Анатолій Михайленко

ЗА ЕКВАТОР, ДО УКРАЇНЦІВ...

подорожні нотатки

...А чому ж вони, наші земляки-українці, аж за екватором опинились? — спитає невтаємничений читач. — Чи мало для них Дніпра-Славутича, який із віків витікає і, напоївши народи, що справіку живуть на його берегах, плине у вічність? Мало їм масних і тугих чорноземів, із яких колись годувались хлібом і сусідні країни? Мало лісів карпатських, озер поліських та волинських? Полів полтавських і степів таврійських?..

Отак, перед черговою подорожжю до розкиданих по світу земляків-українців, думаю і я, дошукуючись причин, які вічно зганяли мій народ із берегів Дніпра і Дністра, з родючого чорнозему Полтавщини, з карпатських верховин і кидали як не в Приморський край, то в Канаду, Бразілію чи Австралію, ба навіть у чорну Африку. І чому ж воно так велося, що на рідних теренах жити нам було важче, ніж у чужім краю? Не на задвірках же цивілізації Україна посіялась і вродилась, а в самісінькому центрі Європи, а бач, — маємо яку долю.

Запорожці опинялися за Дунаєм, чернігівці та кияни — у приморському Зеленому Клину, що аж на східній околиці Азії, галичани — за океаном, у Канаді та Америці, полтавці й донеччани — в Бразілії та Австралії...— де тільки й стрінеш співвітчизників. Кидає їх неласкава доля, немов морська хвиля — уламок корабля, що зазнав катастрофи. Розкидані, жили ми якось дивно, ніби не тими ж самими земними соками живилось коріння наших прародів, ніби не ті ж самі степи виколисували нашу волю, не той самий Дніпро протікав через нашу історію й наші серця. Жили так, що один одного впрост не впізнавали. І лише тепер прийшла пора гукнути на повен голос: «Агов, братове-українці, озвіться! Настав час об'єднатись і ділом, і думкою навколо своєї матері-України».

Далеко сягнув той заклик, аж за екватор, в Австралію, і звідти відгукнулись знайомі голоси: «Дякуємо, ненько-Україно, що згадала дітей своїх».

Поспішаймо ж до братів своїх єдинокровних.

У велетенському «Боїнгу», зовні схожому на акулу неймовірних розмірів, а всередині — на кількаповерховий будинок із невеличким сімейним кінозалом, поряд зі мною сидить молода жінка Ольга Князевич. Ми з нею познайомились іще в аеропорту в Шереметьево, в черзі до митного контролю. Довідавшись, що і я лечу до Австралії, не відходила від мене ні на крок. «Розумієте, я і до Івано-Франківська рідко вибиралась, — винувато пояснювала вона свою прихильність до мене, — а це ж у таку далечінь зірвалась... Кинула все — дітей, чоловіка, дім, город, худобу й подалася світ за очі. Хоч раз у житті побачу, як там наша рідня поживає». Там — то в Австралії, а наша рідня — то її дядько Іван Пух із родиною, якого Ольга й у вічі не бачила, бо коли той опинився край світу, вона ще й народитися не встигла. Були такі прикрі часи, довгі десятиліття, коли дядькові — звідти, а його родичам — звідси, з України, озиватись було небезпечно. «Та, хвалити Бога, тепер на краще повернуло, — тихим радісним голосом розповідала Ольга Князевич. — Так уже просив дядько, щоб хтось із нас завітав побачитись, бо сам старий і хворий, уже не годен на рідну землю приїхати».

До Сінгапура дісталися на аерофлотівському ІЛі; далі наші літаки не сягають. Це теж свідчить про те, що зв'язки з країною, де мешкає тридцять тисяч українців, а ще ж є тисячі росіян, білорусів, прибалтійців, ледь жевріли. І причиною, як мені здається, була не лише велика відстань, а й прагнення, щоб земляки наші, чимало яких оселилося після війни в Австралії, менше спілкувалися з своїми співвітчизниками, з своєю батьківщиною, а ми менше знали про вих, не бачили, як вони живуть. Тепер загату прорвано. Спочатку родичі розшукували своїх рідних, поновлювали давно втрачені зв'язки, потім почали кликати один одного в гості. Але і тих, хто в Австралії, і тих, хто на Україні, стримував страх.

А Ольга Князевич веде далі: «В дядька Івана більше рідні немає. Сам рушати в далеку дорогу не зважується, а хочеться йому хоч щось на згадку про себе на Україну передати». Витягає кольорову фотокарточку, вдивляється в обличчя високого худорлявого чоловіка, намагається запам'ятати; непокоїться — чи зустріне в Сіднеї дядько, чи впізнає?

Салон «Боїнга» — просторий, з великим телеекраном, зручними кріслами, уважними стюардами. Сусідка моя принишкла, очима втупилась в якусь книжку із пожовклими сторінками. Щось собі там читає, безгучно ворушачи губами, мов школярка зубрить урок. Я скоса, непомітно намагався зазирнути, але сторінка надійно прикрита дядьковим фотознімком. Та коли я крадькома все ж прочитав кілька фраз і здивовано звів брови, сусідка сором'язливо і неохоче показала книжку: старенький, зачитаний ще, мабуть, бабою молитовник. Усю дорогу від Сінгапура до Сіднея він залишався розгорнутим на «Хресній дорозі».

Летіти нам іще вісім годин. Разом із тими годинами, що перебули в ІЛі за маршрутом Москва — Дубай — Сінгапур, це складатиме двадцять одну годину. Майже доба в небі. Шлях до Австралії справді неблизький. Але він не йде ні в яке порівняння з тією хресною дорогою, що завела Ольжиного дядька і йому подібних так далеко.

На екрані останні новини змінюються розважальними відеокліпами, а їх час від часу уриває найсвіжіша інформація про наш політ. Подається вона так просто і дотепно, що, не знаючи мову, легко довідуєшся, де летимо, що під нами, на глибині десяти кілометрів, яка температура за бортом, скільки кілометрів пролетіли і скільки часу триває політ. По контурній карті, де позначені моря, острови й півострови, рухається маленький хрестик із гострим носиком — то і є наш велетенський «Боїнг».

Повільно відпливає назад довгий і тонкий, мов зігнута шабля, півострів Малакка. Біля його основи - Таїланд, а південний гостряк мало не впивається в екватор. Ось на тому гострякові й розташований Сінгапур. Одна з тих дивовижних не лише за екзотичною природою, а й за економікою країна, яка в останні роки зуміла стати в ряд найбільш технічно й економічно розвинених держав.

Лише кілька прикладів. Аеропорт у Сінгапурі за технічне обладнання і зручності для пасажирів визнано найкращим у світі. Навіть глухонімий там не заблукає: загальнозрозумілі знаки проведуть його, куди треба, мов по лоції. А сліпого, як і бідного, що не має грошей на готель, обслуговуватиме спеціальний працівник аеропорту.

У Сінгапурі — єдиний у світі аеропорт, в якому ви можете де завгодно залишити свої валізи і їх ніхто не займе. Через добу поліція почне шукати господаря.

Країна — єдина в світі, де практично не існує житлової проблеми.

У Сінгапурі — найсуворіше покарання тим, хто смітить. За кинутий під ноги сірник можна потрапити до в'язниці.

Окрім усього іншого, в, Сінгапурі ще й... не беруть чайових. Я цього не знав і тому в аеропорту тицьнув власникові мікроавтобуса, який віз нас до готелю, кілька доларових монет, але він так категорично мотнув головою, що вдруге я вже не пропонував. І не тому, що здогадався: тут не беруть на чай, а тому, що подумав: мабуть, мало даю, от він і вередує. Але більше в мене не було.

В готелі ж, де мав перебувати ніч до вильоту, двоє метких темношкірих юнаків склали мої валізи на візок, завезли на потрібний поверх, відімкнули кімнату, ввічливо розтовкмачили, де вмикається світло, вода гаряча й холодна, радіо, телевізор, кондиціонер, — і знову, на мій подив, відмовилися від запропонованих мною грошей.

Ось така незбагненна ця країна, де не галасували на весь світ, що будується найсправедливіше суспільство, але в якій уже сьогодні немає черг на квартири, не беруть на чай, не смітять, не крадуть чужих речей, а загублені повертають, радіючи з того, що комусь зробили добро...

А тим часом на екрані хрестик-літачок впевнено наближається до суцільної горизонтальної лінії. То — екватор. Унизу під нами — протока, що з'єднує Яванське море з Південно-китайським, праворуч — острови Суматра та Ява, ліворуч — острів Калімантан. Які назви, які паралелі й меридіани! Пригадуються книжки, прочитані в дитинстві: ті назви розбурхували уяву, кликали кудись далеко, до чогось незвіданого, таємничого, манливого...

Гострячок літака-хрестика от-от торкнеться заповітної лінії. Екватор я перетинатиму вперше в житті. Звичайно, моя сусідка також. Пригадую, як бучно відзначають на кораблях мить перетину екватора. Озираюсь довкола.

Хтось спокійно посопує під рівне гудіння потужних двигунів, хтось читає, втупившись у книжку чи журнал, хтось, начепивши навушники й заплющивши очі, ритмічно погойдує головою в такт мелодії, що транслюється по внутрілітаковому радіозв'язку. Все так буденно, аж прикро. Начебто й не перелітаємо з Північної півкулі, де закінчується весна, в Південну, де закінчується осінь.

Ми звикли до звичних змін: весна, літо, осінь, зима. А тут в одну мить потрапляємо з весни... в осінь. Гукаю готового до будь-яких прохань стюарда, прошу подати вина; і коли хрестик на екрані торкнувся носиком лінії екватора, ми з Ольгою привітали одне одного і цокнулися келихами. А всіх пасажирів екіпаж поздоровив по радіо.

Та, крім нас двох, на це поздоровлення, здається, ніхто не зреагував, лише пасажир із переднього крісла пильно подивився в ілюмінатор, ніби хотів пересвідчитись, чи справді ми перетнули екватор.

Коли, пролетівши над п'ятим континентом із північного заходу на південний схід, ми благополучно приземлились у Сіднеї, моя сусідка щасливо всміхнулась і, закривши молитовник, мовила:

— От бачите, допомогло...

Збираючись у дорогу, я перебрав у пам'яті все, що знав про Австралію. Виявилося — дуже мало знав. Єдине, що зразу спадає на думку при згадці про Австралію, — це кенгуру та кролі. Кролі — з курйозної історії: завезені на п'ятий континент, вони так розплодилися, що мало не перетворили зелений оазис на піщану пустелю. З кролями австралійці, як ми знаємо, впоралися.

Схоже, скоро «впораються» і з кенгуру. Не кожен тепер може побачити цю таку милу й таку миролюбну екзотичну тварину. За свідченням австралійської преси, їхня кількість катастрофічне зменшується: за останні п'ять років від тридцяти двох мільйонів дійшло до... восьми.

Тож і не дивно, що протягом трьох тижнів мого перебування в Австралії я жодного разу не бачив живого кенгуру, хоч проїхав автомобілем із заходу на схід, від Аделаїди до Сіднея, десь близько двох тисяч кілометрів. Хіба що на придорожніх знаках: «Обережно — кенгуру!» Довірливі звірі часто виходять на світло фар і гинуть під колесами автомобілів.

Кенгуру — така ж емблема, талісман Австралії, як і кленовий лист — Канади. Зображення цієї тварини можна побачити на тисячах різноманітних сувенірів; намальовані червоні кенгуру також на хвостах літаків австралійської авіакомпанії «Квонтас». Кенгуру зображений і на гербі держави: на екзотичній гілці дерева сидять один навпроти одного кенгуру та страус ему.

У тому, що в нас майже нічого не знають про Австралію, я переконався з тих одноманітних запитань, які мені ставили, коли повернувся: «А кенгуру бачив?»

Тим часом увесь тваринний і рослинний світ континенту для нас — суцільна дивовижа. В Австралії практично немає хижаків. Єдиного — собаку динго — завезли на материк люди. Зате, як ніде в світі, водяться райські птахи. А ще — чорні лебеді. Страуси ему. Дводишні риби неоцератод... В Австралії ні з чим не зрівнянний рослинний світ. До появи європейців дерева та кущі росли там переважно вічнозелені; найпопулярніші з них — евкаліпти, на півдні — пальми, папоротеві ліси.

Європеєць, потрапивши до Австралії, не зміг би відрізнити тамтешню зиму від європейського літа десь у зоні помірного клімату. Я був у Австралії взимку, але вона доволі виразно нагадувала наше українське літо. Тепло, але не спекотно, зелено, сонячно. Ось тільки сонце, яке ранками сходить повільно і весь день до заходу не відривається від горизонту, ніби припнуте на короткому ланцюгу, та голі, безлисті дерева, що часом зустрічаються при дорозі, — свідчили про зиму. Ці дерева також завезли європейці, і вони, підвладні природному календареві, восени скидають листя і стоять серед вічнозелених своїх південних побратимів осиротіло, немов бідний родич в гостях у багатого.

Освоюючи континент, люди нищили дерева, і таки чимало їх винищили, тож тепер у країні починається зворотний процес: громадянським обов'язком кожного вважається посадити дерево. Примноження лісових багатств зведено в ранг державної політики. Як і збереження чистоти повітря, води, землі... Але про це — згодом.

Австралію відкрив голландський мореплавець В. Янг в 1606 році, а через тридцять шість років материк відвідав його земляк А.-Я. Тасман. Останньому поталанило більше: на його честь названо великий острів Тасманія, море, що відділяє Австралію від найпівденнішої країни світу Нової Зеландії, затоку, льодовик тощо.

З метою вивчення континенту Англія організувала кілька експедицій, зокрема У. Демплера в 1688 році та Дж. Кука в 1770 році, внаслідок чого Австралія стала англійською колонією. Першими поселенцями великого острова були... кримінальні злочинці, яких засилали з Англії на каторжні роботи. Згодом до них прилучилися й вислані з Англії революціонери та селяни, в яких відібрали землю. Ще згодом туди подалися шукачі золота.

Останнім помітним переселенням був приїзд вигнанців з Європи, які після другої світової війни з різних причин не хотіли повертатися на рідну землю. Серед них були й українці.

Австралія пройшла типовий шлях від колонії до повної незалежності від Англії у своєму внутрішньо- та зовнішньополітичному житті. Але, як і Канада, деякі інші колишні англійські колонії, Австралія залишилась у складі Співдружності, очолюваної Великобританією.

Як і в Канаді, главою держави вважається англійська королева, яку представляє призначений нею, за рекомендацією австралійського уряду, генерал-губернатор.

Ще чим вирізняється Австралія, то це розвитком вівчарства, зокрема, виробництвом знаменитої тонкорунної вовни. Вівчарство почало культивуватися завдяки сприятливим кліматичним умовам ще на початку минулого століття і невдовзі завоювало найперші рубежі в світі, міцно утримуючи їх і дотепер. Та несподівано вівчарство стало найгострішою проблемою для австралійських фермерів; протягом останніх двох років вівчарі почали катастрофічне розорятись, а виробництво вовни знижуватись. Фермери вже банкрутують десятками тисяч.

Дійшло до того, що вівцю, за яку раніше давали 35 доларів, стали продавати всього... за п'ять центів. Склади виповнені руном, якого ніхто не купує.

У чому ж справа? Ще донедавна казали: «Австралія забезпечила свій добробут, гарцюючи на спині вівці», і то справді було так: збільшувались отари овець, підвищувались ціни на руно, багатіли фермери, багатіла держава. І раптом... А винуватцями виявилися Радянський Союз та Китай. Через брак валюти обидві країни, основні покупці австралійської вовни, відмовились від неї.

Щоб вівці марно не «з'їли» всіх заощаджень, десятки фермерів ладні віддати отари задарма. От і Радянському Союзу Австралії запропонувала безкоштовно двадцять мільйонів овець. Що ж, це справді гідна дяка фермерів за те, що ми привели їх до банкрутства.

Та попри ці труднощі, вівчарство залишається провідною галуззю сільського господарства. Півднем країни можна їхати годинами, і пообіч безперервно тягтимуться рівнини з більшими та меншими загорожами, з великими і величезними отарами овець, які вільно блукають пасовиськами. Ніде не видно чабанів, та їх і немає. В належний час овець стригтимуть, в належний час відправлять на м'ясо. Про годівлю особливо не дбають — земля, угноєна вівцями ж, їх і годує. Про використання мінеральних добрив, які забруднюють землю і все, що на ній росте, годі й думати.

Так само вільно випасаються і корови, інша худоба.

Земля не міряна, родюча, землевласники багаті — є де розгорнутися.

Коли б мене запитали, що найбільше вразило в Австралії, як, гадаєте, я б відповів?

Природа?

Звичайно, екзотика цієї країни не залишає байдужим нікого. У нас літо, а там — зима. І сонце там сходить не з того боку, що в нас. І холодні вітри дмуть не з півночі, як у нас, а з півдня, бо на північ від Австралії — гарячий екватор, а на південь — холодна, наскрізь промерзла Антарктида. В будь-яку пору року в садах щось цвіте. Українських переселенців так зачарувала австралійська природа, що багато хто з них заходились вирощувати на своїх ділянках різні екзоти. Мій добрий знайомий з Аделаїди, поет і видавець Пилип Вакуленко, вмістив на крихітній діляночці стільки різних кущів та дерев, що просто дивуєшся, як йому те вдалося: і всі мають назви, яких я ніколи пс чув. Садівництво, квітникарство — Вакуленкове захоплення, насолода для душі.

Я був у його саду в червні — на початку зими, але й тоді цвіло кілька кущів. «А побачили б навесні», — з гордістю говорив Пилип Прокопович. Залюблений у природу Австралії, він прагне пам'ять про оригінальну квітку, її колір затримати якомога довше, показати іншим. Тому й захопився фотографуванням. Має кілька альбомів із знімками екзотичних квіток зі свого саду.

Вплив досі небаченої природи на переселенців був такий потужний, що більшість з українських письменників Австралії починали свою творчість з описів різних пригод. Навіть назви книжок про це свідчать. У Пилипа Вакуленка — «Весела кукабара» (є такий птах), «Мої австралійські сороки», у патріарха української літератури Австралії Дмитра Нитченка — «На гадючому острові», «Стежками пригод», збірник української прози й поезії має назву «З-під евкаліптів».

На півдні материка сходяться води двох океанів, які омивають узбережжя: східне — Тихий, західне — Індійський. Відкритість вітрам, циклонам та антициклонам, які народжуються над океанами, завдає країні багато прикрощів. Ми часом бачимо по телевізору, які несамовиті вітри та зливи кидає той чи той океан на береги Австралії. Один із циклонів залишив слід, який я бачив, їдучи трасою з Канберри до Сіднея: із землі стирчали голі, мов деркачі, рештки кущів та дерев, а в улоговинах стояла вода. Про черговий циклон Джой довідався, коли вже повернувся з подорожі. Він так пошматував північно-східну частину штату Квінсленд, що там довелось оголосити надзвичайний стан. Три доби не вщухали зливи та ураганний вітер. Швидкість його сягала 230 кілометрів на годину.

Такі вітри часто гостюють в Австралії...

Не можуть не подивувати австралійські відстані та виміри. Все тут справді велике: Великий Бар'єрний риф на сході відокремлює Коралове море від материка; Великий Вододільний хребет тягнеться східним узбережжям з півночі на південь. Велика Австралійська затока омиває південні береги. Велика Піщана пустеля та Велика пустеля Вікторія займають центральну частину континенту... Та й сама Австралія — то єдиний випадок, коли весь величезний материк займає одна країна.

Та попри всі ці дива, на запитання про найбільше враження від подорожі я б відповів не вагаючись: турбота про середовище, в якому живуть австралійці. Михайло Гоян з Аделаїди з цього приводу сказав так:

— Чи варті були б ми називатися людьми, якби внукам залишили Австралію непридатною для життя. Навіщо ж тоді й дітей народжувати?

Якось у родині Гоянів, де я мешкав цілий тиждень, ми розмірковували над тим, чим австралійські українці можуть допомогти чорнобильським дітям. Дружина Михайла Івановича, пані Марія, раптом сказала:

— Я можу взяти двійко дошкільнят на оздоровлення хоч на цілий рік.

— І я також, — підтримала матір дочка Мирослава.

— І я... — підхопила дочка Анна.

А мати й далі переконувала мене:

— У нас повітря чисте-чистісіньке і продукти без нітратів та нуклідів. А чорнобильським дітям так потрібні чисте повітря і чиста їжа.

То справді так: Австралія — найчистіша країна в світі. Чистота — державна політика. В країні немає жодного атомного pеактора, крім невеликого навчального. Їх не дозволяють будувати. Я бував у найбільших містах Австралії, бачив індустріальні райони, але ніде не помічав, щоб диміла хоч одна заводська труба. Машину, яка димить понад норму, поліція негайно зупиняє; водій може позбутися прав. А без автомобіля австралієць, наче без рук. Чистота міських і сільських вулиць, заміських автотрас, навіть третьорядних доріг — ідеальна. У крові, в генах австралійців: не смітити! Щоб десь на дорозі, нехай безлюдній, нехай нічній, хтось викинув у віконце машини недопалок або обгортку від цукерки, — того просто немислимо уявити.

Таке ставлення до дому, в якому живе людство, прищеплюється не воднораз, а послідовно, виховується всією державною політикою, родиною, школою.

Ще одна дивовижа п'ятого континенту — вода. Річок в Австралії небагато, літо спекотне й посушливе, вода з артезіанських свердловин занадто мінералізована, поливати дерева, кущі, городину нею можна, але для їжі використовують... дощову. Так-так, звичайну дощову воду. Біля багатьох будинків я бачив величезні ємкості, так звані танки, — ось у них і збирають дощову воду. І ту, що падає з неба і що збігає з дахів будинків. У танках вода відстоюється. Потім її наточують із крана й використовують для пиття, приготування їжі.

Смакуючи каву з дощівки, я згадував поради київських медиків: під дощ простоволосим не слід потрапляти.

А ще згадував, як колись давно, в дитинстві, під час дощу мама виставляла надвір усе, що було: відра, тази, ночви і набирала «божої благодаті» аж до наступного дощу. Щоправда, ту воду не пили і не вживали для їжі, бо в нас у колодязі була смачнюща, але прали, купались і вмивались дощівкою. Особливо любили нею мити голову — волосся робилося напрочуд м'яке й шовковисте.

А ось тепер під зливу і виходити не можна.

Як же добре, що люди зберегли на нашій планеті місцину, де можна випити звичайної дощової води.

Спитаєте: а чим в Австралії напувають овець, корів, коней, іншу худобу? Коли їдеш степом повз овечі пасовиська, то неодмінно охоплює почуття, ніби потрапив у далеке минуле. Там і тут — вітряки. Вони не схожі на знайомі нам, які тепер побачиш хіба що в музеях, а елегантні, модерні, співзвучні з нашим технізованим віком.

Втім, роботу виконують ту саму: качають з-під землі воду. Звичайно, до помп можна підвести й електрику, он струм біжить по дротах від опори до опори, що вишикувались уздовж дороги, але навіщо витрачати електроенергію там, де легко впорається вільний степовий вітер.

До того ж добута за допомогою вітряків електроенергія — найчистіша.

Чому ж наші вітряки так рано склали крила і стали музейними експонатами?..

От сюди, в країну, де і сонце сходить не з того боку, як у нас, і сіверко дме з іншого, і зима не тоді, як ми звикли, й подалися співвітчизники-українці в далеких 1948-1949 роках.

З Європи кораблем добиралися цілий місяць. Я читав щоденник доктора Святополка Шумського, одного з пасажирів першого корабля. Ретельно, день за днем Шумський описував подорож у невідоме.

«18 червня 1948 p.

Індійський океан шаленіє, і хвилі більші й потужніші, як вчора. Наш корабель сповільнив свою швидкість та навіть дещо і змінив свій напрямок з огляду на більший, як звичайно, морський шторм. Кораблем «гойдає» на всі сторони, і часом із води видніє корабельний пропелер, який обертається в повітрі й створює неприємну вібрацію.

Більшість пасажирів хворіє, включно з моєю дружиною. Найбільше з наших українців хворіє на морську хворобу; та пророчить неминучу «загибіль» на морі Остап Кобиця. Я не відчуваю «морської хвороби», отож працюю в їдальні, в якій мало хто їсть. Так проходить день, і ми готуємося до наступного, сподіваючись спокійного моря.

19 червня 1948 p.

Сьогодні змін ніяких немає, і море шаленіє та кидає нашим кораблем на всі боки. Пасажири дуже знеможені, пожовклі на обличчях та в дуже мінорному настрої.

Для мене сьогодні радісна новина, тому що моя Марійка вирішила таки встати з ложа та перемогти морську хворобу, що вона і вчинила. Почала дещо їсти. За нею встали й інші жінки та мужчини. Всі почали здавати собі справу, що морську хворобу можна лише перемогти сильною волею. Піддатись цій хворобі — це означує дозволити собі захворіти.

20 червня 1948 p.

Нарешті сьогодні вже помітно зменшення шторму, і морські хвилі є багато менші. В усіх появився кращий настрій. Дякували Богові за щасливо пережиту бурю.

21 червня 1948 p.

Яка сьогодні велика зміна в погоді! Вчора шаленіли буруни, а сьогодні вранці море майже спокійне і кораблем вже взагалі не кидає. Погода чудова. Не зимна і не гаряча, і пасажири зітхнули з полегшенням після кількаденних страждань бурунних днів. Уже знову, вчора ще хворі, пані вилежуються безжурно на сонечку. Велика кількість пасажирів дрімають після недоспаних ночей.

22 червня 1948 p.

Довідуємося, що післязавтра ми вже будемо пропливати біля берегів Західної Австралії, що ми так з нетерпінням очікували. Така довга і монотонна подорож морем уже всім нам надокучила. Сьогодні наші пані дізналися, що завтра якесь норвезьке свято і ціла залога корабля буде особливо святкувати цей день. Дізналися наші пані, що балтійці вже приготували для капітана-норвежця подарунок. Ми, українці, також подбаємо про подарунок і від нас, незалежно на те, що нас лише мала горстка.

23 червня 1948 p.

Сьогодні море направду спокійне і відчуваєш зямнішу температуру. Пасажири готуються зустрінути береги Австралії — нашої нової країни. Цікаво, як нас зустріне Австралія? Віримо, що все буде гаразд.

24 червня 1948 p.

Сьогоднішній день зустрінув нас спокійним морем та зимнішим повітрям. А це тому, що в цій частині нашої планети — зима. Дехто з пасажирів, включно з Остапом Кобицею, вже повдягали светри та плащі, щоби не застудитися. Натомість пан Волошко демонструє своє молодече завзяття, спацеруючи лише в сорочці. Сьогодні ми вперше запримітили великих птахів, які пролітали за кораблем та якими були альбатроси. Це ознака того, що ми наближаємося до Австралійського континенту.

Крила цих великих морських чайок сягають двох метрів розміру.

Нарешті сьогодні, о годині 5-й пополудні, ми зобачили далекі береги Австралії — нашої гостинної «мачухи», яка вирішила нам дати притулок.

26 червня 1948 p.

Сьогодні море спокійне, одначе з півдня повіває прохолодний вітрець. Протилежно до Північної півкулі, тут з півдня віє прохолодний вітрець, а з півночі (пустелі) віє теплий чи гарячий.

28 червня 1948 p.

Зранку сьогодні йде «чищення» кабін і приготування для висадки у порт, з якого сядемо у потяг. О годині 11-й 30 хвилин вечора наш «Свальбард» причалив у Мельбурнську бухту-порт.

29 червня 1948 p.

Сьогодні вранці наш корабель підтягнули до пасажирської пристані, на якій вже очікували кореспонденти, репортери та балтійські емігранти, які прибули сюди раніше. Вони розповідали нам про гостинність та добробут цієї країни. Прибула також і одна українка, щоби зустрінути своїх земляків. Після інтерв'ю австралійських кореспондентів з пасажирами на сторінках австралійської преси було повідомлено, що «кораблем «Свальбард» прибуло 900 лише балтійців», одначе про українців та інших — ні згадки.

30 червня 1948 p.

Сьогодні о годині 8-й ранку ми ступили на австралійську землю, а о годині 9-й ранку ми вже сіли до австралійського потяга, перед тим одержавши з рук еміграційного урядовця привітання від австралійського міністра еміграції. Потяг рушив, і ми з цікавістю дивилися на пожовклі від сонця простори, серед яких владично і мовчазно приглядалися нам евкаліпти. Ми їхали до переселенчого табору в Бонегіллю.

Наша нова країна — Австралія вітала нас спокоєм та великими надіями і сподіваннями».

Зустріла Австралія непривітно. Ще б пак: блукачі, вигнанці, безбатченки, «діпісти». Отак — «діпістами» — називали тих, хто після війни опинився в переселенських таборах. А потрапляли туди ті, хто не хотів повертатися додому.

Причин було багато, але зводилися вони переважно до однією: боялися розплати Сталіна. Хтось за справжні гріхи, але більшість... Більшість тікали не від України, а від кривавої руки диктатора. То були полонені, яких щойно звільнили з німецьких концтаборів, і вони не хотіли потрапити до сталінських лабетів. Це про них сказав вождь: «У мене немає полонених, у мене є зрадники». А із «зрадниками» розмова коротка... Були серед «діпістів» юнаки й дівчата, яких вивезли з України на роботу в Німеччину. Були родини репресованих, «ворогів народу», та й самі «вороги», якщо комусь із них щастило вибратися з сталінських катівень. Вони знали, що на них чекає важка доля. Так воно й сталося. З болем і гіркотою писав Олесь Гончар:

«Чому наші сестри, наші дівчата-полонянки, визволені з фашистської неволі, боялися повертатися додому і змушені були шукати притулок у країнах Заходу, а тільки що випущені з гітлерівських таборів змордовані радянські полонені одразу ж опинялися в інших таборах, у вітчизняних, у сталінських ГУЛАГах? - ..»

— Ні, ми не біженці, — казав Михайло Іванович Гоян. — Ми і не трудівнича еміграція, як, наприклад, канадські чи американські українці, ми еміграція політична. Нас погнало сюди неприйняття Сталіна і сталінізму.

Перемога радянського народу у Великій Вітчизняній війні поєднувалась в уяві світової громадськості з ім'ям Сталіна. Це підносило його авторитет. Сталіна боялися. Тому не дуже охоче країни Заходу давали притулок тим, хто втікав од нього. Австралія погодилась на це за умови, що кожен відпрацює за контрактом два роки там, куди пошлють. Ті контрактові роки запам'яталися всім. Роботу одержували найгіршу, в найвіддаленіших місцях: у пустелі прокладали залізниці або канали, на шахтах, будовах. Часто родини розлучали: чоловік працював, в одному місці, дружина, з якою були й діти, — в іншому. Як найсвітліший спогад дитинства мер міста Водонга Валентина Онішко розповідала, що батько, не витримавши розлучення, викрав її з мамою і забрав із собою.

Переселенців Австралія зустріла непривітно, насторожено. Мені розповідали про поляка, який скаржився: «У роки війни я вилітав з Англії бомбити фашистську Німеччину. Але тут, в Австралії, яка теж воювала проти Гітлера, мені дали найтруднішу роботу і найгірше житло. Зате німець, який літав бомбити Лондон, тут живе добре».

Про ставлення до українців у ті далекі роки розповідають сумні легенди. Немолодий лікар наймався за контрактом на роботу. Він мав освіту лікаря, але йому пропонували бути хіба що фельдшером. Хоч як переконував, що має досвід і знає теорію, не допомогло. «Теорію? — дивувалися з цього впертого українця. — Та ви хоч бачили колись оцю книгу?» — і показали йому підручник медичного світила. «Так, — відповів той лікар, я її написав».

Контрактові роки — важка сторінка в одіссеї українців Австралії. Але в кінці тунелю вже пробивалося світло. Кинуті напризволяще, вони змушені були дбати про те, щоб вижити. Після двох років праці вже могли їхати, куди хотіли. Селились у великих і малих містах, купували або будували хати. Хата в розумінні австралійських українців (як і канадських чи американських) — то не будівля сільського типу, яку ми всі знаємо, а добротний будинок, просторий особняк, нерідко на два-три поверхи.

Одні влаштувались надовго, інші, як самі згадують, «сиділи на валізах», сподіваючись незабаром повернутися додому. Про себе дати звістку на Україну не наважувались, бо розуміли, яким лихом для рідних вона може обернутись. І за Сталіна, і за Брежнєва в СРСР з однаковою підозрою ставилися до тих, хто мав родичів за кордоном.

Та минали роки і десятиліття, а мрії про повернення залишалися нездійсненними.

— З чого розпочинали українці своє життя в Австралії? — запитує Пилип Прокопович Вакуленко, колишній харків'янин, а тепер аделаїдець, і сам відповідає: — Згадаймо нашу новітню вітчизняну історію: після Жовтневої революції нова влада почала своє утвердження з руйнування церков. Ми ж тут розпочинали з їхнього споруження. Адже церкви приваблюють до себе людей; зближували й згуртовували вони й нас. Це були своєрідні осередки, в яких зароджувалось громадське українське життя. При церквах почало розвиватись українське шкільництво. Тут же організовувались мистецькі колективи співу, танців. Усе це разом і не дало нам, українцям, загубитися в чужомовному середовищі, допомогло зберегти свою мову, традиції, пісні, танці. Ми залишились українцями. Тепер ви розумієте, чому на рідних теренах сталінські опричники так ревно руйнували церкви, нищили український дух, мову, культуру, віру? Вони добре знали, що без мови, без віри народ перестає бути народом.

Українці Австралії мають не лише свої церкви, народні українські суботні школи й самодіяльні мистецькі колективи, а й видавництва, радіопрограми і телепрограми в містах найбільшого поселення, мають жіночі й молодіжні організації, музеї, українознавчі студії в двох університетах. Як ви гадаєте, скількома мовами веде передачу державна радіостанція в Мельбурні чи Сіднеї? У мене є картосхема передач радіостанції Сі-бі-сі ЗЕА в Мельбурні: вони ведуться 53 мовами. А скільки націй та народностей мешкає на Україні, в Києві, й скількома мовами говорить українське радіо? Це запитання завжди спадає на думку, коли розмірковую, як то українцям Австралії вдалося зберегти свою етнічну сутність.

Мабуть, якби зіставити кількість українських письменників Австралії з кількістю поселених там українців, то ми б одержали разючі цифри. Багато літераторів і митців об'єднуються навколо літературно-мистецького клубу імені Василя Симоненка, що діє в Мельбурні. Від початку його заснування, ось уже скоро чверть віку, ним беззмінно керує патріарх української літератури в Австралії Дмитро Нитченко, він же Дмитро Чуб. Клуб влаштовує вечори поезії, прози, диспути про творчість українських письменників, зустрічі з літераторами, які приїздять до Австралії з інших країн; кожні п'ять років видає альманах українського мистецького життя «Нові обрії», а кожні два роки, з метою виявлення молодих талантів, провадить конкурс молодечої літературної творчості.

Хоч би про що вони писали, в очах їм завжди стоять українські тополі, жовті достиглі пшеничні лани й блакитне небо над ними.

Чув я від українців Австралії такі слова:

— Усе наше теперішнє життя — немов нескінченний довгий день перед поїздкою додому.

Додому... Життя, по суті, минуло на чужині, все — сили, здоров'я, молодість — віддано чужій країні, вже й онуки заводять свої родини, а вони — «додому». От і Марія Чигрин, радіожурналістка з Сіднея... Я зустрівся з нею, коли вона тільки-но повернулася з України.

— Народилась я не на Україні, і, здавалося б, що мене може туди тягти, — розповідала вона. — Але от стояла на кручах біля лаври і дивилась у задніпровські далі. Замислилась, забулась... І раптом мені до щему виразно здалося, що все це я вже бачила, що все це колись було в моєму житті, в давньому, дотеперішньому. Був Дніпро, були кручі, були блакитні далі. Звідкіля таке почуття?... Боже, як мені не хотілось їхати з України. Аж до того часу, коли пройшла митний контроль, підсвідомо сподівалася: щось трапиться непередбачене і я нікуди не поїду. І така туга огорнула душу, що я, не соромлячись, заридала. Досі уявляю себе то на Хрещатику, то в Софії, то в лаврі. З першого ж дня після повернення мрію про нову поїздку додому.

Додому...

З родиною Пирогіва зустрічався і в Мельбурні, і в Києві: три місяці Галина та Дмитро гостювали в рідних. Проводжав їх на поїзд. Галина Пирогів не соромилася сліз: «Уже три дні очі не висихають...» А після повернення до Австралії написала нам у листі: «Як ми вам заздрили, що ви залишилися вдома, а ми мусили їхати...»

Ми в себе, захоплюючись чужоземними переповненими крамницями, добробутом і благополуччям наших заокеанських співвітчизників, часто забуваємо, що маємо таке багатство, вартість якого нічим не виміряти, — Батьківщину.