Віктор Вишневський, Ігор Сапожнiков

НАЩАДКИ ЗАПОРОЖЦІВ ЗА ДУНАЄМ

Парадоксальна ситуація - в Одесі чи Ізмаїлі українську мову практично не почути, а в дельті Дунаю на території Румунії вона збереглася. Чому це так?

Коротка історія

Пам'ятник в с. Верхній Дунавець

Пращури українців з'явилися на Дунаї ще за часів князя Святослава, який у Х столітті мав тут свою резиденцію. Пізніші події, а саме російсько-турецькі війни, а також розформування Запорозької Січі 1775 року призвели до нових переселень. Наприкінці XVIII - початку XIX століть Задунайська Січ кілька разів змінювала своє місце перебування. Останнє місце Січі - с. Верхній Дунавець, де вона проіснувала з 1813 року до 1828 року. 1829 року майже вся дельта Дунаю увійшла до складу Російської імперії. Та поразка Росії у Кримській війні 1853-1856 рр. призвела до відторгнення більшої частини дельти і практичного розриву зв'язків місцевого населення з Україною. Проте втечі українців за Дунай продовжувалися до 1870-1880-х років.

Нинішній стан

Хоча з тих часів Дунаєм спливло багато води, українське населення дельти не кануло в Лєту. Навіть зараз збереглися села, де мешкають майже виключно українці. Знаходячись в якомусь із таких сіл, можна навіть забути, що ти за кордоном. Вітаючись, чуєш у відповідь: "Доброго ранку" або "Добрий день". Традиційним є білий колір хат. Складений з очерету дах практично нічим не різниться від солом'яної стріхи. Усередині хат - домоткані доріжки на підлозі. Звичною стравою є борщ. Борщем зветься навіть юшка з риби. Про збереження віковічних традицій свідчить можливість побачити запряжених волів. І все це в умовах фактичної ізоляції від України, яка триває майже півтораста років!

Нащадок козаків

Місцем обов'язкового відвідання є с. Верхній Дунавець. Тут на розгалуженні двох сільських доріг 1997 року поставлено простий, але водночас промовистий пам'ятник. На граніті висічено: "Українці з Добруджі-Румунія вшановують цим монументом пам'ять славних запорозьких козаків з України, які наприкінці XVIII століття поселились у гирлі р. Дунай та заснували 1813 р. у Верхньому Дунавці оборонне укріплення - Задунайську Січ і утримували її до 1828 р."

Стоячи поруч із пам'ятником, що міститься поміж хат, мимоволі згадуєш "Велику Україну" з Дніпром, Карпатами, іншими картинами, що закарбовані у свідомості.

Звичайно, що місцеві умови не могли не позначитися на побуті населення. Багатство гирлових озер і протоків на рибу сприяло тому, що вона стала чи не найголовнішою підвалиною господарства, міцно увійшла в повсякденний раціон. Якщо згадати, що в минулому козаки були досить байдужі до землеробства, то значення риби стає ще зрозумілішим. Навіть відносна відірваність від річки одразу позначається на добробуті людей і "перспективності" села. Варто було поблизу Верхнього Дунавця здійснити меліорацію плавнів, пересипати протоку, і населення стало швидко танути - молодь пішла у місто. Нині в селі, що виключно населено нащадками вихідців з України, залишилося менш як 70 подвір'їв.

Кладовище в с. Караорман

Природні особливості краю торкнулися багатьох сфер життя. Упродовж двох століть господарювання гармонізувало із довкіллям. За свідченням старожилів, до Другої світової війни не кожен господар міг точно назвати кількість своєї худоби. Навіть зараз дехто має до десяти голів корів і телят. Щодо свиней, то їм також немає числа: улітку їх можна побачити на берегах незліченних гирлових проток. Якщо додати до цього м'який, сприятливий для багатьох культур клімат - стає зрозумілим, що в цьому краї дійсно можна жити спираючись на власні сили.

Практично в серці дельти розташоване одне з найбільших українських сіл - Караорман. Оточене з усіх боків водою, воно зовсім не скидається на острівне. Деякою мірою це пояснюється розмірами піщаної гряди, на якій розташоване село. По сусідству на гряді - дубовий ліс. Разом із тим, близькість Дунаю дається взнаки. Після визначної повені, що сталася 1970 року, більшість хат була перебудована. Нині вони стоять на високих (до 1 м) бетонних призьбах. Затопленню села перешкоджає й окружна дамба. Та все ж вода є дуже близькою: в колодязях до неї можна дотягтися рукою. Близькість води впливає й на обряд поховання: могили риються неглибокими; перед опусканням труни воду намагаються якнайшвидше вибрати.

Кладовище (гробки) в Караормані, як і в інших українських селах дельти, має деякі особливості, які свідчать про зв'язки із Запорозькою Січчю. На більшості хрестів - прізвища, що утворені від імен. Латиницею можна прочитати: "Потап Онисько", "Ігнат Катерина", "Максим Рада". Кидається в око і тривалість життя - часто-густо вона становить 75-80 років.

Глибока релігійність населення (що також було характерним для запорожців) простежується і в тому, що в більшості випадків у голові могил стоять два хрести: один дерев'яний (саме на такому було розіп'ято Христа), а за ним сучасніший і міцніший - металевий.

Українська церква на Дунаї

У всіх українських селах - невеличкі, але охайні церкви. Як і в хатах - на підлозі домоткані доріжки. На відміну від румунських, в українських церквах послуговуються що різниться від григоріанського на 13 діб. Отже, Різдво святкують тут 7 січня, у той час як румуни - 25 грудня. Разом із тим служба вже практично повсюдно ведеться румунською мовою і румунським батюшкою.

Навіть зараз у місцевого населення відчувається волелюбний дух козацтва. Зокрема, його довелося проявити після повалення режиму Чаушеску 1989 року. У перший рік-два після революції зросла криміналізація суспільства. Групи людей (переважно циганів) почали дошкуляти нормальному життю. У селі Верхній Дунавець, що стоїть при дорозі, крадіжки речей стали мало не нормою. Чергового разу, коли нахабність гостей перейшла всі межі, задзвонив дзвін у церкві. Кожен, хто міг, прихопивши палицю чи заступ, кинувся на зайд. Їхні недобитки мерщій повтікали, і вже кілька років не випробовують тут долю.

Зміни в суспільному житті Румунії після 1989 року не могли обійти й українську громаду. Старше покоління переважно згадує минулий час як гарний. Міцна влада, значний обсяг будівництва, соціальна захищеність. Один із співрозмовників розповів, що він - простий селянин - спромігся вісім разів з'їздити на курорт. Разом із тим, було сказано й про обов'язковість участі всіх без винятку в якихось заходах. Співрозмовник розповів і про те, що нині у місцевих селян з'явилася можливість узяти шмат землі, яка перестала оброблятися через розвал колгоспів і занепад зрошення.

Українська церква на Дунаї

Інша думка про минуле й сучасне у молодого покоління. Хлопець Богдан, що на своєму човні допоміг дістатися Караорману, англійською мовою відповів, що нині йому подобається більше, оскільки для нього головним є свобода. Богдана можна зрозуміти - він справді вільна людина, що заробляє на перевезенні численних іноземних туристів, які зазвичай розраховуються "зеленими". Серед гостей у дельті чи не найбільше німців. Адже дійсно цікаво побачити, якою стає річка, що бере початок у горах Шварцвальд.

Зрозуміло, що в цілому в дельті Дунаю переважає румунська мова. Особливо це стосується міст. Разом із тим, час від часу можна почути і російську, й українську. Російською користуються так звані старообрядці-липованє. Як правило, вони, як і українці, дещо світліші від румунів і тому їх досить легко розпізнати.

В українських селах для старшого покоління рідною залишається українська. Лише кілька слів різнить їхню мову від тої, що є характерною для України. Прикрасою мови є вживання слова "бравий" або "брава" (браві коні і т.п.). Окремі слова запозичені з румунської, зокрема, "шалупа" (катер). Середнє покоління українську мову тільки розуміє та майже не використовує. Діти ж мову здебільшого втратили. Останнє зумовлене ще й тим, що її викладання не ведеться. Хіба що в деяких сільських школах учитель поза програмою дасть кілька уроків. Разом із тим, середнє та старше покоління згадує про викладання української мови в школі десь у 50-х чи 60-х роках. Поступове зникнення мови пояснюється й практично повною відсутністю друкованого слова - книжок, журналів, газет. Чи не єдиним засобом підживлення мови є можливість приймання українських телевізійних та радіопередач.

Під час перебування в дельті не можна не відзначити силу місцевих людей, їхню зовнішню і внутрішню красу. Напевне, це пов'язане не тільки з козацьким походженням, а й тому, що силу слід було весь цей час підтримувати.

Задля правди, варто сказати про те, що центральній владі підтримання української діаспори ні до чого. і іро це свідчить хоча б такий факт. У м. Тульчі, що є найбільшим містом у гирлі Дунаю, і де мешкає найбільше українців, розташований краєзнавчий музей. Та не варто шукати там хоч якісь українські експонати. Відповідь буде такою: "Українське? Ми такого не знаємо".

Пoдякуємо за приклад

Приклад української громади, що спромоглася на території іншої держави зберегти свої споконвічні традиції, дає надію на відродження нашої культури, давно очікуваний підйом. Можливість цього показують мешканці дельти Дунаю, це має показати й Україна.

 

"Україна", 2000 р.