Расизм — ненаукова, реакційна, людиноненависницька теорія, що проповідує ідеї про нерівноцінність людських рас за своєю біологічною природою (біорасизм) або психологічними особливостями (психорасизм), чим начебто обумовлюється їхнє положення та роль в світовій спільності, в розвитку тих суспільств, до яких вони належать. Расизм — це і протиправна політична практика, спрямована на дискримінацію народів за расовою ознакою, придушення тих із них, які за умов, що склалися, опинилися в положенні слаборозвинутих та неповноправних. В дійсності ж різниця в досягненнях народів, — підкреслено в Декларації про раси та расові упередження, що була прийнята на XX сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО (1978), — пояснюється виключно географічними, політичними, економічними, соціальними та культурними факторами.

Одна з крайніх форм прояву расизму — фашизм, який сповідує ідею про особливе історичне призначення так званих арійців. Ця sдея має служити прикриттям людиноненависницької політики фашизму.

Лідія Сохань

 

Раси людини — групи людей, що склалися історично і з'єднані спільністю походження, що виявляється у спільності другорядних до сутності людини зовнішних спадкових фізичних ознак (колір шкіри, густота та особливості волосяного покрову, міра виступання вилиць, носа, товщина губ, проріз очей тощо). За цими ознаками виділяють три фізичних типи, що найбільше різняться один від одного: негроїдний, європеоїдний та монголоїдний.

При характеристиці рас вчені звертають увагу на декілька моментів. По-перше, все людство є єдиним біологічним видом. Доказом цього є те, що життєво важливі ознаки: структура мозку, особливості, пов'язані із прямоходінням, будова руки, устрій голосових зв'язок, зоровий та слуховий апарати та ін.— не мають расових відмінностей. По-друге, саме ці відмінності ніяк не є ступенями еволюції, а сформувалися внаслідок пристосування до різних умов географічного середовища. Отже, всі раси однаково здатні до культурного розвитку. По-третє, із зростанням культури роль біологічного чинника безперервно зменшується. Тому сучасне розселення рас відбиває вже не умови середовища, в якому вони живуть, а історію народів. По-четверте, поділ людей на раси загалом не збігається із поділом за етнографічними та мовними ознаками. Як правило, представники однієї раси зустрічаються серед різних націй, етносів, мовних сімей і, навпаки, до складу нації, етносу, мовної сім'ї входять представники різних рас.

Олександр Нельга

 

Рееміграція — процес повернення до країни походження чи колишнього проживання людей, які свого часу залишили її, емігрувавши до інших країн. З юридичної точки зору, реемігрантами можуть вважатися як ті, що, перебуваючи в інших країнах, не набули статусу особи громадянства, так і ті, хто внаслідок натуралізації стали громадянами "прибраної" держави, але забажали повернутися на батьківщину або в країну попереднього проживання. Мотивами рееміграції найчастіше виступають:

незадоволення умовами в країні-реципієнті, труднощі соціально-економічної і культурної адаптації в новому середовищі, сімейні, родинні обставини. Рееміграція часом набуває характеру регулярного повернення на батьківщину внаслідок сезонної, трудової еміграції. В новітні часи рееміграція є досить поширеним явищем у життінаселення таких країн, як Іспанія, Португалія, Греція, Туреччина. В історії України рееміграція була особливо частою на західноукраїнських землях наприкінці XIX — в першій половині XX ст.

Арнольд Шлепаков

 

Русифікація — процес етнічної, національно-культурної та мовної уніфікації народів в умовах їхньої бездержавності у складі Російської імперії і Радянського Союзу при російській етнополітичнІй і етнокультурній експансії. Русифікація як вияв асиміляції, денаціоналізації національно-культурного життя органічно притаманна імперському, а згодом — радянському тоталітарному державному устрою.

Політичною і соціально-економічною основою асиміляційного процесу виступала всезростаюча, і, врешті, доведена до самознищення системи, централізація державного управління. Ідеологічним підґрунтям служили ідеї всесвітньої місії російського царизму ("третий Рим", "обрусения", "водворения в стране русских", "единокровности", "єдиного отечества"), історичним продовженням яких за радянських часів стали теорії "злиття націй", "нової історичної спільності людей — радянського народу", двомовності (яка практично поширилася лише на неросійські народи і метою якої була "мовна єдність", тобто повна мовна уніфікація у формі русифікації). Каналами русифікації слугували: освіта, управління, армія, організовані переселення і масові міграції (масовий "обмін кадрами" спеціалістів і робітників у тому числі), широкомасштабні господарські заходи (цілина, БАМ тощо), тюрми і концтабори. Процес етнічної, культурної, мовної асиміляції за умов єдиної централізованої держави мав цілеспрямований, керований характер.

В Україні державна політика русифікації бере свій початок від часів правління Петра І. Водночас з ліквідацією системи самоврядування України основними віхами русифікації були: 1720 р. — указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення україномовних текстів з церковних книг; 1753 р. — указ Катерини II про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії; заміна традиційних етнічних шкіл "народними школами" з російською мовою викладання; 1769 р. — указ синоду російської православної церкви про вилучення у населення українських букварів; 1862 р. — заборона недільних українських шкіл; 1863 р. — указ (Валуєвський циркуляр) про заборону видання книг українською мовою; 1876 р. — заборона на друкування текстів українських пісень і діяльність українського театру;

1895 р. — заборона на видання українських книг для дітей; 1908 р. — сенат Російської імперії визнав україномовну культурну і освітню діяльність в Україні як таку, що загрожує безпеці Російської держави. У 30-ті рр. XX ст. український націоналізм був проголошений основною небезпекою для радянської України (у післяреволюційний період нею визначався російський великодержавний шовінізм), політика денаціоналізації набула характеру геноциду. У 60-х — першій половині 80-х рр. XX ст. політика СРСР була спрямована на втілення в життя ідеї прискорення злиття націй в умовах "розвинутого соціалізму".

Утворення незалежної Української держави поклало край багатовіковій державній політиці русифікації в Україні, денаціоналізації українського народу.

Тетяна Клинченко

 

Рух етнічний — стихійні або скоординовані дії значної частини певного етносу, метою яких є або протидія зовнішньому експансіоністському іноетнічному тиску або консолідація задля реалізації наданих збігом історичних обставин можливостей. Масштабність і дійовість руху етнічного значною мірою обумовлюється ступенем розвитку та силою впливу етнічної ідеології на етнічні маси. Отже, етнічному руху, перш ніж він стане соціально-політичним фактом, передує досить тривалий "рух" масової етнічної свідомості. Так, повстання українського етносу проти польсько-шляхетського поневолення під проводом Б. Хмельницького у середині ХУІІ ст. зовсім не випадково здійснювалося під гаслами захисту та спасіння православної віри. Адже відомо, що після Берестейської унії 1596 р. протягом кількох десятків роківточилася гостра ідеологічна боротьба між православними та греко-католицькими письменниками. Що ж до боротьби українського етносу за свою самостійність та державність у 1917-1920 рр., то і їй передувала багатодесятирічна ідеологічна "підготовка", здійснювана видатними українськими письменниками, істориками та соціологами.

Сьогодення людства являє собою епоху масових рухів етнічних. Світове міжнародне співтовариство з розумінням ставиться до цього феномена, оскільки вбачає в ньому як умову збереження духовно-культурного потенціалу людства, так і — водночас — сучасний засіб ефективнішої реалізації загальнолюдських цінностей.

Олександр Нельга