М. Тернавський

ФОЛЬКЛОР ЯК ОДИН З ГОЛОВНИХ ЧИННИКІВ
ЕТНІЧНОГО САМОВИЗНАЧЕННЯ КУБАНСЬКИХ КОЗАКІВ

Доволі часто під терміном "кубанські козаки" (кубанские казаки) українці вбачають лише своє кровно і мовно рідне суспільство, згадуючи, що саме на Кубань переселилися запорожці наприкінці вісімнадцятого століття, росіяни ж розуміють під цією назвою теж етнічних російських козаків, близьких до донських, і згадують те, що вони добре захищали Російську імперію і її самодержця. І ті й ті мають свою логіку, однак не усвідомлюють, що кубанські козаки не є представники одного етносу.

У нарисі "Запорожський аркуш" останній отаман Чорноморського козацького війська і друг Тараса Шевченка Яків Кухаренко писав: "На нашій Чорноморській Україні, у деяких панів є мальовані запорожці (тобто козаки Мамаї - М. Т.)". В цьому випадку він мав рацію називати західно-північну частину правобережної Кубані Чорноморською Україною, тому що вона заселялася з 1792 р. колишніми запорожцями, яких Катерина II перейменувала на чорноморців. Пізніше, в 1809-11 рр., 1820, 1843-му, сюди в чорноморські курені були переселені родини нащадків реєстрових козаків Полтавської і Чернігівської губерній. Треба також додати, що в Закубання було переселено в 1855-64 рр. Озівське військо, яке складали козаки Задунайського Запоріжжя, що повернулося в Росію в 1829 р. і перебувало на берегах Озівського моря. Колишніми "невірними запорожцями" були засновані станиці Озівська, Сіверська, Холмська, Ільська й Убинська. Чорноморці берегли традиції рідної культури, зберігали мову, пісні, побут і з порожнього безкрайого степу за три-чотири десятиліття створили свою нову Україну.

Різко змінилася ситуація, коли в 1860 р. наприкінці Кавказької війни, за проектом графа А. І. Барятинського було створене Кубанське козацьке військо, у яке, крім Чорноморського, ввійшла частина Кавказького лінійного війська, станиці якого були населені переважно донськими козаками і розташовувалися вгору по Кубані, вище за Усть-Лабинську фортецю. Справжню причину створення нового війська ми знаходимо у словах згаданого графа Барятинського: "Дві частини, з яких склалося Кубанське козацьке військо до сих пір, вельми різні між собою... Замкненість козачого сословія має ще іншу важливу сторону: вона начебто розвіває дух відділеності у державі. В колишньому Чорноморському війську, яке складають малороси, котрі зберігають предання Запорожської Січі, ця відділеність приймає вид національності... Необхідно, щоб це слияння було не лише адміністративним, а просякло в самий побит козаків".

Ще більше поширилася культурна експансія з Росії, коли м. Катеринодар (в 1869 р.) було переведено з військового на цивільне, виселено з нього козаче населення, а на Кубань поринули хвилі російських поселенців. Була після того так звана українізація Кубані (1928-1932 рр.) і шалений погром української культури 1930-х. Існування української культури на Кубані та взагалі на Північному Кавказі Росія досі не визнала, як не хоче визнати вчинений нею щодо цієї культури терор. А між тим, кому довелося побувати на Кубані, особливо в західній і північній її частині, той помітив, що корінні люди вживають побутову українську мову.

Сучасні козацькі провідники Кубані з політичних міркувань стверджують, що всі козаки - це один народ, а кубанці взагалі один монолітний етнос. У цьому їм, як раніше на замовлення крайкому, старанно допомагають деякі науковці, доводячи, що "на Кубані наприкінці 60-80 рр. XIX ст. завершився процес консолідації російської й української етнографічних груп (козацтва) у нову етнографічну спільноту "кубанские казаки".

Таким чином, стверджується, що названі певні "специфічні інтеграційні риси у ділянці мови, матеріяльній, духовній і соціяльній культурах, самосвідомість закріплено в етнонімі "кубанские казаки" дозволяє говорити про виникнення субетносу (і навіть окремого етносу) - "кубанское казачество". Ці вчені, продовжуючи справу графа Барятинського, ігнорують навіть той факт, що самі кубанці називають себе по-різному: в чорноморських станицях - "козаками", в лінійніх - "казаками".

Людина ж, яка візьме на себе труд проїхати Кубанню і поспілкуватися з людьми, помітить різницю, яка існує на заході, сході та передгір'ї в мові, поведінці, типах житла. На заході й півночі з вами будуть спілкуватися побутовою українською (балачкою), на сході і в передгір'ї - південно-російською. Лише в закубанських станицях, в яких суміжно мешкають поселенці з чорноморських і переважно лінійних козаків, можна спостерегти іноді доволі дивні переплетення донських (південно-російських) і чорноморських (українських) традицій в культурі.

Ніщо так не може відрізнити один народ од іншого, навіть дуже близького за мовою і походженням, як фольклор і мова. Саме фольклор є тим фактором, який зберігає народну пам'ять, встановлює ієрархію духовних вартостей, прищеплює дитині естетичні смаки й етичні норми поведінки. Крім того, фольклорні твори несуть з собою архитипи, з яких складається, згідно з Юнгом, колективне підсвідоме - одну з головних складових етнічного "я" людини.

Значну частину Кубані, особливо колишню Чорноморію, поріднює з материковою Україною фольклор. Так само, як станиці колишнього Кавказького лінійного війська (ст. Прочноокопську, Кавказьку, Тибіліську, Николаєвську, Темижбекську й інші), той же фольклор пов'язує з Доном. Слід, однак, відзначити, що до кінця XIX ст. у цих станицях спостерігалися українські впливи завдяки переселенцям з Катеринославщини та Слобожанщини. Східно-північна частина краю, в якій живуть нащадки покозачених селян і солдатів, вихідців з Центральної Росії. (ст. Архангельська, Новодонецька, Терновська, Бєлая Гліна та інші) фольклор наближає до Росії.

У чорноморських станицях ще й досі живе пам'ять про Байду, Б. Хмельницького, Морозенка, Сагайдачного й Дорошенка: в піснях згадуються Дніпро і Дунай, оспівується Україна. Доволі часто говориться про історичні особи періоду загибелі Запорозької Січі та переселення запорожців на Кубань: Петро Калнишевський, Х. Чепига, А. Головатий та інші. Згадується й Г. Потьомкін, приписний козак Грицько Нечоса. Однак, хоч як це дивно, в піснях чорноморців нема ніякої згадки про О. Суворова, М. Кутузова, О. Єрмолова, хоча з ними воєнні шляхи чорноморців перетиналися доволі часто й під Кінбурном, й під Очаковом, й під Ізмаїлом. Зовсім не чути в чорноморських станицях пісень про донських отаманів - Єрмака, Некрасова, Разіна, Платова. Цьому причина те, що вони - герої іншого етносу, чужі й незрозумілі для чорноморця.

Крім цих, занесених з України пісень, вже на Кубані з'явилися нові пісні (історичні, побутові, ліричні) українською мовою. В історичних співали про Я. Кухаренка, Н. Кам'янського, Миколу Рябовола: в ліричних оспівувалася річка Кубань, рідний край, його краса. В кожній станиці є кілька своїх станичних пісень.

Таким чином, ми можемо говорити, що на Кубані традиції українського пісенного фольклору не тільки були збережені, а й знайшли свій подальший розвиток.

У лінійних станицях співають історичні пісні про Єрмака, Разіна, Пугачова, Некрасова, Платова, доволі часто й схвально згадуються російські воєначальники: О. Суворов, М. Кутузов, О. Єрмолов та інші. Існують у цих станицях спільні для Дону та Старой Лінії пісні про казака Фрола Агуєва... З любов'ю говориться в них про Тихий Дон, "злая мачеха Кубань" перетворилася на "Кубанушку". Козаки в піснях називаються соколами, парнями, козачки - девушками, сударушками, милашками.

У східно-північних станицях існують пісні про рекрутів, про тяжку солдатську службу; згадуються в них не лише видатні генерали, а й командири лінійних полків, які водили лінійних козаків у закубанські походи.

Існує лише невелика кількість пісень, які можна віднести до загальнокубанських ("Ой, Кубань, ти наша Родина", "Прощай, родимая станица", "Ой, мороз, мороз").

Таким чином, ми можемо переконливо говорити про те, що, як свідчить фольклор, незважаючи на загальну назву "Кубанскіє казакі", кубанці не є одним етносом або субетносом російського етносу, як це намагалися зробити урядовці імперської Росії, совєтські партноменклатурники, а зараз доводять деякі постсовєтські науковці. Значна частина кубанців складається з носіїв української культури і попри всі намагання, не відмовляється від свого етнічного походження і рідної культури.

 

Краснодар, Кубань.