Юрiй Гаврилюк

БЕРЕСТЕЙЩИНА - РЕГІОН В ЛАБЕТАХ ГЕОПОЛІТИКИ*

Коли у ХIХ ст. посилився процес формування новiтньої української нацiї, територiя заселена українським етносом була пошматована полiтичними i адмiнiстрацiйними межами. В цiй ситуацiї однiєю з основних проблем, перед якими стали українськi вченi й мислителi, було визначення меж територiї заселеної українцями, отже й нацiональних меж України, бо, кажучи словами Степана Рудницького: Україна - се земля, де живуть українцi.1 Одним з перших, хто присвятив цьому питанню належну увагу, був Михайло Драгоманов, в Передньому словi до збiрника „Громада” (1878 р.), яке вважається першою новiтньою українською полiтичною програмою.

Вже в першому абзацi автор пiдкреслював, що iсторiя України дає багато доказiв, що й на найдальших кiнцях її люди пам'ятали добре про других землякiв своїх.2 В полемiчнiй статтi Что такое украинофильство? (1881 р.) Драгоманов пiдкреслював, що єднiсть мови та iнших нацiональних ознак дозволяє представникам рiзних регiональних українських груп легко солiдризуватися помiж собою. Приклади цiєї солiдаризацiї можна побачити було в Кубанськiй i Терськiй областях, куди керувалися колонiсти iз лiвобережної та правобережної України, в Акерманi й Галацi, куди прибували так робiтники з-пiд Києва, як i з-пiд Карпат (гуцули), а також i у Варшавi, куди спускаються на барках карпатськi лемки Сяном, як i пинськi полiщуки - Бугом i Нарвою.3

Але, пiдкреслюючи природнє почуття єдностi українських селян, якi йдуть на виселки й заробiтки в тi країни, де живуть їхнi земляки, i мало вважають на те, як подiленi цi країни мiж царствами та начальствами, Драгоманов признає, що немає вiдповiдного розумiння цiєї проблеми серед iнтелiгенцiї: Тiльки мiж письменними людьми й на нашiй Українi заслабла чутка про громади наших людей, i бiльше вважаються казеннi межi й подiли її, бо тi письменнi люди тепер мало мають спiльного з мужиками, а бiльше з начальством, i вивченi по чужих школах, для служби чужим царствам i панствам, мiж котрими подiлена наша Україна.4

З-посеред лiнiй, якi роздiляли українську територiю мiж царствами та начальствами найбiльш виразною була межа мiж Росiєю i Австро-Угорщиною. Оскiльки в „пiдавстрiйськiй” Галичинi українцi мали набагато бiльшi нацiональнi i полiтичнi свободи анiж в Росiї, її iснування треба визнати позитивним для процесу становлення української нацiї. Натомiсть на територiї Росiйської iмперiї бачимо декiлька меж, якi, вiдрiзуючi окремi територiї вiд центральноукраїнського материка, негативно впливали на їхню iсторичну долю. Однiєю з таких територiй була частина Полiсся, яка, хоч заселена українським етносом, перебувала в межах т.зв. Пiвнiчно-Захiдного краю, що обiймав передусiм землi заселенi бiлорусами i литовцями. У 1939 р. пiвденна межа цiєї територiї стала кордоном помiж Українською та Бiлоруською ССР, щоб у 1991 р. отримати статус кордону двох окремих держав. Таким способом завершився процес вiдокремлення вiд України чергової етнiчної територiї, яку прийнято iменувати Берестейщиною - зараз це бiльшiсть Берестейської областi Республiки Бiлорусь.

Iсторiя українського етносу на цiй територiї сягає глибокого середньовiччя. Треба згадати, що назва Берестейська земля (волость) це окреслення створене щойно iсториками у ХIХ столiттi. В найдавнiших руських лiтописних джерелах зустрiчаємо лише назву головного граду - Берестя (перша згадка пiд 1017 р.).

Найранiше схiднослов'янське населення на цiй територiї з'явилося вже в перших столiттях нашої ери (пам'ятки зарубинецької культури в околицi Бiльська i Берестя). Однак постiйна схiднослов'янська колонiзацiя почалася щойно в другiй половинi VI ст. Населення, яке належало до племiнного союзу волинян (дулiбiв), поселюючись протягом VI-IХ ст. над середнiм Бугом, по рiчки Ливець i Нурець на заходi та Ясельду на пiвнiчному сходi, визначило основну територiю Берестейської землi, вирiшуючи про її українську етнiчну приналежнiсть.

Включення Берестейської землi до Київської Русi, яке вiдбулося за володiння великого князя Володимира Святославича (978-1015), пожвавило колонiзацiйнi процеси й забезпечило дальшу iнтеграцiю цiєї, досi рiдко заселеної, периферiї з загалом земель заселених тзв. пiвденно-захiдною групою племен, якi консолiдувалися в український народ. Поруч старих племiнних градiв почали виникати новi мiськi осередки, якi були центрами державного управлiння, торгiвлi та оборонними точками русько-польського й русько-ятвязького пограниччя - Бересть, Дорогичин, Мельник, Бiльськ, Сураж, Бранськ, Кам'янець, якi згодом перетворилися в мiськi осередки (пiсля багатьох iнших залишилися городища).

Процес внутрiшнiх розподiлiв, а згодом i розпаду Київської Русi, який почався пiсля смертi Ярослава Мудрого (1054 р.) позначився й на iсторiї Берестейської землi. Територiя ця, хоч органiчно пов'язана з Волинню, до 1142 р. була частиною удiльного Київського князiвства. В 1151 р. Берестейська земля потрапила в руки Iзяслава Мстиславича, що княжив у Володимирi Волинському. За його володiння Волинь стала незалежною вiд Києва. На початку 70-х рокiв ХII ст. Берестейська земля видiлилась в окреме князiвство, в якому правив внук Iзяслава Василько Ярополчич. Декiлька рокiв пiзнiше вiдбувся ще один подiл - на Берестейське й Дорогичинське князiвства. Роздрiбнення Волинського князiвства лiквiдував щойно Роман Мстиславич, який в 1199 р. заволодiв також Галицьким князiвством, об'єднуючи свої володiння в державу, яку iсторики звуть Галицько-Волинською Руссю.

Протягом багатьох столiть, в iсторичних творах, якi торкаються минулого Берестейської землi, з'явилося декiлька фальшивих тверджень, якi з одної сторони спростованi вже iсториками, з другої однак сторони знаходять певну пiдтримку, обумовлену полiтичними мiркуваннями. Ось їх перелiк:

Берестейська земля заселена була в ранньому середньовiччi дреговичами, предками сучасних бiлорусiв, якi заснували Бересть i Дорогичин;

Берестейська земля в VI-Х ст. заселена була захiдними слов'янами з Мазовша;

Берестейська земля була частиною Туровської землi, заселеної в основному бiлоруським плем'ям дреговичiв;

на територiї Берестейської землi до ХIII ст. проживало балтське плем'я ятвягiв, а Дорогичин був їх столицею;

пiсля 1240 р., нiбито спустошену монгольським нашестям, Берестейську землю зайняв литовський князь Ердивил i вiдбудувавши знищенi мiста, приєднав до своїх володiнь.

Не вдаючися зараз в пояснення перечислених питань, хочу наголосити, що цi iсторiографiчнi похибки або прямi фальсифiкацiї з'являлися, або були спецiально наголошуванi, в рiзному часi й служили як „аргумент” не лише в iсторичних дискусiях, але i в полiтичнiй боротьбi. Наприклад автором твердження про заселювання Берестейської землi ятвягами був пишучий в ХV ст. польський iсторiограф Ян Длугош, за яким повторювали це iншi польськi автори iсторичних творiв, зокрема М. Кромер. Пов'язане це було з полiтичною боротьбою помiж Польською Короною та Великим князiвством Литовським за захiдну частину Берестейської землi (сучасне Пiдляшшя), яка тривала аж до сейму в Люблiнi в 1569 р. Польська сторона, прагнучи вiдiбрати Пiдляшшя наголошувала на нiбито первiсному ятвязькому характерi цiєї територiї та завоюваннi її й охрещеннi польським князем Болеславом Встиливим (все це вигадав Длугош) та пiзнiшiй її колонiзацiї осадниками з Малопольщi та Мазовша, частинно також з Русi. Вiдповiддю литовської сторони була легенда про князя Ердивила, якою в половинi ХVI ст. „доповнено”, списаний бiля 1430 р., Лiтопис великих князiв литовських.

В сучаснiй бiлоруськiй iсторiографiї, якої представники за своє завдання вважають „наукове обгрунтування” сталiнського рiшення про приєднання Берестейщини до Бiлоруської ССР, часто повторюванi є давно вiдкиненi наукою твердження про заселення околиць Берестя й Пинська дреговичами (так як мiнськi мовознавцi вперто зараховують мiсцевi українськi говiрки до ареалу бiлоруської мови). Для справедливостi треба однак сказати, що на хронологiчнiй схемi в музеї „Берестье”, в якому експонуються залишки середньовiчного граду зазначено, що в Х ст. територiю Берестейщини заселювали не дреговичi а волиняни.5

В межах Галицько-Волинської Русi Берестейська земля залишалася майже до кiнця її iснування. За дату завоювання Берестя литовським князем Гедимiном загально вважалося 20-тi роки ХIV ст., однак є пiдстави пересунути цю подiю на кiнець 30-х рокiв цього ж столiття. Смерть останнього з галицько-волинських володарiв, Болеслава Юрiя, започаткувала перiод польсько-литовської боротьби за спадщину пiсля династiї Романовичiв, закiнчену щойно договором з 1366 р. Польська сторона визнавала в ньому Бересть, Кам'янець, Дорогичин, Мельник i Бiльськ мiстами, якi належать литовському князевi Кейстутовi Гедиминовичевi (1341-1382), та зобов'язалася до них не вступати.

Берестейщина була єдиною з галицько-волинських земель, якi потрапили у руки Кейстута, якого княжою столицею були Троки. Через те, що Волинню володiв iнший син Гедимина, Любарт-Дмитро, а Холмщина була приєднана до Польщi, вiдбулося полiтично-адмiнiстративне вiдокремлення Берестейщини вiд сусiднiх українських територiй.

Троцьке князiвство, в якому правив Кейстут, а згодом його син Витовт було свого роду мiнiятюрою багатоетнiчної держави Гедиминовичiв. Пiвнiчну його частину, в якiй розташованi були столичнi Троки, заселювали литовцi, центральну, тзв. Чорну Русь - бiлоруси, а пiвденну, тобто Берестейщину (без Кобриня, який належав великому князевi Ольгердовi, 1345-1377) - русини.

Найважливiшим мiстом на цiй територiї залишався надалi Бересть, про який Я. Длугош писав, що це брама до Руських земель.6 Його стратегiчне значення для стосункiв помiж Польщею i Великимкнязiвством Литовським пiдкреслює також сучасна польська дослiдниця Алiцiя Вавжиньчик: Бересть, центральний город Пiдляшшя, розташований над Мухавцем бiля його гирла до Бугу, маючи звiдси вихiд на далекi країни заходу. Течiя середнього i горiшнього Бугу поєднувала його з родючою Волинню, на схiд, при невеликому вододiлi мiж Пиною та Мухавцем, вiдкривалася дорога Прип'яттю i Днiпром до серця старої Руси, Києва. Якщо взяти до уваги простягаючися на схiд багнистi територiї Полiсся, якi утруднювали комунiкування пiвночi i пiвдня, зрозумiлим стає значення пiдляського моста i його городiв, Берестя а згодом Дорогичина, як в мирних так i ворожих вiдносинах сусiднiх народiв.7

Це висказання дуже влучно пiдкреслює вiдкритiсть територiї Берестейщини на пiвдень i пiвденний схiд, чому сприяли природнi умови, чого наслiдком було заселення її українським етносом. З другої сторони територiя ця була натуральним способом iзольована вiд пiвночi, отже етнiчно бiлоруських околиць Гродна, про що i згадує А. Вавжиньчик: в минулому не зазначився зв'язок Берестейської землi з Чорною Руссю.8 З черги Я. Длугош говорив про велику незаселену територiю, яка простягалася помiж Бiльськом та Гродном.9

Ця природна вiдокремленiсть Берестейщини вiд iнших земель Трокського князiвства спiвпадала з недавньою пiвнiчною межею Галицько-Волинської Руси. Виразно це бачимо в договорi про перемир'я, який у 1379 роцi Кейстут та його племiнник, великий князь Ягайло Ольгердович, уклали з тевтонським орденом хрестоносцiв. В документi цьому, якого змiст подиктувала литовська сторона, бачимо виразне вiдокремлення країв руських - Волковиська (приєднаний до Галицько-Волинської Руси у 1289 р.), Суража, Дорогичина, Мельника, Бiльська, Берестя i Кам'янця, мешканцiв яких називається русинами, вiд краю Гродна, заселеного гроднянами.10

Як вже я зазначив, назву Берестейщина створили українськi iсторики. Також назва Пiдляшшя з'явилася пiзнiше, тому в документах ХIV-ХV столiть територiю цю окреслювали перечисляючи найважливiшi городи. Бачимо це не лише в згаданому документi з 1379 р. та iнших документах, якi вийшли з великокнязiвської литовської канцелярiї, але i в нiмецьких та польських джерелах ХIV-ХVI столiть. Варто пiдкреслити, що коли в 1440-1444 рр. Дорогичин, Бiльськ, Мельник та Сураж зайняв мазовецький князь Болеслав IV, почав вiн вживати звання „князь мазовецький та руський”.11

Протягом ХV ст. визрiв внутрiшнiй подiл цiєї руської територiї на окремi землi, яких виникло п'ять: Берестейська, Кам'янецька, Дорогичинська, Мельницька та Бiльська. Був це процес поетапний - примiром в багатьох документах ХV столiття Бiльськ окреслений ще як мiсцевiсть в землi нашiй Руськiй в Дорогичинському округовi.12

Iсторичне й природне вiдокремлення цiєї територiї вiд Троцького воєводства (виникло в 1413 р. внаслiдок перетворення Троцького князiвства з полiтичної в адмiнiстрацiйну одиницю), призвело в початках ХVI ст. до перетворення її в окреме Пiдляське воєводство.

Найстарiший документ, в якому зустрiчаємо назву Пiдляшшя (тобто територія в сусідстві ляхів-поляків - в тодiшнiй книжнiй мовi Подляшье), датований 1495 р. В польських документах назва ця з'явилася перший раз у 1517 р. Очевидно в тодiшнiй польськiй мовi назва ця звучала, як i в руськiй - Podlasze (по-латинськи Podlachia), а щойно пiзнiше, внаслiдок впливу мазовецьких дiалектiв прийняла форму Podlasie - Подлясє (подiбно як зi старопольським словом wisznia (вiшня), яке зараз звучить wiśnia (вiсьня). Ця фонетична деформацiя назви регiону стала нагодою для деяких польських „патрiотiв”, якi пробують доказати, що походить вона нiбито вiд положення цiєї територiї „пiд лiсами”. Зрозумiло, що таке тлумачення є неправильне як з iсторичної, так i фiлологiчної точки зору - було б це тодi по-польськи Podlesie, аналогiчно до Polesie (Полєсє - Полiсся). Насправдi назва Пiдляшшя виникла на означення територiй Великого князiвства Литовського положених „пiд ляхами”, тобто при кордонi з польським землями. Саме таке, правильне з iсторичної i фiлологiчної точки зору, тлумачення назви Пiдляшшя знаходимо вже у польських iсторикiв ХIХ сторiччя - Йосипа Ярошевича, Олександра Яблоновського та Зигмунта Глогера, якi першими по-справньому дослiджували його минуле.13

Першим документом, який пов'язаний з виникненням Пiдляського воєводства є грамота великого князя литовського Жигiмонта I вiд 29 серпня 1513 р., якою призначив вiн Iвана Сопiгу на пост воєводи. Територiя, на якiй поширювалась його компетенцiя була в цьому документi окреслена як воєводство Пiдляське, Берестейське та iнше. Окрiм воєводи з'явилися тодi iншi урядники iменованi пiдляськими - бобровник (1513 р.), лiсник (1516 р.) та ловчий (єгер). I. Сопiга помер у 1517 р. Щойно 11 липня 1520 р. Жигiмонт I видав чергову грамоту, в якiй повiдомляв про створення нового воєводства, в якого склад входили слiдуючi територiї - Дорогичинська, Берестейська, Бiльська, Кам'янецька, Мельницька i Кобринська. В грамотi цiй назва воєводства не подана, але згодом прийнято називати його Пiдляським.

У 1566 р., пiд час попереджуючої Люблинську унiї адмiнiстрацiйної реформи Великого князiвства Литовського, воєводство це було подiлене на двi частини. Дорогичинська, Мельницька i Бiльська землi залишилися при старiй назвi Пiдляського воєводства. Схiдну частину об'єднано з Пинщиною й утворено нове воєдство, яке отримало назву Берестейського.

Однiєю з причин такого подiлу була безсумнiвно вiдмiнна ситуацiя серед шляхетського прошарку в схiднiй i захiднiй частинi старого Пiдляського воєводства. Оскiльки в схiднiй частинi загал шляхти був руський, то в Дорогичинськiй та Бiльськiй землi переважала шляхта польського походження. Виникало це з факту, що у 90-х роках ХIV ст. територiя ця була передана Ягайлом у ленне володiння мазовецькому князю Янушовi, який почав поселювати тут дрiбну мазовецьку шляхту. Коли в початках ХV ст. князь Витовт вiдiбрав цю територiю, приєднав до неї також невеликi шматки земель, якi споконвiчно належали до Мазовша i були заселенi поляками. Таким способом руська шляхта стала тут меншiстю. Крiм цього шляхта Дорогичинської, Мельницької i Бiльської земель вже в половинi ХV столiття отримала привiлеї на користування польським правом, яке було для неї бiльш корисне як литовське. Наслiдком цього стала навiть формальна дискримiнацiя руського елементу, оскiльки земськi урядники, яких вибирав загал шляхти, мусили бути римокатолицького вiросповiдання, а позви до земського суду треба було писати латинською мовою.

Деякi демографiчнi змiни вiдбулися i у мiстах, куди також почало напливати населення з Польщi. Був це наслiдок старань великих князiв литовських, якi хотiвши збiльшити належнi їм прибутки з мiст почерез поселювання там пришельцiв з Польщi i Нiмеччини. Пов'язане це було з надаванням окремим осадам мiських прав, якi гарантували їх мешканцям самоуправу. У 1390 р. Ягайло дав спецiальний привiлей для Берестя, на основi якого загал мешканцiв, так нiмцi, як поляки й русини були звiльненi вiд влади господарських урядникiв. Привiлей цей був однак змiнений Витовотом, який обмежив його дiю до католицького населення. Подiбна ситуацiя була в Дорогичинi й Бiльську, де в 1429-1430 рр. Витовт назначив вiйтiв, якi мали поселювати на мiському правi лише населення римського обряду. Ситуацiя така перетривала до кiнця ХV ст. коли мiське право отримав загал мiського населення. З поселенням полякiв та нiмцiв пов'язанi були фундацiї перших католицьких костелiв в Берестю (1389 р.), Дорогичинi (1392 р.), Мельнику (1420 р.) та Бiльську (1430 р.).

Чергову межу помiж Пiдляським i Берестейським воєводствами прокладено на спiльному польсько-литовському соймi, скликаному до Люблина у 1569 р. Його цiллю було укладення реальної унiї помiж Польською Короною та Великим князiвством Литовським, але скористалася цiєю нагодою шляхетська фракцiя, яка вже вiд довшого часу намагалася приєднати до Польської Корони Пiдляшшя i Волинь. Фракцiя ця мала пiдтримку „рядової” руської шляхти названих земель, яка цим способом прагнула визволитися з литовської неволi, тобто спiд влади магнатської верхiвки Великого князiвства Литовського.

Пiсля офiцiйного проголошення приєднання Пiдляського та Волинського воєводств до Польської Корони, при Великому князiвствi Литовському залишалося Берестейське воєводство. Викликало це невдоволення волинської i берестейської шляхти, яку об'єднували сильнi зв'язки. Волиняни - писав у листi за 31 травня 1569 р. жмудський староста Ходкевич - подали мiж послiв, що Київ та Берестя їм належать, а зокрема пан Бокiй (суддя луцький) - виводить межу по Нарву i Ясельду, Пинська, Кобриня також до Волинi бажаючи, що поляки хочуть пiдтримувати. Подiбне знаходимо в листi iншого учасника сейму, Миколи Нарушевича (вiд 11 червня 1569 р.): пани волинцi... i Бересть весь i Пинськ також, аж по Ясельду рiчку вiдмежовують до Корони, а зокрема пан Бокiй, якого пани поляки, для великого знання справ, хронiкою зовуть.

Як бачимо, прагнення волинської шляхти, щоб разом з Волинню до Корони приєднати Берестя й Пинськ мало також iсторичне обгрунтування. Тривалiсть пам'ятi про iсторичну спiльнiсть берестейщини з Волинню i Пiдляшшям стає бiльш виразною коли читаємо в iншому листi Нарушевича, що: послам берестейського повiту брати-шляхта заборонили повертати додому без будь якої унiї; а це тому, що не хочуть розривати з браттю своєю панами волинськими, помiж якими й пани пiдляшяни в самiй серединi сидять. А коли б унiя Великого князiвства i Корони не здiйснилася, то, скаржится Нарушевич: задумали вiдiрватися вiд цiєї нещасної вiтчизни своєї.14 Як бачимо, хоч вiд загарбання Берестя литовськими князями минуло вже два столiття, берестейська шляхта не дуже цiнувала цю нову „вiтчизну”.

1 липня 1569 р. завершена була унiя Великого князiвства Литовського та Польської Корони, внаслiдок чого виникла Рiч Посполита Обох Нацiй, якою правив спiльно обраний володар та спiльний польсько-литовський сейм. Таким способом задовiльненi були бажання берестейської шляхти, яка зрезигнувала з дальших старань про вихiд з Великого князiвства. Берестейська земля - коментує це сучасний польський iсторик Ю. Бардах - залишилася у межах Великого князiвства, мабуть також тому, що Люблинська унiя гарантувала таку єднiсть з руськими землями iнкорпорованими до Корони, яку шляхта визнала хватаючою.15 Однак ця резигнацiя берестейської i волинської шляхти з дальших старань привернення формальної єдностi руських (українських) земель принесла згодом дуже негативнi наслiдки. Питання приналежностi Берестейщини i Пiдляшшя до української нацiональної територiї повернуло з початком Хмельниччини. Козацьке повстання, що почалося у 1648 р. пiд проводом Богдана Хмельницького, швидко охопило всi українськi землi, де прийняло форму нацiонально-релiгiйної вiйни, як це признав польський дослiдник Леон Василевський: На козацькiй територiї... повстання Хмельницького мало характер суспiльно-економiчної боротьби помiж козацьким прошарком з одної й кресовими магнатами та пiдтримуючою їх Рiччю Посполитою з другої сторони. На iнших руських землях - як Червона Русь, Пiдляшшя, Волинське та Берестейське воєводства - рух набрав характеру нацiонально-вiроiсповiдної боротьби, поєднаної з повстанням селянських мас, пiдсилюваним козаччиною з пiвдня.16

Хоч ситуацiю на Пiдляшшi та Берестейщинi важко прирiвнювати до пануючої на Наднiпрянщинi то й тут багато було пороху для спалаху збройної боротьби. Бачимо це так в соцiальнiй сферi, коли утиск селянства призводив до бунтiв, як хоч би на зламi 1630-1640 рокiв у Бранському староствi, так i в сферi вiроiсповiднiй. В першiй бо половинi ХVII ст. Берестя, Кобринь, Дорогичин, Бiльськ були мiсцем завзятої боротьби помiж прихильниками Православної i Унiятської церков. Хоч бо враз з вiдновленням у 1633 р. визнаваної урядом Речi Посполитої православної єрархiї, Православнiй церквi повернено статус легальностi, положення вiрного їй руського мiщанства на захiдних землях було дуже важке. Бачимо це хоч би в скарзi, яку 20 лютого 1648 року занiс до гродського суду в Луцьку Афанасiй Пузина, православний єпископ луцький, своїм i цiлого народу руського, духовних i свiтських релiгiї грецької, в унiї не будучих обивателiв коронних i Великого князiвства Литовського iменем. Владика описував антиправославнi виступи унiятiв в мiстi Кобринi, але i в iнших мiстах i мiстечках... до єпархiї скаржучого присуджених, як в Люблинi, Берестю, Красноставi, Ковелi, Грубешовi, а саме в Бiльську.17

На жаль вiдомостi про подiї на територiї Пiдляшшя i Полiсся в перших мiсяцях повстання є досить скупi. З листа папського нунцiя виникає, що в антидержавних виступах на Пiдляшшi брало удiл 7 тисяч селян. В листi з вересня 1648 р. галицький каштелян скаржився, що на Пiдляшшi заворушення великi виникли i селянство, русь вся збунтувалася, iменно в Бiльську i Дорогичинi, пiслали до Хмельницького про пiдкрiплення просивши, хочби про голову, яка могла б їм допомогти. Лист написаний був на основi вiсток привезених пiдчашим пiдляським, присланим до примаса вiд пiдляськйої шляхти, яка посполитим рушенням станула пiд Бiльськом, пiслала до мiщан, щоб дозволили розслiдити, хто зрадником, хто конспiрує проти шляхтi й католикам. Того не хотiли мiщани дозволити. З iншого листа, також з вересня 1648 р. знаємо, що в Берестi наказано 15-тьох мiщан зрадникiв явних i двох священикiв конспiраторiв пiд меч дати.18 Серед загиблих був м.iн. письменник Афанасiй Филипович, iгумен православного монастиря в Берестi, вiдомий зi своєї антиунiятської дiяльностi. 1 липня 1648 р. був вiн арештований i обвинувачений в посиланнi козакам листiв i пороху i з наказу суду розстрiляний. Згодом Православна церква зарахувала його до числа святих (мощi переховуються в Симеонiвськiй церквi в Берестi). До бiльших збройних виступiв на Пiдляшшi i Берестейщинi дiйшло осiнню 1648 р.

Розвиток подiй не дозволив Хмнельницькому перейняти пiд зверхнiсть Вiйська Запорозького захiдних i пiвнiчно-захiдних українських земель. Однак в його полiтичнiй програмi виразно бачимо стремлiння до об'єднання в однiй державi всiх руських (українських) земель, в яких жив народ руський благочестивий i церкви були... аж по Вислу.19

Територiальну програму Хмельницького намагався реалiзувати також його наступник Iван Виговський. В жовтнi 1657 р. пiдписаний був трактат зi Швецiєю, в якому передбачене було вивнання прав гетьманського уряду до земель тзв. Коронної Русi та Берестейського воєводства. Подiбнi прагнення до вiдбудови Руського князiвства в межах української етнiчної територiї бачимо у дiяльностi гетьманiв Петра Дорошенка та Iвана Самойловича.20

Можна сказати, що закреслювання кордону України по Вислу було пересадним, однак йшлося тут про цю рiку, як виразну орiєнтацiйну лiнiю, не так знов вiддалену вiд захiднiх окраїн Перемищини, Холмщини чи Пiдляшшя. Точнiше кордон мав бути визначений на основi мовного (як далеко сягає руська мова) та релiгiйного (де була грецька вiра) критерiїв. Поминувшi деталi, бачимо тут в загальному зарисi кордони української етнiчної територiї, якi побутували в свiдомостi українських полiтичних i культурних елiт в Києвi та гетьманських столицях. Отже українськi iсторики, мовознавцi, етнографи i географи, якi в другiй половинi ХIХ ст. визначували в своїх працях межi української етнографiчної територiї, не творили нiчого вiд нова - пригадували лише те, що було добре вiдоме вже їхнiм попередникам з ХVII сторiччя.

III розподiл Речi Посполитої в 1795 р. подiлив Берестейсько-Пiдляський край помiж три держави - Росiю, Прусiю i Австрiю, яких межi зiткнулися на схiд вiд Мельника, в околицi мiстечка Немирово. Розташована на пiвнiч вiд Бугу частина Пiдляського воєвiдтва увiйшла в склад Пруського королiства. Землi на пiвдень вiд Бугу - частини Дорогичинського, Мельницького й Берестейського повiтiв увiйшли в склад Австрiї. Решта Берестейського воєводства дiсталася Росiї.

Цей подiл показався нетривким. У 1807 р. Наполеон, пiсля перемоги над Прусiєю, передав включенi до Прусiї пiдляськi землi Росiї, а в 1809 р. землi на пiвдень вiд Бугу були вiдвойованi вiд Австрiї й приєднанi до Варшавського князiвства. Цей новий подiл iсторичної Берестейщини утривалений був на Вiденському конгресi 1815 р. Згiдно з тодiшнiм адмiнiстрацiйним подiлом землi на пiвдень вiд бугу належали до Пiдляського воєвiдства автономного Королiства Польського, а частина Пiдляшшя вiдiбрана Прусiї (разом з заселеною бiлорусами захiдною частиною бувшого Гродненського повiту) входила до складу Росiйської iмперiї, як тзв. Бiлостоцька область. Приєднана до Росiї вже у 1795 р. частина Берестейського воєв. була початково в складi Слонiмської губернiї, яку в 1797 р. об'єднали з Вiленською в Литовську губ. Пiсля проведеної в 1801 р. чергової змiни адмiнiстрацiйного устрою Берестя й Кобринь входили до новоствореної Гродненської губ. а Пинськ до Мiнської. В 1842 р. до Гродненської губернiї приєднано Бiлостоцьку область.

Цей новий подiл iсторичної Берестейщини мав великий вплив на долю її українського населення. В 1839 р. на територiях включених безпосередньо в склад Росiйської iмперiї лiквiдована була церковна унiя. Присутнiсть росiйської адмiнiстрацiї, включення бувших унiятiв до Росiйської православної церкви та швидкий розвиток росiйських народних шкiл в другiй половинi ХIХ ст. з одної сторони загальмували полонiзацiю, а з другої призвели до деякої русифiкацiї населення Бiльського, Берестейського та Кобринського повiтiв. Полонiзацiя швидкими темпами проходила зате на частинi приєднанiй до Королiвства Польського, чому зокрема прислужилася насильна лiквiдацiя унiї на територiї Холмської єапрхiї (1875 р.). Коли в 1905 р. царський уряд проголосив указ про релiгiйну толеранцiю, велика частина офiцiйно православних бувших унiятiв Холмщини й Пiвденного Пiдляшшя приєдналася до Римокатолицького костела, що призвело до остаточної їх полонiзацiї.

Українськi i бiлоруськi землi, якими заволодiла Росiя внаслiдок розподiлiв Речi Посполитої подiленi були на два краї - Пiвденно-Захiдний (управляв ним генерал-губернатор в Києвi), який складався з заселених українцями Київської, Волинської й Подiльської губернiй та Пiвнiчно-Захiдний (управляв ним генерал-губернатор в Вiльнi), до складу якого входило шiсть губернiй. Три з них звалися „бiлоруськими” - Вiтебська, Могилевська та Мiнська, а три „литовськими” - Вiленська, Ковненська й Гродненська. Тут, крiм бiлорусiв, проживали також на своїх етнiчних територiя литовцi й українцi - в пiвденних повiтах Мiнської (зокрема Пинський пов.) й Гродненської (Бiльський, Берестейський, Кобринський, частково Пружанський пов.) губернiй, а при межi з Королiством Польським також поляки. Адмiнiстрацiйна межа помiж цими краями була пiвденною межею бувшого Великого князiвства Литовського в роках 1569-1795. Загально територiю Пiвденно-захiдного краю звали Литвою, Бiлоруссю або Бiлоруссю i Литвою.

Можна сказати, що на цю окраїну української етнiчної територiї, якою були пiвденнi повiти Гродненської й Мiнської губернiй, та схiднi Сiдлецької губ. (Пiвденне Пiдляшшя) хвиля нацiонального вiдродження майже не дiйшла - його прояви були тут нечисленнi i досить кволi. Надiю на знiму принiс 1917 р. - лютнева революцiя в Росiї та виникнення Української Центральної Ради у Києвi, яка згодом прокламувала Українську Народну Республiку, в склад якої мали увiйти всi землi заселенi українцями.

Саме про це писав у своїй програмнiй статтi Якої ми хочемо автономiї Михайло Грушевський: Українцi хочуть, щоб з українських земель Росiйської держави (бо про них говоримо поки що, не зачiпаючи iншого питання - об'єднання всiх українських земель) була утворена одна область, одна нацiональна територiя. Сюди, значить, мусять увiйти губернiї в цiлостi або в переважнiй частi українськi - Київська, Волинська, Подiльська, Херсонська, Катеринославська, Чернiгiвська, Полтавська, Харкiвська, Таврiйська i Кубанська. Од них треба вiдрiзати повiти i волостi не-українськi, як скажiм, пiвнiчнi повiти Чернiгiвської губернiї, схiднi Кубанської тощо, а прилучити натомiсть українськi повiти сусiднiх губернiй, як Хотинський i частини Акерманського Бесарабської, схiднi частини губернiї Холмської, полудневi окрайцi губернiй Городенської, Мiнської, Курської, захiднi частини Воронiжчини, Донщини, Чорноморської i Ставропольської губернiй. Так утвориться територiя, де українська люднiсть становить бiльшiсть.21

Хiд подiй скоригував погляди українських полiтикiв того часу й iдея автономiї України в складi демократичної Росiйської держави заступлена була iдеєю самостiйностi, яку проголошено в сiчнi 1918 р. В тому часi тривали мирнi переговори в Берестi з т.зв. Центральними державами (Нiмеччина, Австро-Угорщина, Болгарiя i Туреччина). У пiдписаному 9 лютого 1918 р. мировому трактатi погодилися вони визнати приналежнiсть до Української Народної Республiки Холмщини, забужанської частини Пiдляшшя та бiльшостi етнiчно української частини Гродненської i Мiнської губернiй. Поза межами УНР мав натомiсть залишитися зеселенi українцями частини Бiльського, Пружанського й пiвнiчно-захiдня частина Берестейського повiтiв. Причиною було прагнення Нiмеччини зберегти для себе розташовану на цiй територiї Бiловезьку пущу, найбiльший в цiй частинi Європи резервуар дерева - сировини необхiдної зокрема на лiнiї фронту та у вугiльних шахтах. Вже у 1916 р. нiмцi почали в селi Гайнiвка будувати осередок механiчної й хiмiчної переробки дерева, який згодом перетворився в повiтове (районне) мiсто. Початково плановане було приєднання цiєї територiї, розташованої в сусiдтвi Прусiї, до Нiмеччини. Однак коли показалося, що мiлiтарнi успiхи на захiдному фронтi закiнчилися, нiмцi пiдтримали територiяльнi претензiї ново твореної Литовської держави, яка перетендувала не тiльки на етнiчнi литовськi землi, але й на територiї заселенi слов'янами, з Гродном, Бiлостоком та Бiльськом (в нiмецьких планах держава ця мала бути цiлком залежна вiд Нiмеччини). Хоч однак м.iн. в Бiльську i Бiловежi в 1918 р. з'явилися представники литовської Тариби, територiя ця надалi залишалася пiд фактичною нiмецькою окупацiєю.

Пiд час переговорiв в Берестю українська делегацiя, на основi спецiальної iнструкцiї голови Центральної Ради проф. Михайла Грушевського, вимагала визнання суверенiтету УНР також над Бiльським повiтом, однак представники Нiмеччини були тут на позицiї сильнiшого й записана в 2 пунктi мирового договору лiнiя українського державного кордону на Пiдляшшi i Полiссi проходила почерез Пугачiв, Радинь Пiдляський, Межирiччя, Сарнаки, Мельник, Високе, Кам'янець, Пружани, Вигонiвське озеро. Проф. Грушевському, який 19 березня 1918 р. промовляв на засiданнi Центральної ради присвяченому ратифiкацiї берестейського договору, прийшлося з огiрченням сконстатувати: Мушу пiдчеркнути, що те що признано в Берестi, ще не вiдповiдає нашим iсторичним границям. Наш Дорогичин, один з наших iсторичних городiв, в якому коронувався король Данило, не увiйшов до нашої територiї. Але ми не будемо ганятись за iсторичними релiквiями, а станемо на грунтi реальних вiдносин, вважаючи на те, що можна уратувати в даних обставинах. I хоч менi гiрко, що ми не могли дiйти до старої етнографiчної границi, не могли злучити тих „україн”, як називає їх галицько-українська лiтопись, з Українською республiкою, я з того робити цасїс беллi не буду рекомендувати українськiй суспiльностi.22

Також на полiсько-пiдляських територiях, якi формально вже були визнанi за приналежнi до УНР продовжувался фактична нiмецька окупацiя. Нiмцi однак не чинили тут перешкод для органiзування української цивiльної адмiнiстрацiї, якої осередком став Бересть. Треба при тому зазначити, що дiяльнiсть українських органiзацiй на цiй територiї почалася вже у 1917 роцi. Керiвництво Союзу Визволення України, дiючого на територiї Центральних та нейтральних держав, домоглося згоди на вислання на окуповану Нiмеччиною забужанську частину Пiдляшшя, Полiсся та Волинь офiцерiв i солдатiв I Запорозького полку iм. Тараса Шевченка, сформованого з українцiв, якi потрапили в нiмецький полон з лав росiйської армiї. В першiй половинi 1917 р. прибули вони до Бiлої на Пiдляшшi, яка протягом року була основним осередком української просвiтної дiяльностi, веденої т.зв. Українською громадою в Бiлiй. Тут виходив в свiт тижневик „Рiдне Слово” (перше число з'явилося 23 червня 1917 р.) та рiзнi книжковi видання, тут також мала свiй осiдок Шкiльна рада, яка займалася органiзуванням українських шкiл i гарантуванням їм фахового нагляду.

На територiї Берестейського i Кобринського повiтiв першi українськi школи почали органiзуватися вже в початках червня 1917 р. 31 липня в мiстечку Дивин вiдбулася десятиденна конференцiя українських вчителiв, метою якої було пiдготовлення до нового шкiльного року. Загалом до 15 грудня 1917 р. на територiї Пiдляшшя, Полiсся i Волинi виникло 96 українських народних шкiл, в яких вчилося 5,2 тис. дiтей. В школах цих вчило 110 вчителiв, з яких 59 було мiсцевих, а 51 було присланих Союзом Визволення України.

Найбiльша кiлькiсть шкiл була на територiї бувшої Гродненської губернiї, зокрема в Кобринському повiтi - 40 шкiл з 2,2 тис. учнiв i 44 вчителями. В Берестейському повiтi було 8 шкiл з 338 дiтьми й 10 вчителями, а в пiвденному окрайцi Пружанського 3 школи з 170 учнями i 4 вчителями. Три школи з 150 учнями i 4 вчителями виникли в захiднiй частинi Пинського повiту, яких був тодi перерiзаний лiнiєю фронту.

Перешкодою дальшого швидкого розвитку українського шкiльництва на цiй територiї було її обезлюднення внаслiдок евакуацiї в 1915 р., а також вiдсутнiсть коштiв на утримання шкiл та постачання їх пiдручниками. Ситуацiю змiнило пiдписання берестейського мирового договору.

Пiсля лютого 1918 р. окупованi вiд 1915 р. територiї Холмщини, Волинi, пiвденного Пiдляшшя та Полiсся вiдданi були пiд управу губернiяльного комiсаря, члена керiвництва Союзу Визволення України Олександра Скорописа-Йолтуховського, водночас проф. М. Грушевський доручив дiючому в Києвi Холмському Губернiяльному Виконавчому Комiтетовi приготовлення адмiнiстрацiйних кадрiв для цих земель. З огляду на те, що Холм окупований був австро-угорськими вiйськами i Вiденський уряд з огляду на свої полотичнi плани вiдносно полякiв в Галичинi вiдволiкав ратифiкацiю трактату i не впускав на цю територiю представникiв української влади, мiсцем осiдку комiсаря та губернiяльних установ стало Берестя.

Перша група урядовцiв i вчителiв прибула з Києва до Берестя в останньому тижнi березня 1918 р. Серед них були зокрема о. Вiктор Козловський вiд мiнiстерсва вiроiсповiдань, Антiн Васинчук вiд хлiборобських справ, д-р Василь Дмитрiюк вiд мiнiстерства здоров'я, Тимiш Олесiюк вiд мiнiстерства освiти.

З приходом до влади гетьмана Скоропадського (29 квiтня 1918 р.) всi губернiяльнi комiсарi назначенi урядом УНР були звiльненi зi своїх посад. Гетьманський уряд комiсарем Холмщини, Пiдляшшя i Полiсся призначив нiкому невiдомого генерала Морозова, однак завдяки iнтервенцiї Холмського Комiтету на цю функцiю привернено О. Скорописа-Йолтуховського. Згодом комiсарiв почали iменувати старостами, а з вересня 1918 р. в Берестю став виходити „Вiстник Холмського Губернiяльного Староства”. Крiм губернiяльного старости, назначенi були також повiтовi старости в Берестю, Березi Картузькiй, Бiлiй, Яновi Пiдляському, Дорогичинi (полiському), Кобринi i Пружанах. Всю цю територiю в тодiшнiх документах звали Пiдляшшям. Назва Полiсся була вiдношена до територiї бувшої Мiнської губернiї. 7 червня 1918 р. сформовано її в Полiське староство з центром у Мозирi.

Також завдяки старанням Холмського Комiтету зреорганiзовано управлiння освiтою. Створений був Комiсарiят Народної Освiти для Холмщини, Пiдляшшя i Полiсся. Щоб забезпечити кадри для вже дiючих та органiзованих народних шкiл та прогiмназiй, вiд червня до кiнця 1918 р. проведенi були в Берестю три черги спецiальних вчительських курсiв, за участю бiля 500 курсантiв.

Варто також згадати, що у жовтнi 1918 р. почав в Берестю виходити тижневик „Мир”. Його редактором був греко-католицький священик Михайло Кiт, який прибув сюди з мiсiєю привернути бувших пiдляських унiятiв, зараз римокатоликiв, до рiдної церкви.

В груднi 1918 р. почали виникати також осередки культурно-освiтного товариства „Просвiта” - в Берестю, Кобринi та Чернавчицях Берестейського пов. В Берестю виданий був також Просвiтнiй Український Календар на 1919 р.

Цiлий цей час гетьманський уряд Української Держави намагався добитися поширення своєї влади також на територiю Холмщини. 5 листопада гетьман Скоропадський особисто звернувся до нiмецького комадування з пропозицiєю ввести на Холмщину нiмецьке вiйсько i допустити до Берестя кiлькохсотособовий український вiйськовий вiддiл. 9 листопада мiнiстр закордонних справ Дмитро Дорошенко заключив у Берлiнi договiр з нiмецьким урядом про замiну австрiйських вiйськ на Холмщинi нiмецькими та допущення на її територiю української адмiнiстрацiї. Договiр цей не був введений в дiю, оскiльки цього ж дня в Берлiнi спалахнула революцiя, а п'ять днiв пiзнiше почалося антигетьманське повстання в Українi.

11 листопада 1918 р. Нiмеччина пiдписала перемиря з державами Антатнти, в якому зобов'язалася евакуювати свої вiйська зi всiх окупованих територiй як на заходi так i на сходi. Поразкою Нiемччини скористалися поляки - вже 11 листопада почалося обеззброювання нiмецьких солдатiв на територiї Польського королiвства, а 18 листопада створений був польський уряд у Варшавi. Одним з основних напрямкiв польської полiтики стало заволодiння територiями на сходi - також Полiссям.

Однак на територiї Полiсся та Пiдляшшя розташованi були ще боєздатнi нiмецькi частини, що захищали залiзничну магiстраль з Києва, якою почерез Ковель - Берестя - Бiльськ - Бiлосток вiдбувалася евакуацiя нiмецької армiї до Схiдної Прусiї. Все ж таки 2 грудня 1918 р. українськi повiтовi комiсарiати були евакуйованi з забужного Пiдляшшя до Берестя. Тут також переселилося з Бiлої редакцiя тижневика „Рiдне Слово” та зорганiзованого при ньому видавництва (тут закiнчено друк Українського букваря Андрiя Савчука та згадано календаря на 1919 р.).

2 сiчня 1919 р. нiмецьке командування передало управу на територiї Полiсся краєвому комiсаровi Української Народної Республiки в Берестю. До компетенцiї українських органiв влади перейшло мiське i сiльське самоврядування, мiськi й сiльськi мiлiцiї, загальне шкiльництво, судiвництво, опiка над хворими i улаштування фiнансових iнституцiй. Ось як коментувало цю подiю „Рiдне Слово” за 7 сiчня 1919 р.: З цим днем отже касується окупацiя нашого краю, касується оце „двоєвластiє”, що тривало майже рiк, i яке шкiдливо вiдбивалося на загальному розвитковi нашого краю. Хоч по мировому договору i допускалася сюди українська влада, але дiяльнiсть її обмежувалася до мiнiмума - пiд її компетенцiю входили лише церква, школа та бiженецькi справи та й тут ще пiд ноги їй кидано колоди. Повiтовi комiсарiяти засновано, правда, при кожнiй нiмецькiй комендантурi, але самодiяльности у них було дуже мало - можна було сказати, що це були фiлiї комендантур по українських справах. Через це нi авторитету, анi потрiбного довiр'я мiж населенням українська влада не мала.

Зовсiм iнакшою справа становиться з вище згаданого моменту. Мiняється оте фатальне становище української влади, компетенцiя її в управi краєм стає далеко ширшою, хоч мусимо зазначити, що ще все таки не повною.23

В цьому самому числi тижневика характеризовано загальне становище: Мiсто Бересть поволi приходить до стану нормального життя. Щоправда, ще йому далеко до того стану, в якiм воно було до 1915 року, але коли ми порiвняємо тутешнє життя тепер з тим, яким воно було лiтом минулого року, то рiжниця буде, як мiж небом i землею. Коли тодi можна було з грiшми тут з голоду вмерти, бо не було нi одної приватної крамницi, то тепер хоч i в невеликiй кiлькостi, а все таки, можна дiстати продукти для прожиття... Вже функцiонує правильно українська державна вища початкова школа (прогiмназiя)... Ще в мiстi багато нiмецького вiйська, але вся влада мiсцева находиться в руках української адмiнiстрацiї. По трохи починають iти в рух українськi гривнi та карбованцi...24

Щоб могти справдi радiти з переймання влади українськими установами потрiбним було замiнити вiдступаючi нiмецькi вiйська українськими. Ще в груднi 1918 р., пiсля зайняття Києва вiйськами Директорiї, вислана була туди делегацiя Холмського Губернiяльного Комiтету з проханням про допомогу в органiзуваннi фронту проти сподiваного польського наступу пiсля залишення нiмцями Пiдляшшя i Полiсся. Директорiя прийняла рiшення про переведення над Буг вiйськової групи „Чорноморська сiч”, але завадив цьому наступ бiльшовикiв на пiвнiчному фронтi. На початку сiчня 1919 р., саме пiд впливом чуток про наступ большевицьких вiйськ на залишенi нiмцями територiї Бiлорусi почала в Кобринi органiзуватися вiйськова формацiя „Полiська Сiч”. Однак з огляду на невелике число населення, яке в бiльшостi перебувало ще в „бiженствi” її органiзацiя не набрала широкого маштабу.

В такiй ситуацiї, пiсля вiдходу останнiх нiмецьких частин територiю Полiсся почали займати польськi вiйська - 10 лютого 1919 р. були вони вже в Берестi, 11 лютого в Малоритi, 12 лютого в Кобринi. 14 лютого вiдбулося зiткнення польських i бiльшовицьких вiйськ - польський вiддiл зайняв Березу Картузьку, розбиваючи мiсцевич бiльшовицький гарнiзон.

Опис захоплення Берестя поляками залишив Василь Дмитрiюк: Показалось, що польське вiйсько пiд командою генерала Лiстовського зайняло без спротиву цитаделю, де перебували ше деякi вчителi курсанти i мiй брат зi сестрою, зайняли мiсто, арештували комiсара, Скорописа-Йолтуховського, його заступника, Донця i працiвникiв комiсарiяту: Озерянця, Мартинця, о. Кiта, панну Бiгунiвну i посадили їх в цитаделi. Все майно комiсарiяту сконфiскували, кооперативу сплюндрували, книжки та папери подерли та повикидали на вулицю.25

Сам факт фiзичного оволодiння захiдноукраїнськими етнiчними територiями не давав ще гарантiї успiшного включення „по всяк час” цих земель до складу польської держави. Не мiгши iгнорувати присутностi багатомiльйонної української меншини польська державна влада намагалася „обмежити” українське питання лише до Схiдної Галичини та Волинi, проводивши дiї в напрямку швидкої полонiзацiї найбiльш периферiйних українських територiй - Лемкiвщини, Холмщини та пiденної частини Пiдляшшя. Натомiсть на територiї бувшої „Литви”, тобто на територiї створено на початку 20-х рокiв Полiського воєводтсва i Бiльському пов. Бiлостоцького воєв., прийнята була полiтика негування присутностi українського населення. Суперечило це очевидно констатацiям українських, росiйських та бiлоруських етнографiв, мовознавцiв та iсторикiв, якi вже в другiй половинi ХIХ ст. досить детально вивчили етнiчну ситуацiю на цiй територiї. Також i в польських етнiграфiчних опрацюваннях та публiцистичих брошурах, якi з'являлися до початкiв 1918 р. населення Бiльського, Берестейського i Кобринського повiтiв загально визнавали українським. До того часу факт проживання на пiвденнiй окраїнi „Литви” не так то i в загальному її маштабi численного українського населення можна було вважати свого роду етнографiчною цiкавинкою. Але вже пiсля проголошення самостiйностi УНР i пiдписання нею берестейського договору питання це набрало полiтичної ваги. Виразно бачимо це в рiзного роду публiкацiях та документах, в яких обсуджувана було питання значення Полiсся для маючої виникнти польської державностi.

У виданому 28 лютого 1918 р. числi польського вiленського бюлетеню „Лiтва” надрукований був Протест, який його польськi автори починали словами: Перед лицем Європи довершений був новий злочин. Цим „злочином” був очевидно берестейський договiр. Далi автори Протесту намагалися доказати, що приєднання Полiсся, Пiвденного Пiдляшшя та Холмщини до Української Народної Республiки це гвалт на живому органiзмi, i що Україна стає обдарованою землями, якi нiколи до неї не належали, коштом Польщi i Литви. Крiм виразно тенденцiйного представлення нацiональних стусункiв на територiї Полiсся, в документi цьому знаходимо суттєвi ствердження про мiлiтарне значення регiону: Кордони нової „України” гострим клином врiзатися мають помiж територiю Польщi та Литви, щоб їх зв'язок i єднiсть iнтересiв звести нанiвець. Визначено їх при тому таким способом, що коли Литву i Польщу вчиненоно зусiм беззахисними зi сторони України, цiй останнiй запевнено всiлякi дефензивнi i офензивнi користi. Воднi барiєри Буга i Прип'ятi, а також сiтка полiських каналiв, вiдданi Українi з широким їх правобережним передпiллям, дають їй водночас можливiсть оборони та атаку.26

Цей стратегiчний аспект пiдлясько-полiського вiдтинка українського державного кордону детально обговорено в документi з половини 1918 р., якого заголовок звучить Кордони Польського Королiвства зi стратегiчної точки зору. Меморiял опрацьований польськими вiйськовими колами. Якщо йдеться про кордон Польщi з Україною автори документу за основне питання визнали приналежнiсть Полiсся, якого найважливiшими точками назвали Берестя та Пинськ, якi сполучувала широка плоска височина з важливим стратегiчно Кобринем. Тому також пiдкреслювано: Польща мусить як найбiльше категорично виступати проти вiддання кому небудь цього пункту (Берестя - Ю. Г.), а також сусiдної територiї на сходi... Визнання за Україною Берестя i цiлого Полiсся є мiлiтарним вiдданням Польщi на ласку й неласку цiєї держави. (...) Безпека Польщi вимагає, щоб кордон України не сягав за Прип'ять та щоб Пинськ, а тим бiльше Кобринь i Берестя, до неї не належали. Пинськ повинен бути польським, а в кожному разi до польської держави повинен належати Кобринь.27

Далi пiдкреслюється, що польсько-український кордон повинен проходити в деякiй вiдстанi вiд Буга, обiймаючи захiдну частину Волинi з Ковлем i Луцьком. Одним словом для польських вiйськових кiл, основним було не допустити Україну на Полiсся та лiнiю Бугу. В тому часi фактично iснуючою дежавою була Україна, а про Польщу були тiльки неспрецизованi обiцянки нiмецького та австрiйського урядiв, оскiльки Королiвство Польське було пiд їхньою окупацiєю.

Ситуацiя змiнилася, коли внаслiдок розвалу Австро-Угорщини та поразки Нiмеччини, виникли умови для вiдродження самостiйної польської держави, що вiдбулося в листопадi 1918 р. У першiй половинi 1919 р., пiсля евакуацiї нiмецьких вiйськ з окупованих ними територiй бувшої Росiйської iмперiї, вiдкрилися польсько-український та польського-большевицький фронти. Польща показалася краще пiдготовлена до цiєї боротьби пiд оглядом нацiонально-iдейної мобiлiзацiї загалу суспiльства i вже весною 1919 р. польськi вiйська зайняли захiдну частину Волинi та бiльшiсть „Литви”.

Черговим кроком польських полiтикiв у вiдношеннi до земель, на яких у 1918 р. почала формуватися українська державна адмiнiстрацiя, була спроба примусити український уряд, щоб визнав їхню анексiю в замiн за його визнання польським урядом. Саме таку програму бачимо в Секретнiй заявi Польської Демократичної Централi на Українi в справi польсько-українських вiдносин вiд 10 сiчня 1919 р. Його автори, займали назагал позитивне становище вiдносно української боротьби за самостiйнiсть та пiдкреслювали потребу швидкого мирного врегулювання польсько-українських стосункiв, однак за умови: зречення уповноваженими представниками української нацiї всяких претензiй до Пiдляшшя, Холмщини, схiднопї Галичини, захiдної частини Волинi (необхiдної для включення в кордони Польщi зi стратегiчних причин), а також до цих частин Бiлорусi, якi мають увiйти в склад Речипосполитої Польської, а якi Україна почерез берестейський трактат визнала за свої територiї.28

Очевидно приналежнiсть заселеного етнiчними україцями берестейсько-пинського Полiсся до „Бiлорусi” чи „Литви” була наслiдком iсторичних процесiв полiтичного а не етнокультурного характеру i їхнє приєднання до української держави у 1918 р. треба розглядати як виправлення iсторичної кривди заподiяної тутешньому автохтонному населенню. Однак для польської сторони ситуацiя iснуюча до 1918 р. була претекстом для негування права України до цих територiй, а отже й права українськомовних полiсян на українське нацiональне самовизначення. Логiчним наслiдком цього стало розповсюджування твердження, що на цiй територiї проживають не етнiчнi українцi а бiлоруси, оскiльки бiлоруська полiтична репрезентацiя була настiльки слаба, що не створювала поважної небезпеки для польських прагнень домiнацiї на територiї „Литви-Бiлорусi”.

Такими власне мотивами - з одного боку побоюваннями перед українськими прагненнями до об'єднання всiх етнiчних територiй, а з другого - легковажним ставленням до бiлоруського нацiонального руху, керувалися професори В. Каменецький, С. Кутшеба та Е. Малiшевський, опрацьовуючи на початку 1919 р. року мiнiстерський документ План праць над польською схiдною границею. Стверджувалося в ньому м.iн., що: при розмежуваннi Бiлої Русi вiд України, польський iнтерес є солiдарний з бiлоруським iнтересом.29 Цей бiлоруський iнтерес то прагнення групи бiлоруський дiячiв до збереження границi помiж „Литвою” та Волинською губернiєю як пiвденної границi бажаної ними бiлоруської держави.

Треба тут зробити застереження, що така концепцiя почала здобувати прихильникiв серед бiлоруських дiячiв щойно в кiнцевому перiодi I свiтової вiйни. Ранiше при означуваннi бiлоруської територiї керувалися вони етнографiчним принципом. Отже й на сторiнках довоєнних бiлоруських публiкацiй не був пiддаваний пiд сумнiв факт, що околицi Бiльська, Берестя, Кобриня та Пинська зеселенi етнiчними українцями. Ще у оприлюдненому 27 червня 1916 р. у Лозанi Меморiялi представникiв Бiлорусi на II з'їзд нацiй, стверджувалося, що пiвденна межа Бiлорусi проходить на пiвнiч вiд Берестя.30 Коли однак хiд подiй (нiмецькi невдачi на захiдному фронтi та революцiйне напруження, а згодом повалення царизму в Росiї) показали перспективи нового уложення нацiонально-полiтичних вiдносин в захiднiй частинi Росiйської iмперiї, також серед бiлоруських дiячiв з'явилося прагнення до полiтичної самостiйностi. Оскiльки розумiли вони, що їхнi сили надто слабкi до боротьби за свою державнiсть, в бiлоруських колах з'явилася думка створення бiлорусько-литовської федерацiйної держави в межах довоєнної „Литви”. I хоч державотворчi прагнення бiлоруської нацiональної елiти не принесли успiху, змiнили однак її уявлення про Бiлорусь. Перестала вона бути лише територiєю зеселеною бiлоруським етносом, ставши вiзiєю держави, якої кордони повиннi максимально наближуватися до iсторичних меж бувшого Великого Князiвства Литовського, якого продовженням була „Литва” - 6 бiлорусько-литовських губернiй Северо-Западного края. Отже в межах цiєї нової Бiлорусi повиннi знайтися також етнiчно українськi пiвденнi окраїни Гродненської та Мiнської губернiй. З часом наслiдком такої логiки стали твердження бiлоруських дiячiв про його етнiчну бiлоруськiсть.

Як бачимо до цiєї не так то й великої територiї претензiї зголошували не лише українцi, але й поляки, литовцi, бiлоруси, про нiмецьких i росiйських великодержавникiв не згадуючи. Саме проти цього протестував у свойому обширному меморiялi, висланому 28 травня 1918 р. до українського Мiнiстерства Народної Освiти, настоятель православної парафiї Крупчицях Кобринського повiту, о. Никанор Котович: В сьогоднiшнiй час, коли виникла i вводиться в життя нова теорiя „сомовизначення” нацiй, цьому українському народовi, який проживає в Берестейському, Кобринському, Бiльському i частинi Пружанського повiту, загрожує нова i найбiльша небезпека, якої суть в тому, що самовизначаючася Польща з однiєї сторони (захiдної), Литва з другої (пiвнiчної), Бiлорусь з третьої, тобто пiвнiчно-схiдної сторони публiчно, вiдкрито на всiх майже зiбраннях i з'їздах, в особах своїх представникiв, зголошують кожна свої дивнi претензiї на влучення цих чисто українських повiтiв до складу своїх територiй. Це тим бiльш дивне, що нi один навiть українцеь Бiльського, Берестейського i Кобринського повiтiв не розумiє нi одного навiть слова по-литовському. А мiж iншим, найкраща у всiх вiдношеннях половина Берестейського повiту i цiлий найбагатший Бiльський повiт з частиною Пружанського, зi знаменитою Бiловезькою пущею i зi всiм тамтешнiм чисто українським неселенням вже включенi до складу Литви нiчого не розумiючої по-українськи. Яке ж це самовизначення нацiй?!31

Дальший розвиток подiй показав, що реальну силу, щоб перейняти Полiсся пiд свою контролю мала в тому часi передусiм Польща. Остаточне вирiшення питання державних кордонiв пiслявоєнної Європи мало однак належати до мирової конференцiї, яка в половинi сiчня 1919 р. почалася у Парижi. На її форум перенеслися також дискусiї про етнiчнi i державнi границi. З оляду на те, що Українська Народна Республiка Найвищою Радою Союзних Держав була зарахована до держав в станi виникання, її делегацiя не брала удiлу в працях конференцiї. В цiй ситуацiї удiл української делегацiї обмежився до спецiального меморандуму до повноправних учасникiв конференцiї. До меморандуму була додана карта з кордонами української держави, визнання яких уряд УНР вимагав вiд учасникiв конференцiї. На територiї Пiдляшшя i Полiсся бажана лiнiя кордону УНР була скоригована в стосунку до лiнiї з берестейського трактату й обiймала також заселену українцями частину Бiльського та Пружанського повiтiв. Однак окремо квестiєю кордонiв УНР конференцiя не займалася, бо головнi її учасники, зокрема Францiя, вважали питання української державностi над Днiпром за внутрiшньоросiйську проблему.32

В кращiй ситуацiї була польська делегацiя, якої представники брали удiл в засiданнях конференцiї. Нотою з 3 березня 1919 р. вимагала вона включення до складу Польщi бiльшостi територiї „Литви” та Волинської губернiї. Однак союзнi держави, розраховуючи на падення бiльшовицького режиму i вiдродження „бiлої” Росiї не погоджувалися на такi польськi ревiндикацiї. Треба нагадати, що полiтичною основою визнання самостiйностi Польщi був один з тзв. 14 пунктiв Вiльсона, президента США, проголошених 18.I.1918 р., в якому було застереження, що польська держава повинна обiймати землi заселенi безсумнiвно польською людностю.33 За таку територiю представники Антанти визнавали територiю Польського королiства (з Холмщиною i Пiвденним Пiдляшшя). В цiй ситуацiї польська делегацiя мусила витратити багато енергiї на переконання учасникiв конференцiї про приналежнiсть до польської етнiчної територiї Бiлостоцької областi, отже й Бiльського повiту. Щойно 8 грудня Найвища Рада Мирової Конференцiї прийняла декларацiю, в якiй дала польському урядовi згоду на органiзування своєї постiйної адмiнiстрацiї на схiд вiд лiнiї Бугу, починаючи вiд бувшої австрiйсько-росiйської границi до мiсця зiткнення меж Берестейського й Бiльського повiтiв. Далiше лiнiя ця керувалася на пiвнiч в сторону мiстеча Ялiвка, залишаючи на польськiй сторонi клаптики Берестейського й Пружанського повiтiв. Лiнiя ця згодом стала частиною т.зв. лiнiї Керзона.

Сподiваюччися корисної для себе децизiї конференцiї в квестiї Бiлостоцької областi, польський Установчий Сейм 2 серпня 1919 р. прийняв тимчасове рiшення про утворення Бiлостоцького воєводства, в якого склад увiйшли м.iн. Бiльський, Бiлостоцький та Сокiльський повiти. Територiї на схiд вiд лiнiї визначеної 8.ХII.1919 р. залишалися пiд Цивiльним Управлiнням Схiдних Земель.

Вже 19 грудня 1919 р. на цiй територiї проведений був перепис населення, який обняв також Берестейський i Кобринський повiти. Якщо б вiрити вислiдам перепису, в Берестейському повiтi проживало б тодi 30,5 тис. бiлорусiв, 14,4 тис. полякiв, 7,5 тис. жидiв та 3,3 тис. „iнших”. В Кобринському пов. мали б переважати „тутешнi” - 75,6 тис., крiм яких мало б бути 16,4 тис. полякiв, 9,8 тис. жидiв, 4,6 тис. бiлорусiв та 1,4 тис. „iнших”.

Для порiвняння, росiйський перепис 1897 р. на територiї Берестейського й Кобринського повiтiв зареєстрував разом 287,4 тис. українськомовного населення, 70,7 тис. єврейськомовного, 12,7 тис. польськомовного i 5,6 тис. бiлоруськомовного.

У першому реченнi вступу до публiкацiї вислiдiв перепису „скромно” зауважено: Перепис населення проведений на територiях зайнятих польськими вiйськами є одним з найпрекраснiших документiв адмiнiстрацiйної працi часiв великої вiйни.34 Якщо так, то чому могло стати те, що безсумнiвно українське пiд етнiчним оглядом, хоч назагал без угрунтованого нацiонального почуття, населення стало нi з того нi з сього бiлоруським чи „тутешнiм”. Пояснення цiєї загадки дає в своїх спогадах Єжи Осмоловський, генеральних комiсар Цивiльного Управлiння Схiдних Земель: Перепис населення здiйснений 19 грудня мав, згiдно з попередньо прийнятими тезами, виказати, що автохтонне населення представляє собою масу несвiдому i пасивну пiд нацiональним оглядом, за винятком польського населення. Таке переконання мав Головний Вождь (Ю. Пiлсудський - Ю. Г.) i цiле польське суспiльство. (...)

Перепис, який мав передусiм полiтичнi цiлi був проведений п. Забєжовським, членом Польської Вiйськової Органiзацiї, абсолютно податливим на полiтичнi впливи II-го вiддiлу (вiйськова контррозвiдка - Ю. Г.), при дуже великiй участi Кресової Сторожi в характерi переписних комiсарiв, проводивших перепис на мiсцях. (...)

Перепис 1919 р. iгнорував росiйську нацiональнiсть. Не мiг зусiм обминути її iснування, хоч би з огляду на численний стан православного духовенства та численних бувших росiйських урядникiв, а також росiйської iнтелiгенцiї - отже вмiстив в рубрицi „iншi нацiональностi” цих росiян, якi не далися переконатися, що є бiлорусами, або в рубрицi „тутешнi” цих громадян, якi не погоджувалися з найменуванням „бiлорусiв”, пропонованим переписними аєнтами, погоджувалися на назву „тутешньої” нацiональностi. (...) Нацiональнi вiдносини всiх повiтiв давних губернiй Мiнської i Гродненської знав я досконало - нiколи не зустрiв представникiв нацiональностi „тутешнiх”, нi людей, якi вiдмовлялися б вiд вiдповiдi на запитання чи є поляками, росiянами чи представниками якоїсь iншої нацiональностi. найчастiше вiдповiдь мiсцевого селянина звучала - я православний, руський...35

Влiтку 1920 р. Полiсся було зайняте бiльшовицькими вiйськами, якi пiсля битви пiд Варшавою витiсненi були на схiд. Управляти цiєю територiєю стало тодi Тимчасове Прифронтове Управлiння, яке на практицi використало досягнення перепису 1919 р. Ось, що про це пише Є. Осмоловський: Законодавча дiяльнiсть Тимчасового Управлiння проявилася в адмiнiстрацiйному подiлi повiтiв почерез утворення 10 нових повiтiв i рiшення мiнiстра внутрiшнiх справ за 28 жовтня 1920 р. „про офiцiйну мову та про використання мiсцевих мов в урядових зносинах i в шкiльництвi”. Рiшення це було введене в формi обiжного листа голови Управлiнняза 28.Х.1920 року. Офiцiйною мовою визнана була польська мова, з допущенням в шкiльництвi i самоуправлiннi вживання мiсцевої мови. Мiсцевою мовою визнається в волинських повiтах - українську мову, в повiтах Гродненському, Волковиському i Лiдському польську мову, в повiтах Берестейському, Кобринському, Пружанському, Слонимському, Новогрудському, Пинському, Несвiському, Вiлейському й Дисненському - бiлоруську мову.36

Таким способом, почерез манiпуляцiї переписних комiсарiв i мiнiстерськi розпорядження проведене було „виправлення” етнiчних кордонiв згiдне з потребами польської полiтики на „кресах”, сформуловане в документах 1918-1919 рокiв.

Польська державна адмiнiстрацiя визнаючи факт приналежностi Полiсся до української етнiчної територiї, пiдтверджувала б, що накреслення пiвнiчного кордону УНР в трактатi з 9.II.1918 р. було з огляду на право нацiй на самовизначення було властивим. Натомiсть манiпулюючи результатами переписiв (також перепису 1921 року) створювала „аргумент” на свою користь. Манiпуляцiї тi супроводжувала також гостра антиукраїнська пропаганда, зокрема в середовищах пов'язаних з тзв. ендецiєю (нацiональною демократiєю). Ось, як коментував українськi визвольнi змагання її лiдер Роман Дмовський: Безсумнiвно iдею створення української нацiї i збудування внаслiдок цього української держави, нiмцi вважали одним з найпрекраснiших витворiв свого полiтичного генiю.37

З практичним втiленням полiтики невизнавання присутностi українцiв на берестейсько-пинському Полiссi зустрiвся м.iн. вiдомий вже нам Василь Дмитрiюк, який залишився в Берестi також пiсля його приєднання до Польщi (походив з розташованого по сусiдську з Берестям пiвденнопiдляського села Костомолоти): З'явилося зарядження про паспорти. Коли я зголосився до повiтового уряду за тим „доводом особiстим”, мене запитали про нацiональнiсть. „Звичайно, що українська”, сказав я. „Нєма такєй народовосьцi”, заявив урядовець: „ту нє ма жадних українцуф”. „Але я є українцем i прошу так записати, iнакшого „доводу” я не прийму”. Пiсля наради з другими урядовцями i самим начальником повiту, який мав висловитися: „а нєх там бендзє єден українєц”, я отримав „довуд” з зазначенням „народовосць українска” i з iм'ям Василь, а не „Базилi”.38

Звичайно, проводженi державною адмiнiстрацiєю, манiпуляцiї нацiональною статистикою, критично зрештою оцiнюванi деякими польськими вченими, а навiть полiтичними дiячами, не могли змiнити факту, що зерно українського нацiонального вiдродження, кинуте тут у 1917-1919 роках все ж таки плодоносило. I хоч український нацiональний рух мусив тут боротися з всякими перешкодами, його присутнiсть була виразною i незаперечною.

У вiдрiзненi вiд Галичини, справа державної приналежностi якої не була довший час остаточно врегульована, захiдноукраїнськi територiї, якi входили ранiше до складу Росiйської iмперiї були визнанi за Польщею вже українсько-польським договором з квiтня 1920. Поставило це мiсцеву українську елiту перед проблемою шуканя моделi спiвжиття з польською державою. Природним було бажання автономiї в межах української етнiчної територiї. З такими саме вимогами виступили представники українського населення, якi на початку червня 1920 р. провели зустрiч з групою послiв з лiвих польських партiй. У свойому „Меморiялi” українцi вимагали: 1. Горожанського рiвноуправлення. 2. Амнестiї для полiтичних в'язнiв. 3. Знесення вiйськової окупацiї. 4. Злуки в один круг Волинщини, Холмщини, Пiдляша i Берестейщини. 5. Знесення вiйськового кордону мiж тими повiтами i Польщею. 6. Самоврядування на загальнодержавних основах. 7. Рiвноуправнення при обсаджуванню державних посад. Назначення при мiнiстерствi внутрiшнiх справ, публiчних робiт i просвiти радникiв українцiв. 10. Народнього шкiльництва. 11. Автономiчних прав на державному полi.39

Хоч як мiжнароднi договори, так i конституцiя Польщi мали гарантувати громадянам непольських нацiональностей багато спецiальних прав, однак дiйсна полiтична атмосфера була дуже вiдмiнною вiд вiзiї записаної в цих юридичних актах. Було це насамперед заслугою польських правих партiй, зокрема т.зв. ендецiї (нацiональної демократiї), до 1926 р. домiнуючої на польськiй полiтичнiй сценi, якої програмою були денацiоналiзацiя й асимiляцiя. Одним з засобiв боротьби державної адмiнiстарцiї з українським нацiональним рухом були спроби iзолювання вiд себе окремих українських регiонiв тобто т.зв. полiтика регiоналiзацiї, сформульована на урядовому рiвнi у 1923 р. Її заложенням було зокрема „консервування” довоєнних полiтичних i адмiнiстрацiйних меж, якi протинали територiю заселену українцями, роздiлюючи її на пiдавстрiйську Галичину (в її межах були намагання iнiцiювання й пiдтримування антиукраїнського сепаратизму лемкiв, бойкiв i гуцулiв), Королiвство Польське (Холмщина i Пiвденне Пiдляшшя), Пiвденно-Захiдний край (Волинь) та Пiвнiчно-Захiдний край, в якого складi були Берестейщина, Пиншина та Пiвнiчне Пiдляшшя. На цiй останнiй територiї проживання автохтонного українського населення було взагалi заперечуване.

Однак ситуацiя в теренi яскраво спростовувала цi адмiнiстрацiйнi фальсифiкацiї, оскiльки українцi Берестейщини вже вiд перших парламентських виборiв у 1922 р. активно включилися в вир полiтичного життя, спiльно з представниками Волинi, Холмщини i Пiдляшшя зголошуючи своїх кандидатiв до посольських i сенаторських крiсел. Створений був Блок Нацiональних Меншостей, який гуртував також жидiвськi, нiмецькi та бiлоруськi партiї. Прийшло тодi до українсько-бiлоруських суперечок щодо обсадження перших мiсць, гарантуючих посольськi мандати, на списках у Бiльському, Берестейському та Пинському виборчих округах, якi бiлоруськi дiячi - в слiд за поляками - проголосили „етнiчно бiлоруськими”. Питання вирiшено тодi компромiсно - першi мiсця на списках Блоку у Бiльському i Пинському округах обсаджено кандидадатими зголошеними бiлоруськими органiзацiями, а в Берестейському окрузi два першi мiсця отримали українцi. Вислiд голосування був такий, що саме цi особи отримали посольськi мандати (з Берестя послами стали Василь Дмитрiюк i Сергiй Хруцьких), а крiм цього сенатором з Полiського воєводства обраний був українець Iван Пастернак.

Вiдсутнiсть українських послiв з Бiльщини й Пинщини в нiчому не змiнювала факту, що в свiдомостi української елiти були вони iнтегральною частиною української нацiональної територiї, про що постiйно нагадували рiзного роду публiкацiї та шкiльнi пiдручники, якi випускали українськi видавництва. Прикладом можуть бути працi Степана Рудницького, який у 20-х роках видав серiю публiкацiй описуючих межi української етнiчної територiї та характеризуючих окремi регiони. Найобширнiше питання це було порушене у виданiй 1923 р. книжцi Огляд нацiональної територiї України, де був помiщений окремий роздiл присявчений iсторiї й етнiчним вiдносинам на Пiдляшшi (до якого зараховує всю етнiчно українську територiю бувшої Гродненської губ.) та на Полiссi.

Етнографiчнi вiдносини Пiдляшшя є простi - писав український географ. - Тут межують iз собою три суцiльнi територiї: українська, бiлоруська й польська. Границя української територiї проходить вiд Мельника до Дорогичина, на Сiм'ятичi, Ботьки, Страблю до р. Нарви. Тут починається границя українсько-бiлоруська. Вона йде р. Нарвою в гору через с. Нарву й Семенiвку (пiвнiчна межа Бiловезької пущi) аж до джерел рiки Нарви, потiм на Велике, Пружани, Сiлець, Картузьку Березу й доходить коло Чорного до границi Гродненської губернiї. На територiї бувшої Минської губ. С. Рудницький до української територiї зараховував цiлий Пинський пов. та пiвденну частину Мозирського.40

Пишучи це С. Рудницький перебував в емiграцiї й користувався адмiнiстрацiйним подiлом ще з-перед свiтової вiйни. Свого роду актуалiзацiєю твору Рудницького була брошура I. Шимоновича, який брав вже до уваги новi полiтично-адмiнiстрацiйнi реалiї, пишучи: Так що тепер до Пiдляшшя зачислюються три цiлих повiти: Берестейський, Кобринський i Дорогичинський та частини Бiльського i Пружанського повiтiв.41 Натомiсть частина Полiсся, яка перебувала тодi в межах Польської держави, складає в теперiшнiм п'ять окремих повiтiв: Пинський, Камiнь-Коширський, Лунинецький, Столинський i Сарненський .42 Та взагалi до Полiського воєводства входить все Пiдляшшя (крiм частини Бiльського повiту i Полiсся. З цього воєвiдства до Бiлоруської нацiональної територiї входить лише пiвтора повiти: цiлий Косiвський i половина Пружанського.43

Зрозумiло, що не вся ця територiя була в однаковiй мiрi нацiонально активна. У 20-х роках основними осередками українського нацiонального життя, в якого розбудженнi надалi велику роль вiдiгравали уродженцi забужанського Пiвденного Пiдляшшя i Холмщини, були Бересть i Кобринь. Реактивована була дiяльнiсть „Просвiти”, якої окружна управа резидувала в Берестю (в теренi було бiльше ста гурткiв). Крiм „Просвiти” на територiї Берестейщини дiяли фiлiї товариства „Рiдна Хата”, якої централя була у Холмi.

Найбiльше перешкод зустрiчали спроби розбудови мережi шкiл з навчанням українською мовою - у 20-х роках iснувало деякий час всього кiльканадцять державних шкiл, в яких навчання велося українською, або українською i польською мовами, але у 30-х роках були вони лiквiдованi. В Берестю вiд 1924 р. дiяла органiзована „Просвiтою” приватна 7-класова українська початкова школа iменi Олекси Стороженка (вiд 1868 р. письменник проживав в пiдберестейському маєтку Тришин, де у 1874 р. помер). Органiзованi були також безплатнi доповнюючi курси для дорослих.

Про велику потребу освiти українською мовою серед жителiв Берестейщини свiдчить факт, що коли пiсля здiйсненого Пiлсудським державного перевороту у 1926 р. мiнiстр освiти склав обiтницю про прихильне трактування петицiй в справi українського шкiльництва i починення вiдповiдного розпорядження в цiй справi, також в полiських повiтах мала мiсце масова акцiя висилання петицiй в справi вiдкриття українськомовних шкiл. З частини мiсцевостей копiї петицiй з пiдписами батькiв надiсланi були до Української парламентської репрезентацiї, задяки чому стало вiдомо, що з повiтiв Бересть, Дорогичин, Кобринь i Столин надiсланих було бiльше ста прохань з пiдписами понад 3 тис. батькiв. В однiй з петицiй знаходимо також протест проти адмiнiстрацiйних манiпуляцiй при переписах: Статистичнi данi не вiдповiдають дiйсностi, бо записували нас, не питаючись навiть, за кого ми себе вважали. Нiхто з нас не почуває себе бiлорусом, мова бiлоруська для нас чужа, натомiсть всi ми українцi.44

В близькому зв'язку з просвiтницькою дiяльнiстю розвивалася також українська кооперацiя. В Берестi i Кобринi дiяли українськi кооперативнi банки а також українськi торгiвельнi кооперативи.

Швидко також поширювалися тут впливи Українського Соцiалiстичного Об'єднання „Селянський Союз”, заснованого у 1924 р. лiвими членами Української парламентської репрезентацiї. В липнi 1926 р. в Берестi вiдбувся повiтовий з'їзд „Сель-Союзу”, на якому присутнiх було 200 делегатiв. В резолюцiях з'їзду, крiм гострої критики державної адмiнiстрацiї та домагань полiтичного та суспiльно-економiчного характеру, знайшлися й такi ствердження: З'їзд протестує проти насильної полонiзацiї українських дiтей в польських школах. Селянство Берестейщини не раз заявляло, що визнає себе українським та домагається для своїх дiтей рiдної української школи. З'їзд рiшуче домагається вiд уряду привернення з новим шкiльним роком українського шкiльництва по селах i в мiстi для українських дiтей. Селянство заявляє, що не заперестане боротьби за навчання дiтей i народню освiту в своїй українськiй мовi.45

З черги бiльш центристськi наставлена частина послiв i сенаторiв Української парламентської репрезентацiї приєдналася до Українського Нацiонально-Демократичного Об'єднання, створеного в липнi 1925 р. В принятiй тодi Платформi УНДО пiдкреслювано: УНДО стоїть на становищi нацiональної єдностi всього українського народу та змагає до здобуття Соборної Назалежної Української Держави. Вiдносно захiдно-українських земель УНДО ствердзує: Схiдна Галичина з Лемкiвщиною, Холмщина з Пiдляшшям, Волинь з Полiссям мають вiдвiчний український характер, українське населення супроти чужинного напливового елементу являється тут подавляючою бiльшiстю, тому УНДО змагатиме, щоби захiдно-українськi землi супроти Польщi виступали разом як цiлiсть i в своїй участи головну вагу прикладатиме до вдержання i розбудови одноцiлого нацiонального фронту.46

Все ж таки центристське УНДО, хоч було найсильнiшою українською партiєю того часу, свої основнi органiзацiйнi структури мало в Галичинi, по-частi на Волинi. Натомiсть в українських повiтах Полiського та Люблинського воєводства та в бiльшостi Волинi провiдну роль надалi вiдiгравав „Сель-Союз”, який осiнню 1926 р. перетворився в Українське Селянсько-Робiтниче Соцiалiстичне Об'єднання (в скороченнi „Сель-Роб”).

У Берестейському, Кобринському, Дорогичинському, Пинському й Столинському повiтах дiяло бiльше ста гурткiв „Сель-Робу” з 2 тис. зареєстрованих членiв. I хоч у 1927 р. „Сель-Роб” розколовся на двi ворогуючi фракцiї, пiд час праламентських виборiв у 1928 р. список „Сель-Робу”-Лiвих в Берестейському виборчому окрузi здобув два посольськi мандати, а список „Сель-Робу”-Правих один в Пинському окрузi.

Коли вiзьмемо до уваги також факт, що в сiчнi 1928 р. в Берестi вiдбувася церковний з'їзд, який пiдтримав домагання привернення Православнiй церквi на українських землях нацiонального характеру, можемо без перебiльшення ствердити, що в 1920-х роках вiдбувся швидкий розвиток українського нацiонального руху на Берестейщинi, який охопив всi прояви суспiльного життя. Факт цей знайшов також вiддзеркалення в польських публiкацiях. I так Вiктор Мондальський, даючи нацiональну характеристику Полiського воєв., стверджував про українцiв: Елемент цей, зокрема в пiвденних частинах, нацiонально бiльше освiдомлений анiж бiлоруси. Зараз мiста на пiвденному польському Полiссi, внаслiдок виникання в них „Просвiт” та рiзних iнших культурних, провсiтних, кооперативних та господарських органiзацiй, при великiй рухливостi руської [тобто української - Ю. Г.] iнтелiгенцiї, стають осередками, з яких променiє руське нацiональне освiдомлення, доходячи до пiдмiських та дальших сiл.47

Зрозумiло, що дежавна адмiнiстрацiя, як цивiльна так i вiйськова, мала зовсiм протилежнi настанови й була зобов'язана трактувати мiсцеве населення як „бiлорусiв”. Насильне приписування „бiлоруської нацiональностi” та „рiдної бiлоруської мови” iнколи вiдбувалося навiть всупереч рiшучого спротиву осiб, щодо яких застосовувано таку практику. Саме такий випадок описаний був у 1926 р. в холмському тижневику „Наше Життя”: Як польським урядовцям страшна i не бажана наша нацiональнiсть хай послужить слiдуючий випадок: 20 травня ц.р. в м. Жабинка вiдбувався прийом новобранцiв до вiйська. На запитання писаря якої народностi, один з рекрутiв вiдповiв, що української, але писар записав бiлоруської. Скiльки цей рекрут М. Д. не протестував перед вiйськовою владою i старостою кобринським, нiчого не помогло, бо всi твердили, що Кобринський повiт не Україна, а тому мешканцi не можуть бути українцями. Так цей рекрут дiстав „ксьонжечку вiйськову з єнзикєм мацєжистим бялорускiм”, хоча зовсiм бiлоруської мови не знає...48

Не всi однак були так ґлупiо упарцi як рекрут М. Д., були бо й розумнi, якi знали й респектували очiкування польської бюрократiї на „кресах”. Одного з них показав в вiршi Розумний український поет Степан Семенюк (1909-1943) з села Яремичi в тому ж Кобринському повiтi:

Селянин зайшов до ґмiни
I дав таке речення:
„Прошу пана написати
Менi засьвяченє.”
„Якєй пан народовосьцi?”
„Що, пане, й питати!
Сам пан краще мене знає -
Так прошу й писати.”
Але писар засьвядченя
Не хоче писати,
Таки, хоче народовосьць
В полiщука взнати.
Селянин той вже письменний,
Що пан хоче - знає;
Подивився та примруживсь,
I так промовляє:
„Колись руським мене звали,
Але я - не росiянин,
Також добре те вiдоме,
Що й не поляк я, мосьпане”.
„Українець я, - подумав, -
Як всi нашi люде,
Та те чути неприємно
Писаревi буде”.
Писар, бачить, несердитий,
Нераз прийде просити -
То навiщо українцем
Слух йому дражнити!
„Ну-у пишiть там... бiлорусом”.
Писар хитро усмiхнувся,
А розумний неприємностi
Таким чином збувся.
49

Всупереч створюванiй владою ворожiй атмосферi, факт наростаючого нацiонального освiдомлення українського населення був незаперечний. Знайшло це своє вiддзеркалення також в офiцiйних даних перепису населення у 1931 р., так само тенденцiйного як i попереднi, якого завданням було м.iн. зареєструвати рiдну мову опитуваних. З опублiкованих даних виходить, що на територiї Берестейського, Кобринського та Дорогичинського повiтiв, поряд з загалом, якому приписано „тутешню мову” (238,2 тис.), бачимо досить численну групу населення, яка вiдстоювала окреслення своєї рiдної мови українською - 41,4 тис. (на бiлоруську годилося 22,6 тис.). З цих даних виникає, що найбiльш „зукраїнiзований” був Кобринський повiт, в якому зареєстровано - 21,9 тис. українськомовного населення при 62,9 „тутейшомовного” й 5,2 тис. „бiлоруськомовного” (вiдповiднi данi для Берестейського пов. - 17,9 тис., 95,2 тис., 17,0 тис., а для Дорогичинського - 1,5 тис., 80,2 тис., 0,4 тис.).

Зрозумiла справа, що „пiдтримка” для бiлоруського питання на етнiчно українському Берестейсько-Пинському Полiссi та Пiвнiчному Пiдляшшi, яку давала польська державна адмiнiстрацiя препаруючи статистики, слугувала виключно „моральному послабленню” українських „претензiй” на цiй територiї. Отже не роблено нiчого, що могло б насправдi пiддержати статистичну фiкцiю. Зусiм iншу полiтику застосувала совєтська влада, пiд контролем якої знайшлася ця територiя осiнню 1939 р., коли включено її до складу Бiлоруської ССР.

Всупереч спертiй на етнiчний принцип аргументацiї Нiкiти Хрущова, тодiшнього I секретаря КП(б)У, а також проханням населення Полiсся, з наказу Сталiна кордон помiж УССР та БССР був викреслений назагал в згодi з колишнiм кордон помiж Пiвденно-Захiдним та Пiвнiчно-Захiдним краями з часiв iснування Росiйської iмперiї. Створено на цiй територiї двi новi „бiлоруськi” областi - Берестейську та Пинську. Всiд за цим почалося органiзування бiлоруськомовних шкiл, мiсцевої преси, вписування „бiлоруської нацiональностi” до паспортiв.

Але навiть совєтська адмiнiстрацiя мусила визнати факт досить високого рiвня української нацiональної свiдомостi в захiднiх частинi бувшого Полiського воєв. Хоч бо, як пiдкреслює сучасна дослiдниця Оксана Петровська, радянськi органи влади, згiдно з веденою полiтикою, вважали всiх не вмiючих окреслити своєї нацiональностi бiлорусами,50 з даних Тимчасової управи за листопад 1939 р. виникає, що в Кобринському повiтi свою нацiональнiсть як українську окреслило 32% населення. Все ж таки число українськомовних шкiл в порiвняннi з бiлоруськомовними на цiй територiї було символiчне - у цiлiй Берестейськiй областi в 1940 р. було їх 58, тодi як бiлоруськомовних - 747. Школи, в яких ведене було навчання по-українськи, були пiд постiйним наглядом i зазнавали тиску зi сторони совєтської адмiнiстрацiї й реперсивного апарату (наприм. у червнi 1941 р. арештовано 30 учителiв-українцiв з Берестейського i Кобринського повiтiв). Отже й не дивно, що як стверджує О. Петровська, такi елементи культурно-освiтної полiтики як: посилена iдеологiзацiя, бiлорусинiзацiя, атеiзацiя не могли викликати позитивних суспiльних реакцiї, оскiльки не вiдповiдали потребам бiльшої частини суспiльства.51

Епоха „перших совєтiв” тривала на Полiссi до червня 1941 р. Уводивши свiй подiл окупованих територiї нiмцi сперлися на межi визначенiй Берестейським договором 1918 р. i включили Полiсся до Райхскомiсарiату Україна. Оскiльки метою нiмецької окупацiйної адмiнiстррацiї була передусiм економiчна експлуатацiя здобутих територiй, залишала вона деяких маргiнес свободи в дiлянцi освiтньої i культурної активностi населення. В цих умовах в Берестi й Пинську органiзованi були Українськi Допомоговi Комiтети (в менших мiсцевостях їхнi фiлiали), якi займалися передусiм соцiальними та освiтнiми справами, на початку 1942 р. почала з'являтися преса українською мовою („Наше Слово” у Берестi i „Пинська Газета” у Пинську), українська мова була визнано урядовою (поруч з нiмецькою). Розвивалося також українське шкiльництво (початкове i професiйне) та культурнi iнституцiї (в тому й „Просвiта”). Отже, не дивившися на важкi умови воєнного перiоду й постiйне загроження репресiями зi сторони нiмецької полiцiї у випадку запiдозрення у спiвпрацi з дiючим i на Полiссi українським збройним пiдпiллям (у 1943-1944 в гiтлерiвських в'язницях загинули два черговi голови берестейського УДК та численнi українськi дiячi з Берестя й Кобриня), вiдбувалася постiйна вiдбудова українського нацiонального життя на Берестейсько-Пинському Полiссi.

З поверненням Полiсся пiд совєтську владу у 1944 р. полiтика лiквiдацiї всяких проявiв української нацiональної активностi була вiдновлена, а органiзаторiв культурного та освiтного життя зустрiли кривавi репресiї. Все ж таки школи з навчанням українською мовою дiяли ще в перших роках пiсля вiйни, а численнi випускники середнiх шкiл виїжджали на навчання у вищi школи в Українi, зокрема у Львовi. Було це суперечне з офiцiйною нацiональною полiтикою, тому наука українською мовою була систематично лiквiдована з наказу адмiнiстрацiї (деякi школи протрималися до початку 1950 рр.), яка також на всякi способи примушувала населення декларувати „бiлоруську нацiональнiсть”. Ось реляцiя Iвана Дехтерука, свiдка та учасника тодiшнiх подiй: У 1944-45 навчальному роцi в селi Радостовi Дивинського району (з 1959 року - Дорогичинського) Брестської областi працювала початкова школа з українською мовою навчання. Наприкiнцi серпня 1945 року завiдуючий Дивинським райвiддiлом народної освiти I. I. Пiдгорний покликав мене до кабiнету i сказав, що призначає мене завiдуючим школи, i що з першого вересня вона повинна працювати бiлоруською мовою навчання. Вiн додав, що це є команда райкому партiї i райради. Я сказав, що вона може викликати незадоволення населення. Вiн погодився зi мною, але аргументував свою вказiвку тим, що люди у нас вiдсталi i не розберуться, а щоб було без шуму, вивiску на примiщеннi школи мiняти не потрiбно. Слiд тiльки роз'яснити людям, що Україна не дає нам пiдручникiв українською мовою, i село Радостiв знаходиться ж на територiї Бiлорусiї, а не України. Пам'ятаю, працювати вчителям i навчатися дiтям у тiй школi було дуже важко, зате з української вона стала бiлоруською.

Менi також добре вiдомо, як населення Кобринського району, будучи в дiйсностi українським, стало на паперi бiлорусами. Це я хочу показати на прикладi свого рiдного села Повiтi, в котрому я працював учителем 45 рокiв.

Я, як i корiннi жителi села Повiтi, - українець. У 1946 роцi, коли сiльрада заводила господарчi книжки, була чутка, що коли хто запишеться українцем, то його повезуть до Сибiру, як українського нацiоналiста. (Нагадаю, близько 120 мешканцiв села Повiтi зi зброєю в руках були стрiльцями УПА). Секретар сiльради писав проти кожного з тих, кого обминуло страхiття вiйни, - нацiональнiсть: бiлорус. Пояснював коротко: живеш в Бiлорусiї - значить, бiлорус. Так українцi села Повiть стали бiлорусами.52

Цього роду практики мали мiсце не лише в перiод т.зв. сталiнiзму, але й у 1960-1970-х роках. Внаслiдок цих манiпуляцiй в 1989 р. на територiї Берестейської областi БССР мало офiцiйно проживати всього 60,6 тис. українцiв, бiльшiсть яких потрапила до цiєї нацiональної рубрики лише тому, що народилася на територiї Української ССР. Було це в згодi зi ще однiєю брехнею совєтської пропаганди яка проголошувала, що пiсля 1945 р. за межами „Радянської України” не залишилися жоднi територiї зеселенi автохтонним українським населенням. Щойно з остаточним крахом совєтьського режиму українцi Берестейщини отримали можливiсть голосно заявити про свою присутнiсть i про свої нацiонально-культурнi потреби. Але „геополiтичнi лабети”, в якi цей регiон потрапив ще в минулих вiках, i досi сильно здушують живчик українського нацiонального пробудження.

 

---| примітки |---------------------------------------------------------------------

[1] Рудницький С. Чому ми хочемо Самостiйної України. - Львiв, 1994. - С. 36.

[2] Драгоманов М. Вибране ...мiй задум зложити очерк iсторiї цивiлiзацiї на Українi. - Київ, 1991. - С. 276.

[3] Там само. - С. 443.

[4] Там само. - С. 276.

[5] Дивись також: Iсаєвич Я. До питання про захiдний кордон Київської Русi // Iсаєвич Я. Україна давня i нова. Народ, релiгiя, культура. - Львiв, 1996. - С. 81-83; Кучiнко М. М. Iсторично-культурний розвиток Захiдного Побужжя в IХ-ХIV столiттях. - Луцьк, 1993.

[6] Długosz J. Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. - Księga 9. - Warszawa, 1975. - C. 332.

[7] Wawrzyńczyk A. Rozwój wielkiej własności na Podlasiu w XV i XVI wieku. - Wrocław, 1951. C. 7.

[8] Там само. - C. 146.

[9] Długosz J. Зазнач. праця, ksigi 10 i 11. - Warszawa, 1982. - C. 46-47.

[10] Daniłowicz I. Skarbiec dyplomatów... posługujących do krytycznego wyjaśnienia dziejów Litwy, Rusi Litewskiej i ościennych im krajów. - T. 1. - Wilno, 1860. - C. 228.

[11] Дивись: Swieżawski A. Tytulatura ruska książąt mazowieckich. - Częstochowa, 1994.

[12] Wawrzyńczyk A. Зазнач. праця. - C. 39.

[13] Дивись: Wiśniewski J. Podlasie // Słownik starożytności słowiańskich. T. 4. - Wrocław, 1970. - C. 172.

[14] Археографический соборник документов. - Т. 7. - Вильно, 1870. - С. 38, 40, 44.

[15] Bardach J. O dawnej i niedawnej Litwie. - Poznaс, 1988. - С. 55.

[16] Wasilewski L. Kwestia ukraińska jako zagadnienie międzynarodowe. - Warszawa, 1934. - C. 17.

[17] Архив Юго-Западной России. - Ч. 1. - Т. 6. - Киев, 1883. - С. 816-817.

[18] Цитати за публiкацiєю: Липинський В. Твори. - Т. 2. - Фiлядельфiя, Пеннсильванiя, 1980. - С. 36, 142, 462.

[19] Крип'якевич I. П., Iсторiя України. - Львiв, 1990. - С. 330.

[20] Дивись також: Смолiй В. А., Степанков В. С. Українська державна iдея. Проблеми фоормування, еволюцiї, реалiзацiї. - Київ, 1997.

[21] Грушевський М. Хто такi українцi i чого вони хочуть. - Київ, 1991. - С. 125.

[22] Грушевський М. На порозi нової України. Гадки i мрiї. - Київ 1918. - С. 118.

[23] Винниченко I. Зазнач. праця. - С. 46-47.

[24] Там само. - С. 47-48.

[25] Дмитрiюк В. Спомин з рокiв 1918-1927 ИИ Пастернак Є. Нарис iсторiї Холмщини i Пiдляшшя (Новiшi часи). - Вiннiпеґ - Торонто, 1989. - С. 363-364.

[26] Protest. // Litwa. - Wilno. - 25.II.1918. № 2 i 3. - С. 2.

[27] Granice Królestwa Polskiego ze punktu widzenia strategicznego. Memoriał 7. Granice Królestwa Polskiego ze punktu widzenia strategicznego.

[28] Ukraine and Poland in documents 1918-1922. - T. 1. - New York, 1983. - С. 41.

[29] Lewandowski J. Federalizm. Litwa i Białoruś w polityce obozu belwederskiego (XI 1918 - IV 1920). - Warszawa, 1962

[30] Litwa podczas wojny. Zbiór dokumentów, uchwał. Litwa podczas wójny. Zbiór dokumentów, uchwał

[31] Котович Н. Докладная записка // Сергiйчук В. Етнiчнi межi... - С. 166.

[32] Дивись: Żurawski vel Grajewski P. P. Sprawa ukraińska na konferencji pokojowej w Paryżu w roku 1919. - Warszawa, 1995.

[33] Zieliński H. Historia Polski 1914-1939. - Wrocław, 1985. - С. 42.

[34] Spis ludności na terenach administrowanych przez zarząd Cywilny Ziem Wschodnich (grudzień 1919). // Prace geograficzne. - wyd. E. Romer. Lwów, 1029. - Zeszyt 7. - C. 3.

[35] Osmołowski J. Wspomnienia. - T. 3. - Rękopis Biblioteki Jagielońskiej w Krakowie.

[36] Там само. - С. 768.

[37] Dmowski R. Dzieła. - T. 4. - Częstochowa, 1930.

[38] Дмитрiюк В. - Зазнач. праця. - С. 366.

[39] Домагання українцiв Холмщини, Волинi, Полiсся i Пiдляша. // Український Прапор. - Вiдень. - 1920. - № 36. - С. 2. Дивись також: Зашкiльняк Л. Генеза i наслiдки українсько-польської нормалiзацiї 1935 р. // Polska i Ukraina. Sojusz 1920 roku i jego następstwa. - Red. naukowa Karpus Z., Rezmer W., Wiszka E. - Toruń, 1977. - С. 433-434.

[40] Рудницький С. Зазнач. праця. - С. 243-245.

[41] Шимонович I. Захiдна Україна: територiя i населення. - Ч. 1: Статистична розвiдка. - Львiв, 1926. - С. 14.

[42] Камiнь-Коширський та Сарни ранiше належали до Волинської губернiї.

[43] Шимонович I. Зазнач. праця. - С. 17.

[44] Мiсiюк В. Дещо про українське шкiльництво на Берестейщинi у 1926 роцi. // Голос Берестейщини. - Бересть. - 1996. - нр 3. - С. 4.

[45] Винниченко I. Зазнач. праця. - С. 69.

[46] Соляр I. Українське Нацiонально-Демократичне Об'єднання: перший перiод дiяльностi (1925-1928). - Львiв, 1995. - С. 49-50.

[47] Mondalski W. Polesie. - Cz. 1: Zarys wiadomości ogólnych. - Brześć nad Bugiem, 1927. - С. 227-228.

[48] Винниченко I. - Зазнач. праця. - С. 66.

[49] Тисяча рокiв стремлiння Берестiйщини до єдностi з Україною. Збiрник матерiалiв. - 1990 рiк. - С. 13-14.

[50] Pietrowska O. W. Polityka w dziedzinie oświaty i kultury na obszarze Polesia brzeskiego w latach 1939-1941. // Społeczeństwo białoruskie, litewskie i polskie na ziemiach północno-wschodnich II Rzeczypospolitej (Białoruś Zachodnia i Litwa Wschodnia) w latach 1939-1941. - Warszawa, 1995. - C. 174.

[51] Там само. - С. 182-183.

[52] Дехтерук I.О. Iз райкому дали команду: стати бiлорусами... // Полишукове слово. - Бересть, Кобринь. - 1992, № 2. - С. 1.

 

---| література |---------------------------------------------------------------------

* Питання порушуванi в цiй статтi автор обширнiше обговорював в таких публiкацiях:

Історія Пiдляша (Берестейської землі) в X-XIV століттях. - Гайнувка, 1990;

Z dziejku. - Bielsk Podlaski, 1993 (розділи: Wschodniosłowiańska kolonizacja środkowego Pobuża przed powstaniem państwa ruskiego; Ziemia brzeska wśród księstw Rusi; Ludność i granice Ziemi Brzeskiej w X-XIV w.);

Середнє Побужжя в VI-ХIV ст. // Холмщина i Пiдляшшя. Iсторико-етнографiчне дослiдження. - Київ, 1997;

„Kraje ruskie Bielsk, Mielnik, Drohiczyn” Rusini-Ukraińcy na Podlaszu - fakty i kontrowersje. - Kraków, 1999;

Podlasze. Śladami ruskiej przeszłości. - Bielsk Podlaski, 2000;

„Ятвяги” на Поліссі // Пертурбанції. - Варшава. - 1990. - № 3 (передрук в: Голос Берестейщини. - Бересть. - 1992. - № 2);

Brzeski traktat pokojowy w 1918 roku pomiędzy Ukrainą a Państwami Centralnymi i problem Podlasia // Krakowskie Zeszyty Ukrainoznawcze. - T. I-II (1992-1993). - Kraków, 1993;

Підляшшя і Берестейщина - шляхи спільної історії // Берестейський край. - Бересть. - 1997. - № 33;

Kwestia narodowa na Podlasiu początku XX w. // Над Бугом і Нарвою.

Ukraińskie pismo Podlasia. - Bielsk Podlaski. - 1997. - №№ 2-6. -1998. - №№ 1-5;

Ziemia brzeska w dobie państwowości ruskiej (X-XIV w.). // Krakowskie Zeszyty Ukrainoznawcze. - T. V-VI (1996-1997). - Kraków, 1997;

W poleskiej głuszy (W 80-lecie brzeskiej „Proswity”) // Над Бугом і Нарвою. Ukraińskie pismo Podlasia. - Bielsk Podlaski. - 1998. - № 6. -1999. - № 1-2.

Основні публікації інших авторів:

Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: iсторична ретроспектива та сучасний стан. - Київ, 1994.;

Винниченко I. Українцi Берестейщини, Пiдляшшя й Холмщини в першiй половинi ХХ столiття. Хронiка подiй. - Київ, 1997;

Куровський В. З початкiв нацiональної органiзацiї Пiдляшшя // Над Бугом i Нарвою. - Бiльськ. - 1996. - № 4-5;

Кухаренко Ю. В. Полесье и его место в процессе этногенеза славян. По материалам археологических исследований // Полесье. Лингвистика - археология - топонимика. - Москва, 1968;

Леонюк В. Полiсся знане i забуте. // Український вiсник. - Київ - Львiв. - 1987. - № 8. (Передрук Закорднонного Представництва Української Гельсiнської Спiлки. - 1988);

Леонюк В. Полiська розмежувальна лiнiя // Полiсся: етнiкос, традицiї, культура. - Луцьк, 1997;

Леонюк В. Словник Берестейщини. - Львiв, 1996; Невеселий I. Українське шкiльництво на Пiдляшу, Полiссю й Волинi // Календар Української Громади на Пiдляшу на 1918 рiк. - Бiла, [1917]. - С. 139-146;

Олянчин Д. Спогади про культурно-освiтню працю на Пiдляшшу, Полiссi й Волинi в 1917 р. // Лiтопис Червоної калини. - 1937. - № 1. - С. 12-15. - № 2. - С. 15-19;

Сергiйчук В. Етнiчнi межi i державний кордон України. - Тернопiль, 1996;

Сергiйчук В. Українська Соборнiсть. Вiдродження українства в 1917-1920 роках. - Київ, 1999.;

Трембiцький В. Позицiя Великої Волинi в Українськiй державi 1918 року. - Вiннiпег - Нью Йорк, 1993;

Хмiль I. Українське Полiсся. Автобiографiчно-етнографiчнi нариси. - Чикаго, 1976.