Парадигма інтеграційного розвитку міжетнічних стосунків розглядає останні з точки зору можливостей вростання (інтеграції) вихідців із різних етносів в основну тканину поліетнічного суспільства, представлену домінуючою етнічною більшістю. У західній етносоціології та етнології ця парадигма має кілька назв: концепція звичного (нормального) розвитку (Д.Хортон, США), концепція функціоналізма (П.Ван ден Берге. США), системна теорія (Р.Шермернхорн, США),перспектива розвитку (Е.Лайфер, США), концепція соціальної згуртованості (А.Якубович, Австралія). Суть парадигми інтеграційного розвитку зводиться до того, що в умовах існування представників різних етносів у рамках однієї держави можлива їхня інтеграція в основну етнічну спільність, з якою вони перебувають у взаємодії;

Інтеграція у такому контексті розуміється як процес, завдяки якому частини або ж елементи суспільства включаються у активне зкоординоване співробітництво з домінуючою групою населення. Такого роду інтеграція передбачає реалізацію принципів існування, які виробляються етнічними спільнотами у кожному конкретному поліетнічному суспільстві: для одних спільнот це може бути автономія (територіальна чи персональна), для інших — асиміляція або ж повна інкорпорація більшістю. Плинність процесу інтеграції залежить від низки об'єктивних і суб'єктивних чинників, серед яких визначальними є дистанційованість культур і менталітетів народів, які перебувають у взаємодії, рівень економічного розвитку країн, в які прибувають вихідці з інших етносів, і країн, з яких вони прибувають, рівень демократичності суспільства (передовсім закони, що регулюють міжетнічні стосунки) та ін.

Інтеграційному розвитку міжетнічних стосунків властива стабільність поліетнічних систем, що досягається у трьох випадках: 1) коли етнічні спільноти займають чітко визначені ніші чи сектори ділової активності; 2) коли спільноти втягнуті в одну й ту саму ділову активність, але розгортають її на певній території; 3) коли спільноти займають різні ніші ділової активності, що доповнюють одна одну.

Володимир Євтух

 

Парціація етнічна — як один iз двох типів етнічного поділу є чисто етнотрансформаційним процесом, у результаті якого відбувається поділ етносу на кілька частин. При цьому ці частини майже рівні між собою й жодне з нових етноутворень не ототожнює себе повністю з етносом, із якого воно вийшло. Процеси поділу етносів мали місце практично на всіх етапах розвитку людства — від первіснообщинного суспільства до суспільства нинішнього. Щоправда, на кожному етапі парцІації етнічній були властиві свої особливі риси: на ранніх етапах вона реалізувалася у поділі племен на територіальне відокремлені частини; у пізніші періоди історії людства парціація етнічна супроводжувалась появою державних кордонів, тобто процес парціації етнічної завершувався державно-політичним відокремленням — появою кількох держав, етнічне адро котрих складали представники одного й того самого етносу. Наприклад, арабські держави Африки, дві корейські держави, до 1976 р. — дві в'єтнамські держави, до 1990 р. — дві німецькі держави.

Володимир Євтух

 

Переміщені особи — особи, які переміщені або переселені за розпорядженням властей. Причиною таких дій може бути небезпека з приводу будь-якого стихійного лиха (наприклад, землетрусу, повіня, аварій) або військових дій. Таке переміщення — одна з форм примусової міграції.

Вирізняються дві категорії переміщених осіб: 1) ті, які були вимушені залишити країни походження або місце постійного мешкання, перетнули державний кордон, опинилися у становищі, подібному до становища біженців, але залишилися під захистом свого уряду; 2) особи, котрі, хоча й залишились в кордонах своїх країн, але були вимушені покинути місця свого постійного мешкання, або припинити звичайну економічну діяльність через те, що їхнє життя, безпека або свобода опинилися під загрозою внаслідок насильства, збройного конфлікту або внутрішнього безладдя.

Виникнення терміна "переміщені особи" пов'язано з подіями другої світової війни. З 1939 по 1944 рр., внаслідок дій фашистських властей, на території Німеччини опинилось близько 10 млн чоловік, більшість з яких складали залучені до примусової праці або ж вислані з країн свого звичайного місця проживання за расовими, релігійними або політичними міркуваннями. Кількість вивезених з території колишнього Радянського Союзу становила 4 078 000 чоловік, 2,4 млн з яких складали українці. Після закінчення війни їх долею опікувалася 00Н та спеціально створені для цього організації. Більшість з цих людей внаслідок репатриації (в певній частині випадків примусової) була повернута до СРСР, а приблизно 200 тис. осіб, фактичнозмінивши свій статус на статус "біженців", відмовились повертатись у Радянський Союз. Перші роки свого перебування на Заході вони провели в спеціально створених для них таборах. Протягом 1947-1951 рр. значна їх частина виїхала на нові постійні місця мешкання в США, Канаду, Австралію, Латинську Америку тощо.

У післявоєнний період поява найбільш масових категорій переміщених осіб на території України була пов'язана з аварією на Чорнобильській АЕС. Внаслідок радіоактивного забруднення території близько 200 тис. осіб були вимушені змінити місця свого постійного мешкання.

Кирило Кейданський

 

Плем'я — тип етнічної спільноти і соціальної організації, що виникає на родовій стадії первіснообщинного ладу, перша етнічна спільнота в історії людства, що прийшла на зміну первісному стаду. Спочатку з'єднувала два екзогамних шлюбних роди, пізніше — дві (інколи три) фратрії (групи споріднених родів). Характеризується кровноспорідненими зв'язками, наявністю племінної території, деякої економічної спільності (колективні полювання, звичаї взаємодопомоги), племінною самосвідомістю (що грунтується переважно на уявленні про спільність походження всіх співплемінників від якогось міфічного предка) та самоназвою, єдиною племінною мовою (діалектом), культурною гомогенністю, племінною ендогамією. На стадії розвинутого родового ладу до числа основних відмінних рис племені входять також елементи потестарної (владної) організації: рада племені (зібрання старійшин родів для вирішення господарських справ чи міжродових взаємин, а також загальні збори всіх повноправних членів племені з екстраординарних приводів), вожді (здійснюють керівництво господарською діяльністю, відстоюють інтереси племені у зовнішніх взаєминах, керують військовою справою). Етнографічними прикладами ранньої стадії розвитку племені є плем'я австралійських аборигенів, більш пізньої — північноамериканських індіанців.

Розкладу племені як етносоціальної спільноти сприяє послаблення кровноспоріднених зв'язків і заміна їх територіальними, розвиток майнового розшарування, поява племінної знаті, посилення ролі військових керівників, виникнення союзів племен — спочатку тимчасових об'єднань споріднених чи сусідніх племен, що утворювалися з метою ведення війни.

На зміну племені прийшла нова форма етнічної спільноти — народність. Внутршні підрозділи сучасних націй та народностей (субетноси, етнічні групи) часто ведуть своє походження від племінних утворень, що увійшли до їх складу.

Михайло Міщенко

 

Плюралізм етнічний — світоглядна позиція, сутністю якої є визнання рівності і самоцінності кожного етносу, його права на збереження своєї самобутності, на вільний та всебічний розвиток. Плюралізм етнічний постає на противагу етноцентризму, а також таким явищам, як етнічне протистояння, конфронтація, а то й ворожнеча. Витоками плюралізму етнічного є гуманістичні ідеали людства, загальнолюдські цінності. Філософською основою цієї світоглядної позиції є вчення про багатоманітність світу як закономірність його існування. Будь-яка одноманітність, у тому числі й етнічна, не тільки не бажана, але і неможлива, бо у живій природі вона тотожня фактичному змерщвленню. Прагнучи до збереження своєї етнічної багатоманітності, людство тим самим бореться (сьогодні вже досить усвідомлено) за високий рівень своєї життєздатності. Плюралізм етнічний уособлює в собі усвідомлення неподіленостІ загальнолюдської культури; він усе більшою мірою стає органічною часткою сучасного цивілізованого способу мислення.

Олександр Нельга

 

Показники і індикатори етнічні. Індикатор визначає наявність (відсутність) тієї або іншої якості, показує приналежність (неприналежність) до тієї чи іншої множини. В соціології відповідає на запитання, як правило, вибором із простої альтернативи відповідей: "так", "ні", "важко сказати".

Показник, пов'язаний з процедурою виміру, вимагає обов'язковість шкали(Інтервалу) та одиниці виміру. Звідси показники бувають абсолютними (чисельність населення, кількість балів тощо) та відносними (питома вага, відсоток тощо). Іноді відносні показники називають індексами. Відносні показники бувають простими (відношення двох чисел, абсолютних показників) та інтегральними (поєднання в одному індексові декількох абсолютних чи відносних показників).

Наприклад, простим відносним показником можна визначити етнічну регіональну ідентифікацію українського населення. Так, за переписом населення 1989 р. визнали своєю рідною мовою українську 99,7% українців Тернопільської області і тільки 52,7% українців Кримської області України.

Інтегральним показником є рівень освіти населення, який виражається середнім числом років навчання на одну людину. Скажімо, вища освіта здобувається за 15 років, середня спеціальна — за 13, середня загальна — за 10 і т.д. Так все населення України 1979 р. мало 7,2 років навчання на одну людину у віці 10 років і старше, а 1989 р. — 8,9 років. А за національним поділом картина рівня освіти України 1989 р. така: євреї — 12,7; росіяни — 11,0; білоруси — 10,3; українці — 10,2; поляки — 9,8; болгари — 9,7; молдавани — 9,2.

Використання індикаторів, абсолютних, відносних простих чи інтегральних показників диктується суттю та глибиною аналізу ситуації чи стану. Це надто тонка проблема, особливо при порівняльному міжетнічному аналізі. Саме тут вдосталь політичних та так званих наукових спекуляцій. Тому при будь-якому міжетнічному порівнянні насамперед треба обгрунтувати повноту вибраних індикаторів, показників, критеріїв. Тим більше, що міжетнічні порівняння на кількісному рівні апріорі неповні і необ'єктивні. Існує ціла низка якісних характеристик і ознак, що не піддаються кількісним вимірам, а тим паче надто важливих (архетипи, ментальність, життєві цінності тощо). У таких випадках вдаються до експертного ранжування або оцінок у балах. Воно може бути далеким від об'єктивності, тому з ним треба поводитись дуже обережно. Взагалі проблема поєднання описового і кількісного аналізу далеко не вирішена, особливо у такій складній галузі, як етнічні дослідження.

Юрій Саєнко

 

Полонізація — спольщення. Насильницьке впровадження польської мови, віри, культури. Процес полонізації інтенсивніше відбувався на українських і білоруських землях із XVI ст. Польська експансія відбувалася переважно в трьох сферах: територіальній, освітній і духовній. Територіальний тиск виявився в осадництві — заселенні поляками українських земель. Освітній — в утраквізації, тобто перетворенні українських шкіл на польські. Духовне проникнення найбільш динамічно відбувалося в релігійному житті. Полонізація означала й покатоличення, що особливого поширення набуло після проголошення Берестейської унії 1596 р. — об'єднання православних з католицьким костьолом. Почався наступ католиків на релігійне і духовне життя українського народу. Носіями католицизму були єзуїти, що масово рушили на українські землі, заснувавши в містах України мережу освітніх закладів — колегій, де не тільки виховували поляків в дусі войовничого католицизму, а й привертали до себе обдаровану протестанську й православну молодь, вели запеклу боротьбу із православ'ям.

Полонізація як засіб впровадження в життя концепцій пріоритету загальнонаціональних інтересів над "дрібними" інтересами етнічних меншин, особливого прояву досягла в першій чверті XX ст., коли в межах Польщі опинилися українські і білоруські землі. Доктрина правлячих кіл польської держави передбачала цілковиту полонізацію українців і білорусів, повну ізоляцію євреїв, економічне й політичне послаблення німецького етносу. На практиці полонізація знайшла прояв у насильницькому виселенні українського автохтонного населення (операція "Вісла" 1947 р.), у руйнації православних храмів, обмеженні української освіти, в політиці польського уряду щодо українського населення в новітні часи.

Людмила Васильєва

 

Преса етнічна — преса, що представляє інтереси етнічних інститутів та функціонує під їхньою егідою або від їхнього імені, тобто залежно від організації етнічних груп (спільнот). Широке розповсюдження преса етнічна отримала вдемократично розвинутих поліетнічних країнах, де існування розвинутої в організаційному житті різних етнічних спільнот (організації, комітети, клуби, асоціації і т.п.) інфраструктури неодмінно пов'язано з виданням відповідними етнічними інститутами своїх газет та журналів. Преса етнічна, що виходить від імені цього інституту і призначена для членів своєї групи, має на меті також і репрезентацію інформації про життя групи (спільноти) для ширшого кола читачів, наприклад, для інших спільнот і всього населення загалом. Але, маючи порівняно обмежені Матеріальні й професійні ресурси, преса етнічна, як правило, не виходить за межі вузького й "зацікавленого" кола споживачів (до яких і належать переважно члени власної етнічної групи), має невеликий наклад і локальне поширення.

Сергій Суглобін

 

Проблема етнічна — протиріччя, що торкається сфери життєдіяльності етносуб'єкту. Його місця та ролі в системі суспільних зв'язків. Проблема етнічна також виявляється в етнічних відносинах, що усвідомлюються етносуб'єктом (індивідами, групами та ін.) як значима для нього невідповідність між існуючим І належним, між цілями, які він ставить, та виникаючою реальною ситуацією, що призводить до незадоволення його соціальних потреб. Щоб стати проблемою та або інша ситуація в життєдіяльності суб'єкта повинна усвідомитися як така, яка містить в собі суперечності, що зачіпає інтереси етносуб'єкта. Соціальна діагностика проблем етнічних, їхнє ранжування, виділення перспективних проблем та обгрунтування ресурсів їх вирішення складає важливу задачу науки І соціальної політики. НевирішенІсть або запізнення з вирішенням проблем етнічних може визивати соціальну та соціально-психологічну напругу в суспільстві або даному етносі і містить небезпеку соціальних вибухів.

Лідія Сохань

 

Процеси етнічні — зміни як окремих елементів структури етносу, так. можливо, і всієї його структури що означає утворення нової етнічної спільності. Спроба розглядати етнос як динамічну систему вченими робилась ще у XIX ст., проте дефініція стану цієї системи (тобто процесів етнічних) була сформульована лише у 20-х рр. XX ст. відомим вченим М.Я.Марром.

Під процесами етнічними тоді розуміли наслідки взаємодії або між порівняно розвиненими етносами, або між великим і розвиненим етносом та невеликими іноетнічними групами, що потрапили до його середовища. Таке трактування процесів етнічних дещо спрощувало розуміння етносу як системи, котра залежно від об'єктивних умов та логіки внутрішнього його розвитку, могла набувати надзвичайно складних і різноманітних форм.

Усю розмаїтість стану етносу і, отже, розмаїтість етнічних процесів можна звести до таких основних типів: етнооб'єднавчі та етнороз'єднавчі. Перший тип процесів етнічних характеризується зближенням або й злиттям окремих етносів, внаслідок чого утворюються більші етнічні спільності. Крайнім проявом цього процесу може стати поява нової етнічної самосвідомості й іншої етнічної самоназви (етноніму). Другий тип процесів етнічних відзначається поділом колись цілісного етносу на декілька самостійних, або відокремленням від нього лише певної частини (субетносу).

Етнооб'єднавчі процеси здійснюються переважно у такі способи: етнічна асиміляція, міжетнічна інтеграція, етнічна консолідація і етнорасова міксація.

Анатолій Пономарьов

 

Псевдоменшини — несправжні, вигадані й тимчасові етноси, які виникають в період політичної кон'юнктури, не несуть національних ідей і зникають із зміною політичної ситуації, їхнє існування не підлягає ніякому науковому обґрунтуванню. Хоча в цілому і вітчизняні, і зарубіжні вчені виділяють у межах якогось одного народу кілька субетнолінгвістичних, етнографічних, регіональних груп. Але намагання деяких зовнішньополітичних сил виокремити з сукупності цілого народу ще кілька етносів, несе в собі прояви необгрунтованого штучного етнічного (національного) сепаратизму. Встимулюванні таких політичних спекуляцій зацікавлені певні політичні кола, які намагаються використати приналежність особи до конкретної етнічної спільноти у своїх цілях. В історичному минулому однією з таких невдалих спроб були дії українських поліщуків з Полісся 1931 р. виділити себе в окрему етнічну групу.

Сьогодні в Україні, такі негативні політичні експерименти щодо виникнення псевдоменшин тривають. Прикладом можуть бути спроби створити такі псевдоменшини, як підкарпатські русини, новороси-одесити та ін.

Катерина Чернова