Українізація — комплекс заходів, здійснюваних на Україні у 20-30 рр. XX ст. у галузі національної політики, спрямований на залучення кадрів корінної національності до управління державою та участі в громадському житті; переважного використання української мови в сфері освіти, культури, науки, а також поширення меж її застосування. Ці дії відбувались в Україні в рамках загальної для СРСР політики "коренізації". Ця політика була зумовлена наміром компартії досягти стабілізації становища в національних республіках політичним шляхом. Необхідною умовою для цього було урахування національних особливостей та інтересів неросійських народів. Перші кроки у цьому напрямі робились ще у роки громадянської війни, але офіційне проголошення цього курсу відбулося на XII з'їзді РКП (б) у квітні 1923 р. Для проведення "українізації" рішеннями ВУЦВК та РНК була створена відповідна ї законодавча база.

В процесі здійснення "українізації" можна виділити кілька етапів. У 1923-1925 рр. заходи відбувались досить повільно внаслідок здебільшого антиукраїнських настроїв у керівництві України. Ситуація зазнала змін після призначення на посаду Генерального секретаря КП(Б)У Л.Кагановича. Відкидаючи одіозність цієї постаті, слід відзначити, що саме за нього відбулися найвідчутніші зміни. Етап найбільшої активності у проведенні "українізації - 1925-1929 рр., що завершився після повороту, що стався на рубежі 20-30-х рр. у внутрішній політиці країни. У наступні роки дії у рамках "українізації" тривали, але втратили динамізм. 1933 р. - після того, як найактивніші діячі були звинувачені у "національному ухилі", - "українізація" припинилась зовсім. Згодом почався процес розгрому "українізації.

Незважаючи на труднощі та певну механістичність у засобах здійснення, за ці роки було досягнуто досить значних успіхів. Так, чисельність українців серед членів КП(б)У зросла в 2,5 рази; відчутно зросла чисельність українців-керівників як в державному, так і в господарському апараті. На 1927 р. відбулась майже суцільна "українізація" діловодства в державних установах. Ще відчутніші зміни стались в мережі освіти. Наприкінці 20-х рр. кількість шкіл з українською мовою викладання становила 81% (у 1922 р - 50%), вузів - 54% (у 1922 р. - 10%). У ці роки швидкими темпами зросли чисельність та тираж україномовних газет. На початку 30-х рр. вони становили відповідно 76% (у 1924 - 37,5%) та 88,5% (у 1924 - 16,8%). Зміни торкнулись й інших галузей державного життя України. Крім того, певні заходи були здійснені для покращення можливостей культурного розвитку українців поза межами республіки.

Найбільш активними діячами "українізації" були М.Скрипник, О.Шумський, В.Чубар.

Поруч з політикою "українізації" здійснювалась державна політика щодо представників інших етнічних груп, що мешкали на території України. Вона була покликана забезпечити їм сприятливі умови не тільки для культурної, а й для політичної активності.

Одночасно у ці роки відбувся цілий ряд політичних процесів проти активнихдіячів українського руху, нищівного удару було завдано по українській інтелігенції.

Кирило Кейданський

 

Упередження етнічне — соціально-психологічна установка негативного характеру щодо інших етносів і конкретних представників цих етносів. Має характер стереотипу і перешкоджає адекватному сприйняттю певних етнічних спільнот і осіб.

Упередження етнічне формується у конкретному соціально-історичному середовищі у масовій свідомості на рівні емоційно-образного сприйняття і важко піддається трансформації під впливом об'єктивної раціональної інформації. Реальні факти із життя, поведінки представників певних етносів сприймаються необ'єктивно, вибірково, ніби через "сито", і "збільшувальне скло", що фіксують, пропускають і збільшують лише інформацію негативного характеру. Така психологічна негативістська акцентуація може бути притаманною, формуватися і закріплюватися не лише на рівні масової свідомості, а й у свідомості окремої особи, коли на основі певного негативного досвіду міжетнічного спілкування, в результаті поспішних емоційних, необгрунтованих висновків, складається психологічна упередженість, негативізм щодо всіх без винятку представників даного етносу. Упередження етнічне може і не виявлятися у реальній поведінці особи, якій притаманні навики культури міжнаціонального і загалом людського спілкування, проте за певних обставин, у конфліктних ситуаціях, упередження етнічне може стати умовою і чинником агресивності у висловах і діях особи чи групи людей.

Тетяна Клинченко

 

Установка етнічна — стан приверненості людини до сприйняття тих або інших явищ етнічного життя та міжетнічних відносин і її готовності діяти відповідним чином у ситуації, що складається. Установка етнічна є різновидом установки соціальної. Вона фокусує в собі переконання, погляди і думки людини щодо історії та сучасного життя етнічної спільноти, її взаємодії з представниками інших етнічних формувань. Як один із рівнів ієрархічної системи диспозицій (попередніх поведінці орієнтацій — за В.А.Ядовим) особистості, установка етнічна виконує роль регулятора етнічної поведінки людини. Однак, так само як між установкою і реальною поведінкою людини може існувати розбіжність (так званий парадокс Лап'єра), реальна етнічна поведінка може не збігатися із етнічною установкою особистості. Безліч прикладів тому дають країни "посттоталітаризму" (Югославія, Молдова, новоутворені країни Кавказу, Середньої Азії тощо). Не випадково, що в сучасних умовах зусилля фахівців в галузі соціальних наук все більше спрямовуються на виявлення механізмів гармонізації міжетнічних відносин, дослідження співвідносної ролі об'єктивних соціальних змін, які власне спричиняють зміни етнічної установки і виховного впливу на особистість.

Едуард Афонін