Ідентифікація — пізнавальний засіб для встановлення тотожності, подібності речей, процесів, явищ, осіб; означає розумові операції з зовнішніми по відношенню до суб'єкта, який пізнає, об'єктами. Ідентифікацією називають також і процеси, що пов'язані із сферою самосвідомості, самопізнання особи: ототожнення себе з іншими, уява іншої людини як продовження самого себе, перенесення себе на місце іншого. В останньому розумінні дана проблема займає важливе місце в системі психології З.Фрейда. Зокрема, поняття ідентифікації несе велике смислове навантаження у його теорії становлення особистості, її характера. Особливо велику роль це психологічне явище відіграє на етапі раннього дитинства, в період виникнення Я-ідеала, Едипового комплексу, а потім його руйнування. Послідовники З.Фрейда розвинули і деталізували теорію ідентифікації особи. В епігенетичній концепції розвитку особи Е.Еріксона розроблена проблема динамічного аспекту ідентифікації. У ній розглядається послідовна зміна у часі об'єктів ідентифікації в процесі формування особи. Виділяється вісім стадій розвитку особи.

Окремою проблемою є ідентифікація і самоідентифікація особи із спільністю, і, зокрема з етнічною спільністю.

Микола Шульга

 

Ідентичність — тотожність явища, предмета або особистості самій собі, її якісна самототожність за вектором часу. Ідентичність особистості грунтується на її самосвідомості. Оскільки людина являється особливим об'єктом, в якому зливаються воєдино матеріальне і духовне, фізичне і психічне, то розрізняють психофізіологічну, особистісну і соціальну ідентичність людини. Психофізіологічна ідентичність означає усвідомлення людиною єдності свого організму, фізіологічних і психічних процесів, що в ньому відбуваються.

Особистісна ідентичність — це єдність і спадковість життєдіяльності, цілей, мотивів, установок, ціннісних орієнтацій і самосвідомості особистості. Особистісна ідентичність включає ставлення до свого минулого, теперішнього і майбутнього.

Соціальна ідентичність означає єдність і спадковість певної системи соціальних характеристик (норм, ролей, статусів), що дозволяють диференціювати індивідів за їх суспільним станом і груповою належністю. Вона означає уявлення людини про своє особисте місце у світі, усвідомлення нею приналежності до певної соціальної групи, категорії. Одним із видів соціальної ідентичності є етнічна ідентичність.

Таким чином, ідентичність — це зв'язок особистості із спільністю, ототожнення людиною себе з певною суспільною групою, укорінена в духовному світі особистості система цінностей, ідеалів, норм, вимог відповідної спільності. Ця система духовних якостей проявляється як її усталене ядро. Завдяки цій системі соціальних регулятивів формується внутрішня система ставлення особистості до світу і до самої себе, система самоконтролю і самоорієнтації.

Микола Шульга

 

Ідентичність етнічна — відчуття належності до певної етнічної спільноти, однаковості з іншими її членами внаслідок спільності історичної пам'яті, спогадів про єдиних предків та емоціональних зв'язків з батьківщиною, а також спільності основних компонентів культури, що звичайно виявляється у солідарності з членами цієї спільноти.

Поняття етнічної ідентичності в останні роки розглядається з точки зору кількох різних концептуальних підходів. Згідно з першим — етнічна належність становить споконвічну сутність, що існує у природі, поза часом. Цей погляд дістав підтримки з боку соціобіології, що розглядає етнічну ідентичність як подальший розвиток процесів генетичної селекції та пристосування до середовища. Інша концепція приписує етнічній ідентичності цілком ситуаційний характер, вважає це явище нетривким і мінливим.

Між цими двома крайнощами існують погляди, що наголошують на історичних та символіко-культурних атрибутах етнічної ідентичності. Головними такими атрибутами є: групова самоназва, спільна історична пам'ять, відчуття батьківщини, один або декілька основних компонентів спільної культури, спогади про предків та чуття солідарності у значної частини спільноти. Один з основних атрибутів етнічної ідентичності —історична пам'ять — може бути значною мірою міфологізованою, проте її наявність є необхідною умовою формування й подальшого існування етнічної спільноти. Посилення або ослаблення суб'єктивного значення кожного з названих атрибутів для членів спільноти прямо пов'язане із ступенем їх етнічної самосвідомості та рівнем етнічної консолідації всієї спільноти.

Явище етнічної ідентичності може мати як індивідуальні, так і колективні форми. Колективна етнічна ідентичність відображає спільність культурних компонентів протягом життя багатьох поколінь, створює чуття неперервності при змінах поколінь у даній етнічній спільноті.

До головних факторів, які забезпечують та підкріплюють етнічну ідентичність відносять державотворення, військову мобілізацію та релігію. Численні історичні приклади показують, що заснування об'єднаного політичного утворення відігравало провідну роль у розвитку чуття етнічної спільноти. Війна мобілізує етнічні почуття й свідомість, стає об'єднуючою силою в житті спільноти і забезпечує спогадами та міфами наступні покоління. Релігія відіграє важливу духовну та соціальну роль, консервуючи обряди й традиції та переказуючи нащадкам спогади про спільне етнічне походження. Можна стверджувати, що війни й завоювання, вигнання і поневолення, прибуття іммігрантів та релігійне навернення, як свідчать численні історичні приклади, радше підживили, ніж зруйнували чуття етнічної належності у багатьох етнічних спільнот.

Природа етнічної ідентифікації має багаторівневий характер. Індивіди можуть на різних рівнях ідентифікації відчувати свою належність водночас до кількох етнічних спільнот. Можна навести приклад, коли одна людина одночасно ідентифікує себе з кількома етнічними спільнотами різного рівня: українець (основний етнічний підрозділ, етнос), гуцул (етнографічна група, субетнос), слов'янин (метаетнічна спільність).

Тетяна Рудницька

 

Ідеологія етнічна — сукупність теоретичних концепцій, доктрин, програм, платформ і т. ін., у яких під певним кутом зору подається історія етносу, тлумачаться особливості його характеру і свідомості, пропонується ставлення до інших етносів, обґрунтовуються завдання, найімовірніші і бажані шляхи та напрями розвитку етносу.

Створює етнічну ідеологію найбільш свідома і політичне активна частка етносу — інтелігенція.

Найбільш виразних і загострених форм етнічна ідеологія набуває тоді, коли зростає напруженість у відносинах між декількома або принаймні (-у межах однієї держави) між двома етносами, один з яких має експансіоністські наміри по відношенню до іншого. Коли ж міжетнічне напруження відсутнє, не виникає (або зникає) й етнічна ідеологія, тобто у самосвідомості етносу не домінують політичні аспекти. Етнічна ідеологія є одним із засобів приведення етносу у рухомий стан, і коли об'єктивний розвиток подій досягає апогею, достатньо появи індивідуального чи колективного дійового лідера, озброєного етнічною ідеологією, щоб почався широкомасштабний етнічний рух.

Олександр Нельга

 

Імміграція — процес в'їзду громадян інших держав до країни їх наступного постійного або довготривалого проживання. Вибір переселенців обумовлюється здебільшого наявністю економічних і політичних можливостей: робочих місць, вільних або доступних земель, об'єктів освіти і професійної мобільності, сталих демократичних традицій і інститутів, яких бракує на батьківщині. Прибуття іммігрантів дозволяло і дозволяє країні-об'єкту переселення вирішувати проблеми освоєння територій, дефіциту певних професіональних категорій і робочої сили в цілому, зміцнювати інтелектуальний потенціал. Серед країн, населення яких впродовж віків складалось і складається нині переважно з іммігрантів та їх нащадків, — США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, деякі латиноамериканські країни. Протягом останніх десятиріч об'єктом інтенсивної імміграції стала Західна Європа та Ізраїль, а основним джерелом переселенського руху — східноєвропейські країни і країни колишнього Радянського Союзу. Допуск у країни-об'єкти імміграції регулюється спеціальним законодавством, в якому є відчутні відмінності. Найбільш поширеною умовою прийому іммігрантів є засвідчена відповідним державним відомством потреба у робочій силі у певних секторах економіки, У США за діючим з 1965 р. законом встановлюються щорічні квоти, а в її межах діють преференції, що надаються близьким родичам громадян США та спеціалістам високої кваліфікації. Поряд з "нормальною" імміграцією, відбувається нелегальна імміграція, (поширена у США, країнах Західної Європи), суб'єктами якої є найменш соціальне захищені категорії населення. Законодавство України передбачає надання статусу іммігрантів у відповідності з щорічними квотами, принципами возз'єднання сімей і становищем у сфері зайнятості, загалом відповідаючи загальновизнаним міжнародним нормам, спираючись на досвід багатьох зарубіжних країн, що віддавна є "споживачами" іммігрантів.

Арнолъд Шлепаков

 

Інтеграція міжетнічна — процес зближення етносів-автохтонів та розташованих серед них різних за кількісним складом етнодисперсних груп, який підпорядкований створенню єдиної для усіх них поліетнічної держави-нації. Цей процес відрізняється від створення державних етнічних конгломератів тим, що в ньому відсутнє насильництво одного етносу над іншим (іншими). Міжетнічна інтеграція відбувається як органічне з'єднання етносів тому, що їй передує досить тривале за історичним часом та близькосусідське у географічному просторі співіснування етносів на засадах переважаючої етнічної взаємосимпатії або принаймні відсутності історично укоріненої, перманентної міжетнічної ворожнечі. Поштовхом до активної міжетнічної інтеграції може бути виникнення спільної зовнішньої небезпеки, а також міркування про доцільність з'єднання зусиль для вирішення історично нагальних спільних внутрішніх проблем. Інтегруються не обов'язково генетичне близькі етноси. Так, сьогодні існують етноси, що генетичне не є близькими між собою, але інтегровані у такі достатньо стійкі державні утворення (Швейцарія або Бельгія).І навпаки, ідеї пангерманізму, панслов'янизму практичного втілення так і не набули.

Олександр Нельга

 

Інтернаціоналізм — світоглядний принцип міжнаціонального єднання, що стверджує рівність та суверенність усіх народів світу, потребує визнання та поважання самобутності соціально-історичних та культурних надбань кожного з них. Реалізація цього принципу передбачає створення світової співдружності націй на засадах взаємодопомоги та взаємосприяння всебічному прогресивному розвитку. Першим досвідом такого єднання народів була Ліга націй, що існувала у період між першою та другою світовими війнами. Після другої світової війни ідеї світової співдружності націй продовжує розвивати та реалізовувати Організація об'єднаних націй. Значний наголос в її діяльності робиться на визнанні та відстоюванні прав людини. З розпадом у серпні 1991 p. CPCP почався новий етап співпраці народів світу.

У марксистсько-ленінській соціально-політичній науці важливу роль відігравала теорія пролетарського (і як протилежного йому — буржуазного) інтернаціоналізму. Ця теорія обґрунтовувала розкол кожної розвиненої сучасної нації на два ворожих класи. Теорія пролетарського інтернаціоналізму фактично відстоювала ідею безнаціональності як міжнародного пролетаріату, так і міжнародної буржуазії. Спроби практичного втілення цієї ідеї довели її безпідставність.

Олександр Нельга

 

Історія етнічна — 1) реальний процес змін та подій, яких зазнав певний етнос від часів свого виникнення до сьогодення, у всій їх багатоманітності і повноті; 2) наука, що вивчає цей процес у сукупності його найбільш значних подій та зрушень, що збереглися у народній пам'яті, а також знайшли відображення у різних письмових джерелах. На відміну від історії нації, що невідривна від історії окремої держави, реальний процес етнічної історії охоплює не тільки ту частку етносу (доречі — не завжди більшу), яка проживає на автохтонній території, а й ту, яка утворює діаспору. Щоправда, перетворитися на діаспору може й таке автохтонне населення, яке нікуди не мігрувало з місць свого розселення (наприклад, українці російської частини Слобожанщини). Історія етносу не складається тільки із соціальних подій, вона у своїй самодії втілюється у пам'ятки матеріальної та духовної культурної творчості етносу.

Щодо етнічної історії як науки, то вона лише умовно може бути одношереговою із реальною етнічною історією, бо у дійсності є часткою останньої — як феномен самосвідомості етносу, як елемент його духовної культури. З іншого боку, як наука, етнічна історія не може обмежуватися суто дескриптивними функціями: вона здійснює вивчення та накопичення фактів, їх систематизацію та аналіз з метою так опанувати минуле, щоб сучасне стало зрозумілим етносу, а відтак шляхи його розвитку у майбутньому. Тому ця наука вивчає факти реальної етнічної історії у їх взаємозв'язку та спадкоємності, у їх каузальній обумовленості. А це, у свою чергу, змушує, звертатись і до фактів історії сусідніх етносів та націй. Нарешті, сьогоденну етнічну історію ніяк не можна збагнути у всій її сутності, не враховуючи досить відчутних впливів на неї сучасного світового історичного процесу.

Олександр Нельга