російськім уряді міністерства українських справ. Крім того ухвалено низку резолюцій в культурно-просвітних, орґанізаційних і військових справах. Остро виступив Зїзд проти владивостоцького краєвого уряду задля перешкод з його боку в українізації війська та вислав телеграми з протестами до київської Центральної Ради, російського Тимчасового Уряду та місцевої краєвої влади.

На цьому Зїзді, якого головою був А. Романюк, вибрано Далекосхідній Тимчасовий Виконавчий Комітет у складі: О. Ступака, П. Василенка, Прокопця, І. Ігнатенка і Онисії Попович. Цей комітет мав полагоджувати біжучі справи та скликати у швидкому часі ІІ-ий Зїзд.

На другий Зїзд, що відбувся в Хабаровському 7 січня 1918 р., прибуло багато селян, що цікавилися справою переселення на Україну. Це були ті селяни, які — або оселилися на неродючій чи взагалі непридатній для хліборобства землі, або стужилися за рідним краєм. Тому й обговорювано на цьому Зїзді справу переселення на Україну та ріжні сільсько-господарські справи. Для звязку з Україною й захисту інтересів місцевих селян, що бажали повернути туди, ухвалив Зїзд послати своїх делєґатів до Київа. Вкінці вибрано й новий Тимчасовий Комітет, до якого ввійшли: Гордій Мелашич, Гаврило Кириченко-Могила і Я. Кушнаренко.

Тимчасом большевики, що повалили російський Тимчасовий Уряд Керенського, захопили владу на Сибірі й пробували вчинити це й на Зеленому Клині, уряджуючи різню в Благовіщенському. Одначе це їм не вдалося. Повернувший з Владивостоку 26 квітня 1918 один київський лікар оповідав, що "у Владивостоці — влада в руках Японців, які захищають людність від большевицьких насильств. Окрім японського десанта у владивостоцькому порті стоять крейсери — 1 американський, 1 англійський і 2 японських". Зноваж Китайці прогнали большевиків з Манджурії.11 Це дало змогу ґен. Хорватові, який признавався до української народности, зорґанізувати в Харбині українські протибольшевицькі військові частини. Під захистом свого національного війська могла розвивати свою діяльність основана в Харбині дня 17 грудня 1917 р. українська "Манджурська Окружна Рада", що видавала свій офіціяльний "Вістник" та основувала українські школи в краю.

Завдяки відділам ґен. Хорвата змаліли большевицькі сили на Зеленому Клині й Українці могли скликати до Хабаровського третій З'їзд, що відбувся в днях 7-12 квітня 1918 р. під проводом голови владивостоцької "Просвіти" Юрія Мови. На цей Зїзд прибуло до 80-ти представників, з яких до 50 осіб були селяни, а решта міська працююча інтеліґенція й залізничники. Українські селяни виступили різко проти руйнуючої господарки радянського уряду на Далекому Сході; тому Зїзд рішив звернутися до українського уряду в Київі, щоби цей вимагав від російського Уряду признання Зеленого Клину частиною України на основі самовизначення народу, що численністю (80 процент всього населення) має тут перевагу. Телеграму такого змісту вислав Зїзд до Смоленська, сподіваючись, що там вже зібралася українсько-російська мирова конференція. Одначе сподіваної коференції в Смоленську телеграма не застала й тому не дійшла у свій час до українського уряду.

Крім того визначена на цьому Зїзді окрема комісія під головством Федора Стешка розглянула докладно справу переселення, що дуже цікавила селян. Для трівкішого організаційного звязку ухвалено закласти по округах скрізь одноманітні окружні ради, а по селах — ради сільських громад. Представники поодиноких округів мали періодично зїздитися на наради в українських справах Далекого Сходу, утворюючи таким чином Краєву Раду, Виконуючим органом цієї Краєвої Ради мав бути Секретаріят Краєвої Ради, до якого вибрано: Гордія Мелашича, Івана Гадзамана й Вячеслава Яременка-Заболотного. Зїзд закінчився прилюдним викладом у великому театрі Ю. Мови про історію України та українською виставою.

В той час, як відбувався 3-ий Всеукраїнський Зїзд в Хабаровському, в Пекині велись переговори про орґанізацію Сибірського Уряду й про визнання цього уряду бувшими російськими союзниками. У звязку з тим почала ширитися серед українського громадянства Зеленого Клину чутка, що Японці в порозумінні з другими державами хотять окуповати Сибір.

Серед таких обставин рішила українська "Манджурська Окружна Рада", що під захистом ґен. Хорвата могла без жадних перешкод реалізувати свої пляни, вислати свою делєґацію до українського уряду в Київі. Провід над цією делєґацією поручено голові "Манджурської Окр. Ради" Петрові Твердовському, що перед виїздом відбув нараду з ґен. Хорватом. Останній просив передати укр. урядові, що як він, так на його думку, й кн. Курдашев, бувший посол російського уряду в Пекині,. будуть по змозі своїх сил працювати по вказівкам українського уряду.

В порозумінні з Київом плянував ґен. Хорват вигнати большевиків зі Зеленого Клину геть аж за Байкальське озеро. Не маючи вісток від українського уряду, здержувався досі тому, щоб його наступу на большевиків не використали бувші царські союзники, яких відділи були у Владивостоці й могли у всякий час вмішатися в цю справу.

Делєґація "Манджурської Окружної Ради" прибула до Київа з кінцем травня 1918 р. Після приїзду відвідав Твердовський управляючого міністерством закордонних справ Дмитра Дорошенка й подав допо відь про положення на Далекому Сході. Притім подав від імени "Мандж. Окр. Ради" ось такі домагання :

1. Вимагати від російського уряду признати далекосхідній Зелений Клин частиною України.

2. Негайно відкликати із Зеленого Клину всі озброєні російські частини і передати всю зброю, яка там є, українським властям.

3. Призначити українського старосту на весь край, рахуючи сюди й "смугу відчуження" манджурської залізниці.

4. Призначити військового начальника в краю за винятком Манджурії.

5. Призначити начальника Заамурської округи, який там був і раніше (Манджурія).

6. Тимчасово залишити всі власти, які там були до большевиків, до того часу, поки буде розпорядження від українського уряду.

7. Утворити при міністерстві в Київі спеціяльний відділ для справ Зеленого Клину.

8. Дозволити орґанізувати своє власне військо.

9. До Харбину, як міжнароднього міста, призначити українського консуля.

Подаючи ці домагання, звернув Твердовський увагу українського уряду на те, що "загальне політичне становище на Далекому Сході, у звязку з можливим виступом бувших російських союзників, не може терпіти ні одної хвилини у вирішенні цих питань". Тому просив "яко мога скорше їх вирішити і дати змогу переслать їх по належности".

Згадуючи про приїзд далекосхідної делєґації, київське „Відродження" писало (30. V. 1918 р.): "Про вагу східно-азійського питання для України говорити багато не приходиться. Поминувши вже економічні вигоди, які звязані з приєднанням Зеленого Клину до Української Держави, обовязком нашого уряду є взяти під опіку цей дужий і енерґійний люд, який хоч за десятки тисяч верст відірвався від рідного пня з приводу того що рідна земля була для нього не матірю, а мачухою, все ж таки не позбавився звязку з Наддніпрянщиною і радується її втіхами й боліє її болями.

Тому то наша мирова делєґація повинна на пра вильну розвязку східно-азійського питання звернути дуже пильну увагу і приєднання Зеленого Клину до України поставити як conditio sine qua non підписання мирового договору з Московщиною.

Певна річ, що ми почуємо закид, що українська держава має імперіялістичні апетити. Одначе той закид не має підстав. Прилучення цього домагається сама людність Зеленого Клину, яка в майбутності хоче до себе стягнути лишок українського земельного пролєтаріяту для скріплення національних позицій.

Делєґати Зеленого Клину тут у Київі. Тут також відбуваються мирові переговори. На нашу думку одного з делєґатів можна би включити в українську мирову делєґацію".

Така була великоукраїнська громадська думка в справі Зеленого Клину. Одначе стан українсько-російських мирових переговорів був такий, що навіть не прийшла на порядок обрад справа Далекого Сходу. Українська мирова делєґація мусіла поборювати претенсії большевицької Росії до деяких північних областей української національної території, Криму, ба навіть до деяких частин Харківщини й Катеринославщини, аж доки остаточно 7 жовтня 1918 р. большевики, що тільки вижидали відповідної ситуації, зірвали зовсім переговори з Україною. Одиноке, що український уряд міг зробити для своїх далекосхідних братів, це було призначення Петра Твердовського українським консулем до Харбина.

Після повороту Твердовського до Харбина положення на Далекому Сході було дуже складне. Це був час, коли Чехи почали боротьбу з большевиками і влада на Сибірі опинилася в руках уряду на чолі з Вологодським. Вологодський і провід чеськословацьких лєґіонів дали дозвіл Твердовському на утворення на Далекому Сході й Сибірі українського війська з місцевих Українців. Одначе незабаром праві російські круги, що дійшли до влади на Сибірі й Далекому Сході, почали цьому перешкоджувати, а далі забороняти.

Після повалення радянської влади на Далекому Сході чеськими військами (29. VI. 1918 р.) захопив владу на Амурщині російський есер Алєксєєвський. Він зараз же велів арештувати всіх активніших Українців, припинив діяльність Окружної Ради й заборонив Українцям провадити всяку громадську працю. Одначе ці шикани не здавили українського національного руху. На день 24 жовтня скликав Юрій Мова до Владивостоку ІV-й Укр. Далекосхідній Надзвичайний Зїзд. Проводив цим Зїздом Микола Новицький, його заступниками були — Федір Стешко і Федір Тоцький, писарями Дмитро Боровик та Степан Кукуруза.

Склад представників на цьому Зїзді був досить не пропорційний; майже не було представників з сіл, зовсім не було представників від Забайкалля, а з Приморщини, за винятком Владивостока, прибуло представників дуже мало. За те з Манджурії прибуло так багато представників, що було їх більш третини на всіх учасників. Крім того консуль Твердовський запросив на цей Зїзд двох представників далекосхіднього козацтва.

На цьому Зїзді вперше намічено конкретний плян в справі кооперації на Зеленому Клині в якій попередні Зїзди обмежувалися тільки побажаннями. Вироблено також нарис конституції українства Далекого Сходу. Зїзд звернувся з деклярацією до народів світу з домаганням визнати самостійність України, якої народ має сам порядкувати своїм життям. Ця деклярація була видрукована на анґлійській, французькій, російській і українській мовах і розіслана до всіх представників чужих держав, до українського уряду та українських далокосхідніх і американських організацій. Також цей Зїзд доповнив Секретаріят Краєвої Ради вибором нових членів: Юрія Мови, Федора Стешка, Йоакинфа Осипенка, Антона Родіонова та Якова Ситницького, який одначе зрезиґнував.

Не поминув IV-й Зїзд і справи орґанізування українського війська, якого утворення ухвалено домагатися від тодішнього сибірського уряду. Користаючи з приїзду до Владивостока представника коаліції ґен. Жанена, Секретаріят звернувся до нього з домаганням, щоби коаліція згодилася на утворення українського далекосхіднього війська, та щоб він піддержав цю справу перед сибірською директорією в Омську. Жанен мав обіцяти спершу своє посередництво в цій справі; одначе коли в Омську доконав Колчак державного перевороту, усуваючи директорію й проголошуючи свою диктатуру, Жанен виїхав з Владивостоку туди, ухилившись від переведення цієї справи.

Виконуючи постанови Зїзду, Секретаріят звернувся до уповноважненого омського уряду на Далекому Сході з домаганням державної підмоги на культурно-освітні потреби українського населення, але безуспішно. Треба було вести культурно-освітну роботу власними невеликими фондами, що складалися із жертв громадянства.

Не зважаючи на великі труднощі, орґанізаційна робота Секретаріяту Україн. Далекосхідної Краєвої Ради та окружних Рад ішла вперід. Крім вже істнуючих від початку 1918 р. окружних Рад у Владивостоці, Хабаровському та Микольську-Усурійському (від травня 1918 р.) повстають в листопаді нові Окр. Ради у Свободньому, Імані та Миколаївському. Почали функціонувати кооперативи в Манджурії, відчинилася на ново українська школа у Владивостоці на кошт місцевої "Просвіти", закладалися нові гуртки й громади по селах.

Не занехувано й справи утворення українського війська, В цій справі раз-у-раз надходили до Секретаріяту домагання окремих людей, орґанізацій, а навіть Окружних Рад. А консуль П. Твердовський. домагався, щоби Секретаріят, коли не може сам здобути згоди омського уряду на формування українських військових частин, уповноважив якого впливового в омських урядових кругах Українця орґанізувати військо під своєю контролею. Як на відповідного на це становище вказав Твердовський на ґен. Хрещатицького, Українця з походження. Останній в порозумінні з Твердовським почав формувати з добровольців українські відділи на стації Ехо, одначе опісля по наказу з Омська надіслав до Секретаріяту заяву, що він зрікається свого уповноважнення й радить Українцям залишити цю справу і вступати до російського війська. Через те проби орґанізування українського війська скінчилися тим разом безуспішно.

З кінцем 1918р. зібралася'вперше Краєва Рада, у якій брали участь представники тільки іманської, манджурської і владивостоцької округ. На своїх засіданнях обговорювала Кр. Рада військові й економічні справи. Краєва Рада рішила оснувати український "Краєвий Позичковий Кооператив" (банк) та користаючи з прихильности до українства ґен. Іванова-Ринова, призначеного омським урядом за командуючого усім далекосхіднім військом, поручила ґенералові Вериго організувати "Вільне Козацтво". Та праві російські круги почали інтриґувати на Іванова-Ринова за його прихильність до "мазепинства" перед омським урядом, який і відкликав ґенерала з Далекого Сходу. Його наслідник ґен. Хорват велів розформувати український курінь "Вільного Козацтва" у Владивостоці.

Тимчасом з кінцем травня 1919 р. зібралася Краєва Рада на свою другу сесію, на яку прибули також представники зі Забайкалля. Тому що російський сибірський уряд почав нагінку за українським консулом П. Твердовським, Краєва Рада запротестувала проти цих замахів на нього. Також ухвалила конституцію для Українців Далекого Сходу та рішила вести далі справу орґанізування війська. Не зважаючи на розпорядок ґен. Хорвата, а кермуючись волею українського громадянства, владивостоцький український курінь не розходився. А командант фортеці боявся розганяти його силою, думаючи, що в куріні є зброя, яка може перехилити справу у зовсім йому небажаний бік.

Розвідавшись докладно про стан озброєння куріня, почала російська охранка "Воєнний Контроль" свою роботу у Владивостоці. З кінцем червня перевела вона трус в льокалі "Просвіти" (20. VI), арештувала голову Секретаріяту та консуля та розігнала український козацький курінь. В часі тих трусів забрано діловодство "Краєвого Кооперативу" й через те його праця припинилася.

Серед тієї нагінки припинилася праця Владивостоцької та ще деяких Окружних Рад. Ті, що залишилися, задля переляку серед громадянства, ледви животіли. Українські діячі мусіли залишити Владивосток і окриватися по дооколичних селах. Переслідуванням Українців кермував ґен. Розанов.

Та 31 січня 1920 р. місцеві революційні елєменти за згодою чужинців і при живій співучасти козаків з б. українського куріня зробили переворот; Розанов утік і краєву владу перебрало земство. Тоді зорґанізувався під проводом Ф. Стещка український "Революційний Штаб" та почала формуватися українська військова частина. Також у Хабаровському повстав "Революційний Комітет" під проводом бувшого члена Секретаріяту Вячеслава Яременка й місцеве громадянство почало домагатися від влади утворення українських військових частин. З великим ентузїязмом стрінуло громадянство зазив Свободненської Окружної Ради, щоб Українці зєдналися у свої українські частини. У відповідь на цей зазив прибув до Свободнього партизантський загін з українським прапором.

Одначе й нова російська влада в краю поставилася ворожо до українства. Влада міста Свободнього зачинила Свободненську Окружну Раду, забрала майно української кооперативи "Хлібороб" та переводила арешти й розстріли місцевих Українців. Щастям для останніх було те, що серед Росіян при владі не було згоди і благовіщенська влада заарештувала слободненську й передала її до суду.

Серед цього хаосу виступили Японці й обстрілюючи в днях 3-5 квітня приморські околиці, змусили місцеву владу зобовязатися не тримати війська ближче 30-ти верст від залізниці і по всіх більших містах Приморщини. Цей договір Японців з місцевими властями перешкодив також справі орґанізування українського далекосхіднього війська. Не відбувся також і V-ий Український Далекосхідній Зїзд, заповіджений відозвою Секретаріяту Української Далекосхідньої Ради з 15 березня на 20 квітня 1920 р. до Владивостоку.12

В боротьбі з ворожо настроєними до українства правими і лівими російськими елєментами, що безпощадно нищили весь український культурний і економічний добуток на Зеленому Клині, виснажувалися сили Українців, серед яких була незначна кількість національній справі щиро відданих робітників. Під кінець 1920 р. зібралася ще 3-тя Сесія Краєвої Ради у Владивостоці в справі виборів до Установчих Зборів Далекого Сходу, які скликував до Чити отаман Семенов в порозумінні з місцевою Укр. Окружною Радою. Тому що уряд у Читі не дав жадної відповіди українському Секретаріятові, останній велів укр. громадянству ухилитися від виборів. Тільки на Амурщині у Свободненській і Хабаровській округах Українці, не зважаючи на це, взяли участь у виборах та вибрали одного представника (Лукіяна Глибоцького з Свободненщини).

З виданого „Секретаріятом Укр. Далекосхідньої Краєвої Ради" календаря на 1921 р. довідуємося, що ще з кінцем 1920 р. істнувала там низка українських урядових і громадських установ та орґанізацій. Окружні Ради були в Благовіщенському, Владивостоці, Читі (Забайкальська), Імані, Петропавловському (Камчатська), Харбині (Манджурська), Микольську-Усурійському, Миколаєвському (Сахалінська), Свободньому та Хабаровському. Численні кооперативи, видавництва, "Просвіти" й інші просвітні товариства, політичні орґанізації, клюби, міські та сільські громади, школи та часописи свідчать про великий розгін національних змагань тамошніх Українців у 1917-1920 рр. Мало лишилося від того всього в наслідок невпинної боротьби білих, зелених, червоних, Китайців, Японців.

Після ліквідації протибольшевицьких партизантських відділів на Далекому Сході радянська влада придавила весь цей живий національний рух українського Зеленого Клину, що обєднував також поселенців сусідніх країн Манджурії, Забайкалля, а навіть Камчатку (Окружна Рада в Петропавловському). Вдержалися лише до сьогодні українські культурні установи в смузі китайсько-східньої залізниці, яка перебрана в аренду Китайцями, а саме в м. Харбині. Тут пливе ще свобідно українське національне життя, одначе вже не з таким розгоном як у 1917-1920 рр. Про харбинське українське культурно-національне життя в останньому десятилітті інформують нас бодай частинно статті Петра Кожевникова ("Боротьба Українців Зеленого Клину за рідну школу" і "Ще про українську ґімназію в Харбині",13 М. Брилинського ("Просвіта" на Далекому Сході)14 та "Українська Сторінка" на шпальтах харбинського часопису "Гун-Бао" (видаваного в російській і китайській мовах), яку часто заповняє цікавими спостереженнями про тамошній український рух — Лев Галицький.

В останньому часі появляються в нашій пресі статті з ріжними міркуваннями про майбутнє Зеленого Клину у звязку з японсько-китайським конфліктом. Започаткувала це "Нова Зоря" статтею п. з. "На Далекому Сході — Нові можливости для Українців на тлі японсько-американського противенства" (ч. 77 за 1931 р.).

 

---| примітки |---------------------------------------------------------------------

[1] Тиміш Олесевич: Статистичні таблиці українського населення ССРР. за переписом 17 грудня 1926 р. — Праці Українського Наукового Інституту у Варшаві, том II, Серія статистична, кн. 2. Варшава 1930, 4о ст. 128. — Також: С. Володимирів: «Die gesamte ukrainische Bevölkerung der Welt», Записки Українського Наукового Інститута в Берліні, т. III, 1931, ст. 24-53.

[2] Про Зелений Клин появилася у Львові 1924 р. економічна розвідка проф. І. Шимоновича п. з.: «Зелений Клин — Нова Україна» 8о. 32 стор. з картою.

[3] Сам Зелений Клин (без Забайкалля й манджурської смуги) мав 1.008.000 кв. км., а українська територія в Европі виносить тільки: 905.000 кв. км.

[4] Пор. статтю "Становище українських переселенців" у київському "Відродженні" з 1918 р., ч. 108.

[5] "Нова Рада", Київ 1917, ч. 203; "Вістник політики, літератури й життя", Відень 1918, ч. 41.

[6] "Нова Рада", 1917, ч 131.

[7] "Нова Рада", 1917, ч. 173, 1918, ч. 93.

[8] "Відродження" з д. 15. VI. 1918 (ч. 63).

[9] "Вістник політики, літератури й життя", 1918, ч. 24.

[10] "Нова Україна", Календар на 1921 р. Видання Секретаріяту Української Далекосхідньої Крайової Ради, — Владивосток 1921, ст. 126-149.

[11] "Відродження", 1918, ч. 27.

[12] Відозва СУДСКР поміщена в ч.ч. 2 і 4 "Щирого Слова" за 1920 р.

[13] Літопис, Берлін 1924, ч. 9 і 12.

[14] Календар "Просвіти" на 1931 р., Львів 1930, ст. 149-152.