Народ — у широкому розумінні слова — все населення певної країни або держави. У вужчому смислі як про народ іноді говорять про окремий етнос. Нарешті у повсякденному вживанні цього терміна під ним розуміють людські маси, що социально відокремлені від пануючих або керуючих верств та груп суспільства. До наукового обігу найдоцільніше запроваджувати термін "народ" у його першому, тобто широкому, значенні. Якщо з народом ототожнювати корінний етнос будь-якої країни або держави, то тоді представники всіх інших етносів (як поодинокі, так і такі, що живуть компактними групами) мають розглядатися як "не народ", або ж про їх існування треба "позабути" і розглядати їх як вже розчинених у корінному етносі. Обидва підходи, зрозуміло, неправомірні. До того ж народ тієї чи іншої країни не завжди складається тільки з одного корінного етносу (Швейцарія, Бельгія т.ін.). Не потребує спеціальних доказів й те, що термін "народ" у смислі керованої, залежної, підлеглої частки населення не може бути застосований ні у етнології, ні у етнографії.

Важливим є питання про назву народу. У Старому Світі ця назва часто походить від самоназви корінного етносу (Албанія, Білорусь, Данія, Угорщина, Україна, Фінляндія тощо), але не завжди. Так, не існує етнічних швейцарців, бельгійці та представників інших поліетнічних народів. Що ж до Нового Світу, то тут назви народів не мають ніяких етнічних коренів або джерел. Немає етнічних канадців, американців, панамців, болівійців, аргентинців та ін. В цілому слід визнати, що незалежно від того, як утворилась назва тієї чи іншої країни або держави, говорячи про її народ, завжди мають на увазі не моно-, а поліетнічні утворення. Отже абсолютно "чистих" в етнічному відношенні народів не існує. І ми обов'язково будемо мати на увазі поліетнічне утворення й тоді, коли будемо говорити, зокрема: "народ України" або "український народ".

Олександр Нельга

 

Народи корінні — народи, які проживають у багатоетнічних суспільствах незалежних країн і є нащадками тих, хто населяв країну або географічну область, частиною якої є дана країна, в період її завоювання або колонізації або в період встановлення існуючих державних кордонів. Суттєвою характеристикою народів корінних є також і те, що вони, незалежно від правового стану, зберігають деякі або всі свої соціальні, економічні, культурні і політичні інститути. Обов'язковою ознакою приналежності до народів корінних є самоусвідомлення самих народів як корінних на даній території.

Названі характеристики, критерії і ознаки народів корінних не досить чіткі, оскільки в історичному плані дуже важко знайти ті племена, ті народи, які першими освоїли ту чи ту територію.

Адже практично в усіх випадках виявляється, що у кожного народу на відповідній території були якісь попередники. Тому і поняття народи корінні має відносний характер. Воно застосовується насамперед до відсталих у своєму розвитку народів і вживається в правовому, міжнародно-правовому, історичному, етнографічному, етносоціологічному та деяких інших аспектах. Зокрема, 1957 p. була прийнята міжнародна Конвенція про корінне та інше населення, що веде племінний спосіб життя. Вона була спрямована на захист цих народів від асиміляції, на захист їхньої самобутності, на збереження і розвиток їх культури, мови, релігії.

1989 р., у Женеві, Міжнародна організація праці прийняла новий документ — Конвенцію про корінні народи і народи, що ведуть племінний спосіб життя в незалежних державах, який переглянув і розвинув деякі положення попереднього документа.

Поряд з поняттям "народи корінні" в останні роки на території колишнього СРСР досить широко розповсюдилися терміни "корінні жителі", "корінне населення". Вони мають ще загальний характер і застосовуються переважно як категорія, що дозволяє протипоставити себе категорії "приїжджих", "мігрантів". Проте конкретні ситуації бувають дуже заплутаними і ці терміни не тільки не сприяють проясненню справи, а навпаки, ще більше її заплутують. Наприклад, з огляду на вкоріненість, тобто тривалості життя в даній місцевості самої людини і її предків, вона може бути більш "корінною", ніж людина, що належить до корінного народу. Скажімо, українська сім'я, що прожила в Сибіру з часів столипінської реформи, а тепер переселилася в Україну і єврейська сім'я, що проживає тут в десятому поколінні. У такому контексті з'ясовування, хто "корінний", а хто "некорінний" свідчить лише про напругу в міжетнічних стосунках.

Микола Шульга

 

Народність — одна із форм етносоціальної спільності людей, притаманна тому ітапу становлення етносу, що, як правило, припадав на середньовіччя, тобто на період снування феодального суспільства. Поняття народності пов'язане із усталеноюконцепцією поетапності розвитку етносу: від етноплемінних об'єднань, характерних для первісного суспільства; через народність, притаманну суспільству феодального; до нації, що формувалась в умовах складання загального ринку і товарно-грошових відносин, тобто характерної переважно для капіталістичного суспільства.

Народність була перехідним історичним типом між такими етносоціальними організмами, як плем'я і нація, У своїх крайніх стадіях історичного розвитку вона включала риси та властивості як племінних об'єднань, так і нації. Основою для формування народності становили союзи племен, зокрема руської народності: полян, сіверян, древлян, дулібІв, волинян. бужан, хорватів, уличів, тиверців, словен, радимичів, в'ятичів, полочан, дреговичів, кривичів.

Етнічна кристалізація "руської" народності, що відбувалася у УІІ-ІХ ст., проявлялася через формування етнічної самосвідомості, тобто через усвідомлення своєї причетності до всього руського народу. Його каталізатором слугувала не лише внутрішня логіка розвитку етносу, а й зовнішні чинники, зокрема загроза з боку Степу, а пізніше — Речі Посполитої. На хвилі етнічного піднесення зростала етнічна самосвідомість, що проявлялася на двох рівнях і у певній послідовності: на побутовому, первинному і етнодержавному, пізнішому.

Перший проявлявся через усвідомлення своєї причетності до "руської землі", пізніше до "країни козаків", а відтак і до "України"; другий, вищий — через боротьбу за національні права, етнокультурні традиції, за чистоту релігійних канонів, за творення національно-державних інститутів та атрибутів. У такій же послідовності складалися і соціально-культурні ознаки народності, котрі певною мірою характеризувалися відносною єдністю.

Отже, для народності як однієї з форм етносоціальної спільності, притаманної для етапу відродження й становлення етносу, характерними є відносна спільність мови, що складалася на основі племінних діалектів, території як природоматеріального фактора фізичного існування, певних господарських зв'язків і трудових навичок, рис культури, побуту і характеру, релігії, віровизнання, етнічного самоусвідомлення й закріплення власної назви.

Анатолій Пономарьов

 

Населення пришле — як поняття не має чітко окресленого юридичного змісту і не фігурує в документах конституційного рівня, але вживається в науковій літературі, пресі і деяких нормативних актах для визначення категорії людей, відмінних від автохтонів чи корінного ядра населення тієї чи іншої країни, відрізняються від них здебільшого часом проживання і етнічним походженням. Пришле населення складається з іммігрантів, переселенців, подекуди біженців та Їхніх найближчих нащадків які з різних причин залишились в країні перебування для сталого проживання в ній. Деякі категорії пришлого населення знаходяться в процесі формування національних меншостей (вихідці з країн Магрібу у Франції, турки в Німеччині та ін.). На території України пришле населення з'являлось в різні часи, в наш час — переважно з країн СНД. Правовий статус його залежить від набуття прав громадянства. Існують також міжнародно-правові акти, що проголошують необхідність захисту вихідців з інших країн від дискримінації.

Арнольд Шлепаков

 

Нацизм (від назви гітлерівської націонал-соціалістської партії), німецький різновид фашизму. Як і фашистські рухи в ряді інших країн, нацизм з'явився на політичній арені в ролі "захисника" скривдженої нації. Остання після поразки у першій світовій війні та внаслідок Листопадової революції 1918 р. виявилася ідейно розколотою. Значна частина німців пішла за соціал-демократами і комуністами. Нацизм прагнув консолідувати німецьку націю, висунувши гасло "націонал-соціалізму", яке, за словами соратника А.Гітлера — Г.Штрассера. покликане було "гармонійно" поєднати у собі два ідеали обох частин німецького народу — націоналізм i соціалізм. Зі свого боку, Ідеолог Н.А.Розенберг уточнював, що було б у корені неправильним називати новий рух "національним соціалізмом" замість "націонал-соціалізму". При такому підході, писав він, можна легко стати на помилкову позицію, згідно з якою поняття "соціалізм" е для націонал-соціалістів "сутністю", а поняття "національний"лише прикметником, що пояснює головне слово. Насправді ж, твердив Розенберг, все саме навпаки. Слово "нація" i все, що їй конкретно служить, нацизм вважає головним, а не якусь "абстрактну ідею соціалізму".

Якщо на початку 1920-х рр. нацонал-соціалісти активно експлуатували у своїй політичній пропаганді термін "нація", то пізніше особливо після приходу до влади, вони віддали перевагу терміну "раса". Не випадково, в ході однієї із довірчих розмов з президентом данцігського сенату Г.Раушнінгом, ГІтлер, будучи вже канцлером Німеччини, заявив, що поняття "нація" втратило для нього будь-який сенс. "Умови часу,- говорив він, - змусили мене розпочинати на основі цього поняття. Але я розумів з самого початку, що це може мати лише тимчасове значення. "Нація"- це політичне похідне від демократії і лібералізму. Ми повинні звільнитись від цього поняття і поставити на його місце поняття "раси", яке ще політичне не було використане".

Не тільки досягнення політичної гегемонії, але й встановлення "нового расового порядку" на Європейському континенті, а потенциально і в усьому світі, де б "німецька вища раса" панувала над іншими народами, переважна більшість яких оголошувалась "расове неповноцінними" - саме в цьому полягала головна мета нацизму.

Володимир Трощинський

 

Націоналізм — світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 р., націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, вступив у свій черговий етап.

Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава — не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, — це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести виключність та зверхність "своєї" зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на, державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу. Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно» виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм.

Олександр Нельга

 

Нація — це особливий стан і у той же час певний етап розвитку етносу, пов'язаний з творенням національно-державних символів та атрибутів, національно-державної самосвідомості, загальнонаціональних інтересів, національної ідеї і національної культури.

Первинною основою нації є етнос, під яким розуміється своєрідна людська спільність, що складалася історично, і котрий відзначається низкою єдиних соціально-культурних ознак: етнічною самосвідомістю, спільною самоназвою, мовою, схожими особливостями психічного складу, культури, побуту, єдиною формою соціальної-територіальної організації.

Поняття нації, як її й природи та механізму формування, залишаються дискусійними. Усталилося два основних полярних погляди з цієї проблеми, сформованих в неоднозначних етнонаціональних ситуаціях і різних етнологічних школах: конструктивістський — характерніший для науки і практики країн Заходу та примордиалістський (етнонаціоналістичний) — особливо притаманний вітчизняній етнології. Перший, по суті, заперечує реальність нації, трактуючи її як "міфологічну конструкцію інтелектуалів", ототожнюючи тим самим націю з державою, а національну приналежність людини з її громадянством. етнічність конструктивістами розглядається лише як суто культурне явище, що твориться домінуючою в державі національною групою або сукупністю груп.

Примордиалісти (а до них належить переважна більшість українських дослідників) вважають націю відносно незалежною й динамічною соціально-культурною системою, живим соціальним організмом. Для того є ґрунтовні підстави:адже нація, як і будь-яка соціальна система, здатна до самовідтворення; вона має достатньо виражену структуру, в основі якої лежить освячене традиціями міжпоколінна етнокультурна Інформація; вона, нарешті, має відчутний реальний вплив на всі соціальні процеси. Підтвердженням останнього положення можуть бути національні рухи та національно-визвольні війни, якими особливо рясніє етнічна історія українців.

Отже, поштовхом до розвитку нації стають національні рухи, як певний наслідок реалізації національно-державних інтересів та національної ідеї. їхнім підсумком є творення державності з усіма її атрибутами. Інститутами та символами.

Щодо української нації, то її формування пов'язане з творенням Давньоруської держави, котра сприяла консолідації розрізнених етноплемінних утворень (полян, сіверян, древлян, тиверців, уличів, волинян, білих хорватів), що ставали субетносами — головної ознаки націогенезу. Проте у період княжої доби націогенез українців не був завершений, відновившись у ХVI-ХVIІ ст. на тлі козацтва й у процесі національно-визвольної боротьби. Пізніше він "дозрівав" через ряд етапів, відомих як "національно-культурне відродження". Розпочавшись в XVI ст. як військово-політичне відродження, воно продовжилося наприкінці XIX ст. у сфері культури й духовності, у 20-х рр. XX ст. — як державно-політична розбудова, нарешті, в наші дні — у формі загального національного піднесення, зачіпаючи всі важливі сфери життя українського народу: державотворення, культуру, науку, побут.

Анатолій Пономарьов

 

Незатребуваність етнокультурної компетентності особи — це явище, що характерне для етнофорІв, у яких сформована висока етнокультурна компетентність, але які опинилися в ситуації, де не залишається місця для відтворення в поведінці особистІсного потенціалу етнічної культури. Це показово для осіб, що сформувалися в етнічно насиченому середовищі, але мігрували у місто, та для тих, хто перемістився в іноетнічне середовище. Як у першому, так і другому випадку явище незатребуваності потенціалу етнічної культури особи супроводжується дефіцитом компетентності у сфері нової культури (міської субкультури або етнічної культури того народу, у середовищі якого живе особа).

Микола Шульга