Взаємодія міжетнічна — процес взаємодії в умовах відмінностей, властивих поліетнічним суспільствам. У міжетнічній взаємодії беруть участь як мінімум два суб'єкти, у нашому випадкові — етноси, етнічні меншини чи принаймні їхні представники. Міжетнічна взаємодія має свою чітко визначену структуру, що включає такі компоненти як міжетнічні контакти, міжетнічне спілкування, міжетнічні зв'язки, міжетнічні відносини. Дія перерахованих компонентів виявляється на двох рівнях — індивідуальному та груповому. Взаємодія відбувається у напрямах: а) між домінантною й підпорядкованими етнічними групами населення; б) між представниками різних груп, які перебувають у статусі підпорядкованих.

Різні формі взаємодії реалізуються у процесі виробництва, побуті, суспільному житті. Найбільш інтенсивно вона відбувається в етноконтактних зонах. У процесі міжетнічної взаємодії виявляються спорідненість і відмінності різних етнічних груп населення. Результатом міжетнічної взаємодії може бути етнічна сегментація, що часто-густо переростає у сепарацію або ж етнічна інтеграція, що призводить до стирання явних відмінностей, до гомогенізації (однорідності) суспільства. Важливо враховувати ту обставину, що, як правило, домінантна група використовує своє становище у суспільстві для нав'язування своїх культурно-естетичних цінностей та поведінських орієнтацій, контролюючи й спрямовуючи у вигідне для себе русло дії підпорядкованих груп через відносини, політичні органи і т.д.

Володимир Євтух

 

Відносини міжетнічні — відносини між етносуб'єктами — народами, етнічними групами, особами як індивідуальними етносуб'єктами, а також всередині даного етносу, що відображають конкретно-історичні умови життя даного етносу, його етнічний статус, норми, традиції, пріоритети та цінності, що історично склалися. Такі відносини мають характер співробітництва або конфлікту. На це впливають не тільки загальносоціальні умови, але й конкретна соціальна ситуація, що визначає положення етносуб'єкта та його соціальні орієнтири. Відносини етнічні — важлива характеристика способу життя етносуб'єкта. Вони, з одного боку, зазнають впливу, а з другого — самі впливають на всі структурні елементи способу життя етносуб'єкта. Найбільш радикально відносини етнічні змінюються в процесі докорінних соціально-економічних перетворень у суспільстві та змін у соціальному статусі етносуб'єкта. Зміст цих перетворень визначається спрямованістю та мірою тих перетворень, що відбуваються у суспільстві.

Лідія Сохань

 

Відродження етнічне — процес пов'язаний з активізацією зацікавленості широких мас того чи іншого народу у пізнанні власної історії, культури, побуту, традицій, із підвищеним прагненням до відтворення у різних формах (через етнічні організації, культурно-мистецьку діяльність, сім'ю, наукові та просвітительські товариства) своєї самобутності, завдяки якій той чи інший народ, та чи інша людська спільнота вирізняється у поліетнічному середовищі. Ознаками етнічного відродження є утвердження позицій мови у лінгвістичній ситуації поліетнічної держави, звільнення від впливів іноетнічних елементів культури, що неприроднім шляхом нав'язувалися певній етнічній спільноті (наприклад, "русифікація" в Україні, "американізація" корінного населення сучасних США), пожвавлення діяльності організацій, утворених вихідцями з однієї країни, зокрема церкви, інтенсифікація зв'язків між різними частинами етносу, що внаслідок певних обставин опинилися у різних країнах. Процес етнічного відродження у кінцевому результаті має завершуватися завоюванням гідного (незанедбаного) становища того чи іншого етносу або ж його частини у поліетнічному, етнополітичному організмові (державі) й вдоволенням потреб, пов'язаних з етнічним походженням особи.

Етнічне відродження характерне для багатьох поліетнічних країн сучасного світу. Його апогей для Сполучених Штатів й Канади припадає на 1960-і — середину 1980-х pp.у державах, що входили до складу колишнього Радянського Союзу, він розпочався з середини 1980-х років, поштовх якому дала "перебудова". Як у західному, так і у східному світі етнічне відродження стикається з чималими об'єктивними та суб'єктивними труднощами. У результаті можливі конфлікти, інколи з застосуванням сили (конфлікти між індіанцями США та офіційними властями, Грузія-Абхазія, Нагірний Карабах у Азербайджані тощо). Міжетнічних конфліктів можна уникнути, віднайшовши оптимальне співвідношення у вдоволенні потреб розвитку етнічної більшості (домінуючої спільноти) та етнічних меншин. При цьому позитивну роль має відіграти етнополітика держави, на території якої розселені представники різних етносів.

Етнічне відродження — процес циклічний. Він може тривати кілька десятків років — поки не задовольняться етнічні запити тієї чи іншої спільноти людей. Згодом наступає період розбудови етнічної самобутності аж до тих пір, поки вже на новій стадії не виникне суперечностей у стосунках між більшістю та меншинами. Історичний досвід західних країн (США, Канада, Великобританія, Бельгія) свідчить, що процес етнічного відродження у новій фазі відновлюється через 30-40 років після завершення попередньої, тобто, коли змінюються соціальні умови існування у поліетнічній державі, а форми регулювання міжетнічних стосунків залишаються без змін.

Володимир Євтух

 

Відродження національної культури — процес якісного оновлення й розвитку основних компонентів національної культури, що передбачає їх повноцінне функціонування згідно з потребами сучасного та майбутнього розвитку національного життя.

Відродження національної культури — це здебільшого свідомо ініційований і керований процес аніж спонтанний. Його здійснення ніяким чином не припускає нехтування історико-культурною компетенцією та небачення за мінливим попитом майбутнього. Більш того, відродження культури пов'язане, передусім, із її змістовною суттю, що характеризується етногенними можливостями і, не зважаючи на ті чи інші суспільні трансформації, здатна зберігати певні ціннісні інваріанти, визначальні для етнічних спільнот. Інакше кажучи, національна культура повинна бути здатною не лише відповідати вимогам, що їх висуває навколишнє середовище, але й нести у собі потенції, необхідні для досягнення адаптивного ефекту у нових, часом різко відмінних умовах. За обставин якісного оновлення культури певних змін набувають і напрями її розвитку. З одного боку, культура провідного етносу, якщо вона претендує на домінуючу роль, повинна набувати здатності вбирати, переосмислювати досягнення інших культур, зберігаючи водночас свою самобутність. А з іншого, — забезпечувати розвиток духовного життя національних меншин, захист їхньої етнічної, мовної, релігійної, культурної самобутності. Культурно-ціннісна модель спільного розвитку є суттєвим чинником, що визначає духовне самопочуття нації.

По суті, мова йде про становлення нової структури свідомості, нової ментальності нації у її національно-культурній єдності та духовній суверенності. Головна опора у даному процесі лягає на мову, культуру, історичну пам'ять, національні базові цінності, що вироблялися традиційними системами світосприйняття. Тому, чим швидше сформується ціннісна система етнокультурних орієнтацій і набуде престижності національна мова, тим скоріше визріють підстави для відродження національної культури, тим активніше формуватимуться спільні, ментальні структури, що складають основу державницької свідомості.

Власне, між національно-культурним відродженням і національним відродженням у цілому існує безпосередній взаємозв'язок, оскільки останнє включає в себе невід'ємну складову — духовне відродження. До того ж функціональна діяльність соціокультурних інститутів орієнтована на формування і розвиток національної самосвідомості, національного світогляду поза яких неможливий усебічний розвиток культурно-історичного потенціалу нації.

Лариса Аза