Юрiй Гаврилюк

ПІВНІЧНЕ ПІДЛЯШШЯ - ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСТВА

Серед територiй заселених автохтонним українським населенням Пiдляшшя, а зокрема його пiвнiчна частина, розташована зараз в межах Польщi на правому березi Бугу, займає особливе мiсце. Регiон цей бо, аж до останнiх десятирiч ХХ ст., майже нiчим не зазначав назовнi своєї приналежностi до українського нацiонального простору.

Вже сама назва наголошує на пограничне положення Пiдляшшя - “пiд ляхами” (в сусiдствi полякiв). Виникла вона зрештою досить пiзно, бо наприкiнцi ХV ст., коли територiя ця належала до Великого князiвства Литовського, межуючи з польським, Мазовшем. На початку ХVI ст. створено з цих земель окреме воєвiдство, яке почали звати Пiдляським, що закрiпило вживання цiєї назви.

Вiд 1999 р., коли проведено реформу адмiнiстрацiйного подiлу Польщi Пiдляським воєвiдством стали звати велику територiю на пiвнiчному сходi, межуючу з Бiлоруссю, Литвою та Калининградською областю Росiї. Ми пiд назвою Пiдляшшя розумiємо передусiм територiю, яку заселюють українцi - це зокрема пiвденно-схiдна частина цього ж Пiдляського воєвiдства, з районними мiстами Бiльськ, Гайнiвка i Сiм'ятичi. Цю територiю тiльки в невеликiй мiрi заторкнули “репатрiяцiя” до СCСР, обминула також акцiя “Вiсла” - просто мiсцеве населення тодiшня влада рахувала бiлорусами. Цi двi депортацiйнi операцiї, якi “очистили” iншi пограничнi територiї заселенi українцями не обминули натомiсть лiвобережного, Пiвденного Пiдляшшя, на якому зараз українцiв, якi не виреклися своєї мови i Церкви можна майже рахувати на пальцях (це всього кiлька тисяч людей) - зараз це повнiчна частина Люблинського воєвiдства i схiдний клаптик Мазовецького. Отже сучасне Пiдляшшя приблизно вiдповiдає захiднiй частинi iсторичної Берестейської землi (Берестейщинa, Берестейсько-Дорогичинська Русь), що в Х ст. увiйшла до складу Київської Русi.

Поєднана етнiчними, географiчними i полiтичними зв'язками з Волинню, Берестейщина разом з нею роздiлювала всi злети i занепади староукраїнської державностi (“княжої доби”). Про найдавнiшу iсторiю цiєї землi бiльше можемо довiдатися з археологiї нiж з писаних джерел - перша лiтописна згадка про Берестя вiдноситься щойно до початкiв ХI ст., про Дорогичин до половини ХII ст., а про Бiльськ до половини ХIII ст. Саме про ХIII ст., оскiльки стала вона мiсцем таких, важливих для цiлого Галицько-Волинського князiвства, подiй, як хоч би коронацiя князя Данила Романовича на короля Русi, здiйснена 1253 р. в Дорогичинi.

Основний ескiз сьогоднiшної етнiчної карти Пiдляшшя i Полiсся накреслений був за перiод “княжої доби”. Сучасного вигляду етнiчна карта Пiдляшшя почала набирати на зламi ХIV-ХV столiть, коли на захiд вiд Дорогичина, Сiм'ятич, i Бiльська виникли численнi поселення дрiбної польської (мазовецької) шляхти. Згодом українське населення зустрiлося також з бiлоруським, яке на пiвнiч вiд Нарви колонiзувало околицi Заблудова (ХVI ст.), а на пiвденному її березi просунулося аж до рiчки Наровки (поч. ХVII ст.).

Подiл Пiдляшшя на двi окремi частини вiдбувся у ХIХ ст. Його пiвдення частина (на лiвому березi Бугу) знайшлась тодi в складi автономного Польського королiвства, а пiвнiчна безпосередньо в Росiйськiй iмперiї (Гродненська губернiя). З цiєї ж причини рiзними дорогами пiшли подiї в життi Церкви i рiзний був її вплив на нацiональнi орiєнтацiї мiсцевих русинiв.

На Пiвнiчному Пiдляшшi у 1800 р. проживало бiля 40 тис. українцiв (38 тис. унiятiв i 2 тис. православних). В 1839 р. унiя була тут лiквiдована i все населення вiддано пiд духовний нагляд росiйської Православної церкви. В деяких парафiях були з цiєї причини конфлiкти, але в основному вiдбулося це без бiльших струсiв.

Iнакше сталося у пiвденнiй частинi Пiдляшшя, яке було тодi в складi Холмської єпархiї. Тут росiйський уряд рiшив лiквiдувати унiю щойно в 60-х роках ХIХ ст., пiсля польського Сiчневого повстання. Початково мало це характер “вiдлатинiзовування” церковних обрядiв, але роблено це дуже невмiло i брутально, що вiдштовхувало населення, яке почало чинити все бiльший опiр. Нiчого тут не змiнила остаточна лiквiдацiя унiї, завершена в 1875 р., та офiцiйне рахування всiх православними. Частина населення погодилася з цим фактом, частина користувалася послугами православних священикiв лише з конечностi, а iншi (т.зв. “упорствуючi”) взагалi вiдмовлялися вiд будь-якого контакту з Православною церквою. Жорстокi репресiї зi сторони росiйської адмiнiстрацiї i полiцiї, лише пiдсилювали конфлiкт i ненависть. Бувшi унiятськi священики або прийняли православ'я, або втекли до Галичини, тому також “упорствуючi” почали звертатися в сторону римокатолицького духовенства, таємно користуючися його послугами. Ситуацiю цю використали польськi дiячi в своїй нацiональнiй пропагандi. Наслiдком цих всiх подiй, коли в 1905 р. виникла можливiсть залишення Православної церкви, понад сто тисяч бувших унiятiв Пiвденного Пiдляшшя i Холмщини змiнило своє вiроiсповiдання на римокатолицьке, швидко вiдрiкаючися також рiдної мови i звичаїв, замiнюючи їх польськими.

На Пiвнiчному Пiдляшшi процес полонiзацiї був припинений, алe i тут не склалися кращi умови для виникнення i розвитку української нацiональної свiдомостi, бо ж росiйська, як цивiльна, так i церковна влада, прикладала передусiм зусиль, щоб русифiкувати “малоросiйське” населення.

За даними росiйського перепису з 1897 р., на територiї тодiшнього Бiльського повiту, який обiймав майже всю українську етнiчну територiю на пiвнiч вiд Бугу, проживало бiля 64 тис. українськомовного населення. Однак населення це властиво не мало ще нацiонаьної свiдомостi. Також українська нацiональна революцiя 1917-1920 pp. не змiнила стану свiдомостi пiдляського населення в Бiльському повiтi.

Коли територiя ця увiйшла в 1919 р. до складу Польщi, нова влада робила все, щоб, зокрема на територiях без кристалiзованої нацiоналої свiдомостi, протидiяти українським тенденцiям. Тому також в польському переписi населення з 1921 р. в Бiльському повiтi “начислено” тiльки 66(!) осiб української нацiональностi, решту записуючи як “православних полякiв” та “бiлорусiв”. Подiбна ситуацiя була на Берестейському i Пинському Полiссi.

Цi манiпуляцiї (засуджуванi зрештою польськими вченими), були якнайбiльше до вподоби бiлоруським дiячам, якi використали це до максимального “побiльшення” своєї нацiональної територiї. Поширюванню переконання про “бiлоруськiсть” Пiвнiчного Пiдляшшя i Полiсся сприяла також дiяльнiсть на цiй територiї Комунiстичної партiї Захiдної Бiлорусi i Бiлоруської селянсько-робiтничої Громади, хоч органiзацiї цi не вели ширшої дiяльностi нацiонального характеру. Населення, зокрема найбiднiше, притягали до себе передусiм радикальними суспiльними гаслами.

Остаточно “вирiшили” цю справу бiльшовики, включаючи в 1939 р. Пiвнiчне Пiдляшшя i Берестейсько-Пинське Полiсся до Бiлоруської ССР. Створено тодi тут бiлоруськi школи i пресу, а до паспортiв вписано “бiлоруську” нацiональнiсть. Подiбна полiтика була продовжувана i пiслявоєнною польською владою, яка органiзвала тут школи з навчанням бiлоруською мовою та ерзац нацiональної органiзацiї у Бiлоруського суспiльно-культурного товариства.

Iншакше ситуацiя склалася на Пiвденному Пiдляшшi. Ще у 1917-1918 роках дiяв тут, створений Союзом Визволення України, український осередок в Бiлiй Пiдляськiй, який органiзував шкiльництво, мав власне книжкове видавництво i тижневик “Рiдне Слово”. Український нацiональний рух, сильний тут у 20-х роках, також був придушуваний польською владою, чого символем стало знищення в 1938 р. понад ста православних святинь на Пiвденному Пiдляшшi i Холмщинi. Можливiсть деякого вiдродження з'явилася в роках нiмецької окупацiї (1939-1944), але вже в 1947 р. i тут сягнула акцiя “Вiсла”, внаслiдок якої тутешнє українське населення вигнано на пiвнiчнi землi. Пiсля 1956 р. повернуло його не так багато - вiдновлена у 1989 р. Люблинсько-Холмська православна єпархiя нараховує не як десять тисяч вiруючих по всiй Холмщинi i Пiвденному Пiдляшшi.

Отже єдиною, також в маштабi цiлої Польщi, етнiчною територiєю, якої не знищила злочинна акцiя “Вiсла”, залишилось Пiвнiчне Пiдляшшя, де “не помiчено”, що мiсцевi православнi то не лише бiлоруси, але i українцi. Можна сказати також, що i самi пiдляськi русини-українцi цього “не помiтили”, звикаючи помалу до окреслення “бiлоруси”. Це нове окреслення, свого роду нацiональний псевдонiм, нiчого суттєвого в їх життi не змiнило. Всi далiше говорять по-українськи (якщо ще не перейшли на польську мову, зокрема по мiстах), спiвають українськi пiснi (якщо ще взагалi спiвають) i по-старому смiються з дзєкаючих “литвинiв” (тобто дiйсних бiлорусiв), кажучи, що “як сир не закуска, так i литвин не людина”.

Позитивним винятком на цьому фонi були Клiщелi, мiстечко в Гайнiвському повiтi. У 1957 р. засновано тут гурток Українського суспiльно-культурного товариства, при якому дiяв також театральний гурток, який у 1966 р. за виставу п'єси “Безталанна” отримав перше мiсце на загальнопольському оглядi колективiв УСКТ в Перемишлi. До мiсцевої початкови школи уведено також навчання української мови. Все ж такi дiяльнiсть гуртка УСКТ в Клiщелях зустрiчала рiзнi перешкоди зi сторони влади, так що з кiнцем 60-х рокiв був він змушений припинити свою дiяльнiсть.

В сiмдесятих роках комунiстична партiя проголосила офiцiйну однонацiональнiсть польської народної держави. На Пiдляшшi органiзацiєю, яка мала заспокоювати, а властиво упокоювати, культурнi потреби українського населення, стало Бiлоруське суспiльно-культурне товариство. Однак показалося, що спiвати “вiчную пам'ять” мiсцевим українцям ще рано.

Коли прийшли бурхливi 1980-1981 роки, хвиля нацiонального оживлення торкнулася не тiльки польського суспiльства, але докотилася й до дрiмучого Пiдляшшя. Учнi середнiх шкiл, студенти почали настирливо шукати вiдповiдi на Шевченкове “чиї сини, яких батькiв?”. Наслiдком стало українське нацiональне пробудження, якого першi органiзованi прояви почалися в 1982 р.

До того часу, у 1970-x рр., українськi акценти зводилися властиво до лiтератури - вiршiв писаних мiсцевими українськими, бiльш або менш архаїчними, говiрками. Друкованi вони були переважно на стрiнках бiлоруськомовних видань - бiлостоцького тижневика “Нiва” i “Бiлоруського календаря”, бо їхнi редактори все, що могли пiдводили пiд поняття “бiлоруськi говірки”. Вiд 1983 р. почав у Бiльську з'являтися щорiчний поетичний альманах “Наш голос”, в якого 5-ти випусках друкувалися вiршi майже двадцяти молодих пiдляських поетiв, що писали українськими говiрками або лiтературною мовою. Вiд цього часу їхнi вiршi увiйшли вже постiйно на сторiнки таких українських видань у Польщi, як мiсячник “Наша культура”, тижневик “Наше слово”, “Український календар”.

Український нацiональний рух почала передусiм молодь. В 1983-1990 рр. проводила щорiчнi рейди “Пiдляшшя” i “Надбужанська земля”, органiзувала по селах освiдомнi зустрiчi з мiсцевим населенням, влаштовувала концерти з нагоди Шевченкових роковин. З українською пiснею почали приїжджати на Пiдляшшя українськи колективи з рiзних сторiн Польщi, фольклорнi колективи з Пiдляшшя стали учасниками українських фестивалiв у Сопотi. Пiдляськi поети брали удiл у Конкурсах молодих творцiв української культури, якi органiзував гурток УСКТ у Краковi - у 1988 р. переможцем в дiлянцi поезiї стала Євгенiя Жабiнська з мiстечка Орля. Одним словом Пiдляшшя повернуло знов на карту української нацiональної культури.

Вiд 1983 р. почали також пiдпiльно виходити на Пiдляшшi українськi брошури i журнали. Крiм “Нашого голосу” варто згадати “товстий журнал” “Основи” (4 випуски у 1987-89 рр.), а також польськовний мiсячник “Круг”, який виходив у 1989-1990 рр. Серед книжкових публiкацiй переважала iсторична тематика та поезiя.

У 1985 р. реактивовано дiяльнiсть гуртка УСКТ в Клiщелях, згодом, у 1986-87 рр. виникли черговi гуртки у Черемусi, Бiльську, Гайнiвцi i воєвiдському Бiлостоцi, де проживає багато вихiдцiв з-над Буга i Нарви.

1989 рiк i першi, частково демократичнi, вибори до польського парламенту дали пiдляським українцям змогу перейти вiд культурних до полiтичних форм дiяльностi. В Бiльському виборчому окрузi зголошено тодi українського кандидата до Сейму, який набрав кiльканадцять тисяч голосiв.

Вiдхiд комунiстiв вiд влади у 1989 р. принiс також великi змiни у органiзацiйному життi українцiв у Польщi. УСКТ, досi фiнансоване i контрольоване Мiнiстерством внутрiшнiх справ, перейшло пiд опiку Мiнiстерства культури i мистецтва. Виникло тут Бюро до справ нацiональних меншостей, яке займається передусiм фiнансовою допомогою для культурних починань окремих нацiональних органiзацiй. Весною 1990 р. вiдбувся український з'їзд на якому в мiсце УСКТ покликано нову органiзацiю - Об'єднання українцiв у Польщi. В груднi цього ж року, на основi iснуючих гурткiв виник Пiдляський вiддiл ОУП.

1990 р. це також вибори до мiських i гмiнних самоуправ. На Пiдляшшi виникли українськi виборчi комiтети. Найбiльший успiх був досягнутий в Бiльськiй гмiнi, де вiйтом став молодий український дiяч Юрiй Iгнатюк.

У 1991 р. вийшов перший номер квартальника (зараз двомiсячник) “Над Бугом i Нарвою”, а Бiлостоцьке радiо почало транслювати українську передачу “Українська думка”. 1992 р. це виникнення, на основi гурткiв Пiдляського вiддiлу ОУП, окремої органiзацiї - Союзу українцiв Пiдляшшя.

Змiни полiтичної ситуацiї не вiдбувались однак лише у Польщi. “Перебудова”, яка почалася в СССР уможливила нав'язання широких контактiв з Україною. Початково наслiдком цього були публiкацiї про Пiдляшшя в українських журналах, пiзнiше почалися приїзди студентiв з України на пiдляськi рейди. Вiд 1989 р. почали на Пiдляшшя приїжджати також українськi колективи, зокрема фольклорнi - першим була студентська “Горина” з Iнституту культури в Рiвному. На Україну також виїжджали колективи з Пiдляшшя. Здобуття Україною самостiйностi внесло в пiдляське життя новi акценти, як хоч би вiзити в Бiльську дипломатiв з Посольства України у Варшавi.

Назагал можна сказати, що протягом 90-х рокiв український нацiональний рух на Пiдляшшi стабiлiзувався i рiзниця з ситуацiєю з-перед 10-15 рокiв величезна. В мiру регулярно виходить двохмiсячник “Над Бугом i Нарвою”, постiйно з'являються українськi передачi на бiлостоцькому радiо, а вiд 1985 р. на телебаченнi. Щороку вiдбуваються Фестивалi української культури “Пiдляська осiнь” та iншi культурнi мiроприємства. В декiлькох школах ведеться начання української мови. Виходять також книжковi публiкацiї iсторичного та лiтературного характеру.

Зрозумiло, що цi безсумнiвнi успiхи далеко не хватаючi в порiвняннi потребами, але працi для себе, на власний нацiональний рахунок всiм ще треба учитися, а крiм цього загальна ситуацiя змушує бiльше до думання про себе як про справи суспiльнi. Все ж таки Пiдляшшя Anno Domini 2000 це вже не Богом i Україною забутий простiр, де кожний, хто тiльки захоче, може гуляти i ловити до свого мiшка нацiонально несвiдомих i беззахисних русинiв.