Екзогамія — одна з норм первісного права, що накладала заборону на шлюби і навіть на статеве спілкування у межах певного роду. Однак екзогамія роду була невід'ємною від ендогамії племені. Екзогамію було заборонено в дуже вузьких межах (батько й дочка, матір та син, брат та сестра), але зобов'язувала до шлюбів між дітьми братів та сестер, тобто — між вельми близькими родичами по крові. У деяких племен шлюб поза межами племені навіть заборонявся. Отож, мабуть, родова екзогамія була скоріш за все, засобом зміцнення племінної ендогамії. Це фактично був спонтанно і безсвідомo відшуканий засіб висування на історичну авансцену племені як історичної спільності людей. Тим самим було зроблено історичний крок у напрямі інтеграції людства через його диференціацію.

Олександр Нельга

 

Екологія етнічна (етноекологія) — наукова дисципліна, що виникла і формується на межі етнології з екологією людини (соціальною екологією) і має зони перекриття з етнодемографією, етногеографією, а також етнічною антропологією. Сутністю екологічного вивчення етносу є його комплексний аналіз як цілісного системного утворення, що розглядається у взаємодії з природним та соціальним середовищем.

Як і загальна екологія, яка вивчає взаємодію організму із середовищем, у центр своєї уваги етнічна екологія ставить екологію людини, враховуючи передусім: особливості людини як соціально-біологічної істоти; провідну роль суспільних факторів у формуванні етнопопуляційних груп; важливість специфіки культури, що є основним засобом позабіологічної адаптації до навколишнього середовища; величезне значення господарської діяльності у життєзабезпеченні людських спільнот, а також їх перетворюючі впливи на природу, що дедалі стають все інтенсивнішими. Екологічний підхід як метод системних досліджень, котрий привносить у суспільствознавчі науки досягнення природознавчих наук, надає можливість конструктивного осмислення етносоціальних явищ.

Перші концепції взаємодії людей, у тому числі етнічних спільнот, з природним середовищем з'явились у XVII ст. і виступали головним чином у вигляді географічного детермінізму, сутність якого зводилась до того, що особливості середовища визначають матеріальну і духовну культуру, психічний склад та форми політичного устрою народів світу. Часом становленням власне етнічної екології вважається середина XX ст., коли сформувалась наукова концепція "культурної екології". Її основоположник американський науковець Дж. Стюард та його однодумці вивчали процеси адаптації людських спільнот до природного середовища, виділяючи "ядро культури", насамперед її "технологічний базис", що знаходиться під постійною дією середовища, при порівняно незалежному від довкілля розвитку інших елементів культури, що й надає таким людським спільнотам специфічних рис. У 1960-ті роки у США розвивається "екологічна етнографія", що містить в собі такі напрями як "екосистемна етнографія" і "процесуальна екоетнографія", що фокусують свою увагу на тих чи інших аспектах взаємодії етнокультурних спільностей та природного середовища.

Сучасна етнічна екологія своїм завданням має вивченняособливостей традиційних систем життєзабезпечення етнічних спільнот у природних та соціокультурних умовах їх проживання, вплив екологічних чинників на здоров'я етнічних спільнот, вивчення особливостей використання етносами природного середовища та їхнього впливу на це середовище, закономірностей формування та функціонування екосистем з урахуванням етнічного чинника населення. У ході вивчення особливостей систем життєзабезпечення різних етнічних спільнот виокремлюється їх фізичний та психічний (духовний) аспект. До першого відноситься фізична адаптація етнофорів та цілих етнічних спільнот до природного середовища, а також соціально-культурна адаптація, що пов'язана з їхньою господарською діяльністю і що виявляється в особливостях матеріальної культури етнічної спільноти (харчуванні, одязі, житлі тощо), і у народній медицині. До другого аспекту відносяться головним чином етнічні особливості психологічної адаптації до природного і соціокультурного довкілля, що виявляються у етноспецифічних формах етики: традиціях, звичаях та обрядах. Дослідження відношення етнічних спільнот до природного середовища передбачає виокремлення екофільних і екофобних тенденцій та традицій з метою використання такого матеріалу для екологічної просвіти і виховання.

Питанням етнічної екології значна увага приділяється у працях В.I.Козлова, Ю.В.Бромлея, О.О.Сусоколова, Б.В.Андріанова.

Тетяна Рудницька

 

Експектації етнічні (від гр. ethnicos — народні та англ. expectation — чекання) — природні компоненти системи регуляції поведінки та взаємодії представників певної етнічної спільності, які являють собою різновид соціальних санкцій (вимоги) щодо збереження притаманних даному етносу норм соціальної поведінки, відносин, установок тощо. На відміну від офіційних нормативно-правових актів, які втілюють певні вимоги до поведінки та взаємодії людей, експектації етнічні носять неформалізований, мимовільний та найчастіше неусвідомлений характер. Експектації етнічні мають дві властивості: 1) право очікувати від оточення поведінки та відносин, що відповідали б прийнятим етносоціальним нормам; 2) обов'язок вести себе відповідно до очікувань інших представників етносу. Виділяють належні експектації етнічні, що визначають належний характер етносоціальної поведінки та відносин, і прогностичні експектації етнічні, що визначають ймовірний характер прояву обраних форм соціальної поведінки та відносин, обумовлених особливостями етнотипу та конкретної ситуації. Експектації етнічні формуються через процеси антиціпації — передбачення, упередження дій, реакцій, відносин та забезпечують прогнозування поведінки, а також санкцій і відповідних реакцій на неї. Основними функціями експектацій етнічних є: впорядкування взаємодій; забезпечення надійності системи етносоціальних зв'язків; узгодження дій та відносин, які складаються між представниками одного етносу; підвищення ефективності процесів етносоціальної адаптації й життєздатності етносу в цілому.

Едуард Афонін

 

Екстремізм етнічний — прихильність до крайніх поглядів з питань етнічних відносин. Етнічний екстремізм в сфері соціальних відносин виявляє схильність до етнічного сепаратизму. В політиці прагне до вирішення етнічних проблем із застосуванням найрадикальніших методів, включаючи всі види насилля і терору. Для сучасної епохи характерна багатоманітність різновидів та проявів етнічного сепаратизму, і перш за все — неофашистські партії та угрупування, лівий екстремізм, "нові ліві" у Італії та Франції, "червоні бригади" в Італії та ФРН, ісламський екстремізм та ін. Значна кількість форм екстремізму етнічного переплітаються з релігійними. Екстремістьські прояви виникають на грунті тих або інших деформацій політичних структур та інститутів, прорахунків та помилок у проведенні соціально-економічної національної політики. Особливої гостроти ці прояви набувають у періоди суспільних криз.

Лідія Сохань

 

Еміграція — поняття, що вживається як для визначення процесу виїзду громадян із своєї країни в інші країни на постійне або довготривале проживання, так і для визначення статусу сукупності вихідців з однієї країни, які проживають в іншій країні, в межах часу, потрібного для їх правової і соціальної адаптації в нових умовах.

Наприклад, італійська еміграція у США, українська еміграція у Канаді. Причини, що спричиняють еміграції: безробіття або його загроза, безземелля або малоземелля, неможливість реалізувати свої професійні потреби, тягар етнічної, політичної, релігійної дискримінації, прагнення з'єднатися з сім'єю. В історії багатьох країн траплялися періоди масового від'їзду населення. Так, наприкінціXІХ — на початкуXX століття такі масові від'їзди населення спостерігалися з Італії, Австро-Угорщини, Російської Імперії в країни Америки, у 40-60-ті pp. XX ст. з північно-африканських країн до Франції і т. ін. Переміщення робочої сили має різноманітний вплив на економіку як країн донорів, так і для країн-рецепієнтів. Для перших — це втрата здебільшого дієздатного компоненту, послаблення інтелектуального потенціалу, що часто-густо не компенсується частковою рееміграцією. Саме такими наслідками позначена еміграція з України наприкінці XIX — на початку ХХ-х ст., у 20-30 pp. XX ст., у післявоєнні часи.

Право залишати свою країну і повертатися до неї зафіксоване у Загальній декларації прав людини (1948 р.) і Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (1966 р.), що містить і ряд обмежень, що зумовлені охороною "державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення". У колишньому Радянському Союзі існувала низка процедур, що ускладнювали право на виїзд і довільно тлумачили обмежувальні положення пакту. Нині діючі в Україні нормативно-правові акти приведені у відповідність з міжнародними нормами.

Арнольд Шлепаков

 

Ендогамія — практика одруження переважно всередині своєї спільноти. У вузькоспеціальному значенні — звичай, що забороняє одруження за межами даної соціальної (етнічної) групи.

Ендогамія виступає однією з найважливіших ознак етносу. Вона служить об'єктивним механізмом підтримання цілісності етнічної спільноти, починаючи з основних етнічних одиниць первісного суспільства — племені аж до великих етносів. Тенденція до одруження всередині власної спільності простежується й у ранньокласових суспільствах. У сучасних умовах етноси зберігають значний ступінь ендогамії. Суттєвим підтвердженням її важливої ролі у збереженні існування етносу може бути та обставина, що значне порушення ендогамії у даному етносі веде у кінцевому результаті до його корінної модифікації (аж до повного зникнення). Відомо, що змішані шлюби є одним із основних інструментів формування нових етносів на основі синтезу двох або кількох етнічних спільнот. При цьому, з одного боку, відбувається руйнування ендогамії кожної із спільнот, що синтезуються, з іншого, — вони разом охоплюються новим ендогамним колом.

Про роль порушення ендогамії у формуванні нових етнічних спільнот наочно свідчать матеріали з історії утворення народностей у ранньосередньовічній Західній Європі. З яких стає відомо, що помітні зрушення у процесі утворення цих народностей супроводжувалися у VII-VIII ст. в усіх варварських королівствах відміною заборони змішаних шлюбів. Ще одним прикладом можуть служити етнорасові змішання у Латинській Америці, що відіграли величезну роль у формуванні більшості сучасних націй на цьому терені. Так, у Бразилії в результаті міжрасових шлюбів менше ніж за 100 років (з 1819 р. до 1910 р.) кількість осіб змішаного походження (головним чином мулатів) зросла з 20% до 60% порівняно із загальною чисельністю жителів.

До факторів, що створюють межу ендогамії відносяться як природні, так і суспільні явища. У першому випадку роль ізолюючого фактора відіграють, поряд з віддаленістю одного етносу від другого, ландшафтні перепони, що мали суттєве значення на ранніх етапах історії суспільства. До суспільних етноізолюючих факторів, насамперед, слід віднести мову, релігію, державні кордони, а також різноманітні сфери суспільного життя: ті чи інші елементи культури і побуту, обряди, звичаї, законодавство, стереотипи поведінки, естетичні уявлення тощо.

Дія ендогамії як своєрідного стабілізатора етноса пов'язана з тим, що вона забезпечує зберігання сімей однорідного етнічного складу, які саме і виступають як важливий канал передачі традиційної культурної інформації. Таким чином, ендогамія забезпечує поколінну спадкоємність специфіки культури, що притаманна даному етносові.

Тетяна Рудницька

 

Етнізація — це становлення, розвиток і закріплення в особистісних структурах якостей, що відбивають особливості культури етносу, членом якого є особа. Етнізація на практиці розгортається як аспект соціалізації, елемент виховання, зріз формування типу життєдіяльності особи, перш за все становлення її емоційних, когнітивних, вольових процесів, як набуття особливостей оціночних, моральних суджень, естетичних уявлень, як формування композиції умінь, як засвоєння типових виробничих навичок, прийомів, стилю спілкування і поведінки, специфічного сприйняття світу, притаманної культурі етносу картини світу.

Процес етнізації особи триває протягом усього її життя. Це пов'язано як з величезним обсягом етнокультурної інформації, яка сприймається особою, так і з тим, що у самому сховищі цієї інформації — етнічній свідомості особи — відбуваються зміни, іде розвиток, доповнення, перетворення.

У процесі етнізації можна виділити щонайменше два етапи. На першому — особа засвоює величезне багатство етнокультури, спресований досвід попередніх поколінь. У процесі етнізації масив етнічної культури, що протистоїть особі, яка формується, і має вигляд матеріалізованого, опредмеченого, речового світу і живої, реально функціонуючої етнічної свідомості і психології спільності, має бути засвоєним, втіленим у свідомість особи, в її поведінкові структури, стати органічним змістом самої особи, її Я. Багатство етнічної культури інтеріорізується в особистісні якості, перетворюється в її духовний світ.

На другому етапі етнізації особа, володіючи достатнім досвідом, знанням (у тому числі про культуру інших етносів), здатністю до практичного сприйняття навколишнього світу й інформації про нього, сприймає вплив етнокультури більш вибірково. Одне сприймається беззастережно, друге — з поправками, третє — відкидається зовсім. На цьому ж етапі відбувається не тільки засвоєння елементів етнокультури особою, але і особа через індивідуальну творчість збагачує етнокультуру.

У процесі етнізації люди однієї культури засвоюють одну й ту ж саму заданість бачення світу, один і той же спосіб його категорізацїї, систематизації, типізації. На цьому грунтується переконаність у природності, нормальності, правильності "нашого" способу життя в широкому розумінні цього слова, у самоочевидності для нас багатьох істин, спільності аксіом. Завдяки цьому, у людей однієї культури існує взаємозамінність точок зору, збіг уявлень у головному, тотожність засобів інтерпретації природного і соціального світу, завдяки чому його предмети постають перед нами одними і тими ж, у крайньому разі — "емпірично тими ж самими" (А.Щюц). Саме в цьому явищі знаходиться основа того, завдяки чому окремі люди відчувають себе як "ми", тобто як ті, хто сприймає і розуміє світ як Я.

Микола Шульга

 

Етнікос — давньогрецький прикметник від слова "етнос" — народ. Застосовується тоді коли йдеться про вузьке розуміння останнього, тобто для означення сукупності осіб однієї етнічної належності незалежно від їхнього територіального розміщення (на відміну від широкого значення термінів "етнос" та "етносоціальний організм"). Етнікос є особливою історичною спільністю людей, яка виникла і розвивається природно-історичним шляхом, незалежно від волі людей, які її складають. Люди, які належать до одного етнікосу, мають спільні, відносно стабільні особливості мови, культури і психіки, а також усвідомлення своєї єдності і відмінності від інших подібних утворень — етнічну свідомість, зафіксовану в самоназві (етнонімі). Необхідною умовою для виникнення етнікосу є проживання людей на одній території та єдність їхнього економічного життя. Однак для подальшого існування етнікосу вони не обов'язкові. Так, українці є громадянами багатьох держав. Але оскільки вони зберігають тією чи іншою мірою такі спільні етнічні ознаки як мова, культура, характер (етнічна психологія), усвідомлення єдності походження, то належать до українського етнікосу. Частини етнікосу, що проживають відокремлено від основного його масиву, можуть знаходитися в компактному та дисперсному стані. Перші з них прийнято іменувати етноареальними, другі — етнодисперсними групами. В українській мові терміну етнікосу певною мірою відповідає термін "етнос", коли воно розуміється як сукупність осіб однієї етнічної належності незалежно від території проживання. Однак як більшість слів живої мови, воно багатозначне і застосовується переважно для позначення етнічних спільностей лише нового і новітнього часу. На відміну від цього термін етнікос не обмежений в стадіальному плані і характеризує людей однієї етнічної належності протягом їхнього етногенетичного розвитку. В об'єктивній реальності етнікоси не існують поза соціальними організмами — самостійними одиницями суспільного розвитку. У просторовому плані етнікоси можуть збігатися з територіально-політичними спільностями (державами), стаючи частками таких соціально-економічних цілісностей як нації. "Своя" держава забезпечує, як правило, сприятливіші, порівняно з бездержавним існуванням, умови для відтворення етнокультурних та етноментальних структур етнікосу, утворюючи з них такі окремі ет-носоціальні організми, як нації або етнічні групи. В останніх роль соціального організму відіграють сім'я й община (первинна територіальна спільність). Тому ці групи, як і територіально відособлені від основного масиву частини етнікосу, можна розглядати як етносоціальні.

Анатолій Шевченко

 

Етнічна ідентифікація (від лат. identificare — ототожнення), — психологічний процес ототожнення індивідом себе з іншою особою, групою. Цей процес допомагає індивіду оволодівати різними видами соціальної діяльності, засвоювати і втілювати соціальні норми і моральні цінності. Етнічна ідентифікація може проявлятися в будь-яких формах, що включають в себе різні психологічні механізми та види діяльності, відмінні ступені засвоєння індивідом будь-яких ролей, норм та цінностей. Існує три форми ідентифікації: звичайне емоційне ототожнення себе з реальною чи вигаданою особою; включення себе до окремої номінальної соціальної групи (вікової, національної і т. ін.); зарахування індивідом себе до реальної соціальної групи чи колективу із відчуттям приналежності до них. Головним чинником включення індивідом себе до тієї чи іншої групи виступає емоційність, що сприяє активному засвоєнню соціальної поведінки, прийняттю тих групових норм та моральних цінностей, які виробили члени даної групи чи колективу. Але таке засвоєння чи копіювання психологічних процесів не завжди буває загальноприйнятим і раціональним. Тому найбільш ефективною і корисною формою ідентифікації виступає така ідентифікація, що включає в себе колективістські моральні принципи та цінності, вироблені в колективах та засновані на спільній реальній діяльності.

Катерина Чернова

 

Етнічний автостереотип — система уявлень представників того чи іншого етносу про себе та характеристик, якими вони себе наділяють. Етнічний стереотип формується на основі інформації про конкретний етнос або окремих його представників та прагнень гідно репрезентувати себе у системі міжетнічних стосунків. Як правило, етнічні автостереотипи є позитивними, вони не відбивають реального сприйняття даного етнофора іншими, оскільки вони переважно складаються на базі найкращих уявлень про себе. Зміст етнічного автостереотипу особливо чітко виявляється у стосунках за формулою "ми — вони", де прослідковуються відмінності між етнічним стереотипом та етнічним автостереотипом. Кожен етнос, а більш точно його лідери, через міфи, ідеї, легенди, історію, традиції прагнуть утвердити оптимально вигідний для себе образ у довкіллі, через що досить часто допомагає досягти панівного статусу у поліетнічному середовищі.

Володимир Євтух

 

Етнічні атрибути (від лат. attribuo — надаю, наділяю) — невід'ємна властивість, істотна ознака предмета або явища. Розвиток будь-якого етносу, пов'язаний з творенням його державності, національної свідомості, етнічної культури у найбільш концентрованому вигляді втілювався у символіці й атрибутиці — геральдичних знаках, печатках, прапорах тощо. Атрибути, фіксуючи етнічну історію, з'єднують окремі субетнічні утворення з сучасним пластом національної культури та її витоками. Так, наприклад, геральдичні атрибути українських земель виникли у XIII-XIV ст. Їхня першооснова — знаки-мітки, печатки, князівські знаки. Поступово геральдичні знаки зазнавали змін, зберігаючи, однак, свій первинний етнорегіональнй зміст. Сьогодні до важливих елементів національної символіки й атрибутики ми відносимо герб та національно-державний прапор.

Катерина Чернова

 

Етнічність — термін, який відтворює якісні характеристики людини або групи людей, пов'язані з їхнім етнічним походженням і які виявляються у побуті, культурі, поведінці й в цілому у ментальності, підтверджуючи це походження й вирізняючи їх з поміж інших. Етнологи та етносоціологи активно послуговуються цим терміном з середини 1960-х pp., коли у країнах з поліетнічним складом населення зростає зацікавленість походженням, а відтак культурою, традиціями представників різних народів, які волею долі опинилися в рамках однієї держави. Значення етнічності для окремого народу чи його вихідців, які мешкають в іноетнічному оточенні, полягає у тому, що вона є джерелом їхньої ідентичності у різні періоди історичного розвитку поліетнічних країн й залежить від низки чинників, серед котрих вагому роль відіграють можливості вдоволення потреб вихідців з інших народів у конкретному суспільстві.

Володимир Євтух

 

Етнічність символічна — якісні характеристики людини або групи людей, пов'язані з їхнім етнічним походженням, що втратили або ж не набули функціональних властивостей етнічного маркера (визначника) у повсякденному житті, однак, вони тією чи іншою мірою присутні у їхній свідомості. Символічна етнічність характерна передовсім представникам другого і наступних поколінь етнічних груп, які мешкають в іноетнічному середовищі і поступово втрачають такі етнічні ознаки як мова, звичаї, традиції, вони не беруть участі у діяльності етнічних організацій.

Володимир Євтух

 

Етногенез — сукупність соціально-історичних та духовно-культурних процесів, що призводять до виникнення етнічного як явища і зумовлюють його подальший розвиток. У більш широкому аспекті — це сукупність змін, які відбуваються внаслідок взаємодії та взаємозв'язків різних етнічних спільностей. Як моментові соціогенезу, етногенезу притаманні зростаючі прискореність у часі та поширеність у просторі. Етногенез — внутрішньо досить складний та зовнішньонеоднозначно спрямований процес. Йому відомі як зникнення цілої низки етносів (через їх фізичне знищення або штучну чи природну асиміляцію іншими етносами), так і виникнення етносів зовсім нових (шляхом або відокремлення від існуючих етносів за різних історичних умов невеликих груп і поступового набуття ними ознак окремого етносу, або злиття двох чи більше етносів в один новий, якісно відмінний від етносів, що зливаються).

Сьогоднішньому етапові етногенезу як всевітньо-історичного процесу, з одного боку, притаманне зростаюче зменшення напруженості у відносинах між етносами, що вже доволі тривалий час мають свою державність (тобто — між націями). Це стає необхідністю під тиском техніко-економічних, науково-інформаційних та інших зв'язків. Сама ж така необхідність уможливлюється завдяки діяльності ООН та інших міжнародних організацій. Нормою стає етнічна взаємоповага і усвідомлення непрейдешньої цінності кожної етнічної культури для змістовного буття людства як цілого.

З іншого боку, стає неможливим подальше існування таких етнічних конгломератів як колишні держави СРСР, Чехословаччина або Югославія. Етногенез має тут як свою суттєву ознаку прагнення етносів, які стали вільними, до національного буття.

Олександр Нельга

 

Етногеографія — наукова дисципліна, що сформувалася на стиці етнографії з географією. Введений у науковий обіг у 1920-х роках В.Г.Богоразом, термін "етногеографія" отримав пізніше широке розповсюдження. В сучасному розумінні етногеографія вивчає географічне розміщення народів, їхню чисельність й особливості розселення та територіальних взаємовідносин з іншими народами, що відбуваються під впливом соціально-економічних, політичних, природних та інших чинників; при цьому враховуються характер розселення (наприклад, осіле й кочове), форми і типи поселень, ступінь освоєння території та картина густоти населення, характер і ступінь територіального змішання в сільській місцевості та у містах. Основні розділи етногеографії — етнічна картографія та етнічна демографія. Етногеографія тісно пов'язана також з тими розділами антропології, котрі вивчають розповсюдження людських рас (дослідження чинників расоутворення, класифікація расових типів, антропологічний склад населення земної кулі), а також з лінгвогеографією, що вивчає розміщення мов народів світу. Етногеографія досліджує взаємозв'язок між етнічними спільнотами та географічним середовищем в історичному плані, підкреслюючи опосередкований вплив фізико-географічних чинників і визначну роль соціально-економічних умов.

Починаючи з праць античних авторів (наприклад, Геродота, Гіпократа, Страбона) описи країн і народів простежуються також і в роботах учених середньовіччя та нового часу, проте відмінності у культурі й побуті, суспільному ладі та деяких сторонах психічного складу народів пояснювалися безпосереднім впливом природних умов (відмінностями у кліматі, родючості грунтів тощо). На такій науковій базі виникли теорії географічного детермінізму, найбільш чітко сформульовані в середині XVIII ст. у працях Ш. Монтеск'є, а пізніше в роботах Г.Бокля. Думки про прямий вплив географічного середовища на історію людства, побут та звичаї народів зустрічаються у знаних географів та етнографів XIX — початку XX ст. К.Ріттера, Е.Рекмо, Л.Мечнікова, Ф.Ратцуеля (засновника "школи антропогеографії), Відаль де ля Блама (засновника французької "школи географії людини) та ін.

В Росії та Радянському Союзі етногеографії приділялася значна увага. Широковідомими були етнографічні карти Росії П.I.Кеппена та А.Ф.Ріттіха, що були складені у другій половині XIX ст., а також карти Л.С.Берга, І.I.Зарубіна та інших учених, які були опубліковані після 1917 р. В 1951 р. була видана учбова карта народів СРСР, а в 1964 р. — Атлас народів світу.

В останнє десятиріччя радянськими вченими розроблені основні принципи виокремлення та класифікації етнічних спільнот, визначені принципи виділення етнічних територій та встановлення етнічних меж, розроблена методика складання карт народів, показано вплив на етнічні процеси міграцій, що призводять до асиміляції або консолідації, а також розроблені методики визначення етнічної структури населення та чисельності народів у різних регіонах світу. Найбільш широко ці питання відображені у працях етнографів московської школи: П.І.Кушніра, С.Ї.Брука, В.1.Козлова та ін. На Україні дослідження з етнічної географії найбільш вагомо представлені у працях В.Ї.Наулка, ним складені етнічні карти України.

Особливою галуззю етнічної картографії є картографування окремих специфічних для кожного етносу елементів матеріальної та духовної культури (традиційне житло, їжа, одяг, сільськогосподарські знаряддя, промисли та ремесла, звичаєвість та обрядовість, народне мистецтво). Ці питання висвітлюються в працях українських етнографів Н.К.Гаврилюк, А.П.Пономарьова, Т. В.Косміної, В.М.Сироткіна та ін.

Тетяна Рудницька

 

Етнографія — гуманітарна наука про народи (етноси) світу, що концентрує увагу на розробці проблем етно- і націогенезу, етнічної історії, міжнаціональних відносин, етнонаціональних процесів, традиційно-побутової культури, народних знань, побуту, народного мистецтва.

Зародженню етнографії як науки передувало накопичення етнтографічних знань, витоки яких сягають часів Київської Русі. У славнозвісній пам'ятці "Повісті времінних літ" вперше було сформульовано принципово важливе для етнографії як науки положення про своєріднсть усіх племен і народів: "Имяхуть бо обичаї свої, і закони отець своїх и преданія, кождо свої нрави". Інші, не менш важливі для становлення етнографії положення,— про походження народів, їх розселення, систему звичаїв, традицій, матеріальну культуру та духовний світ — згадуються у таких пам'ятках: "Слово о полку IгорeвЪ", "Слово о погібелі Руськія землі", у Густинському літописі, "Роксоланії" С.Кльоновича, "Хроніці" Феодосія Сафоновича, старшинських літописах Самовидця, С.Величка, Г.Гребінки та ін.

По мірі накопичення етнографічних знань формувалась етнографія як наука. Першим свідченням зародження української етнографії стала "Програма" для опису України Ф.Туманського, а також спеціальна народознавча розвідка Г.Калиновського "Опис весільних українських простонародних обрядів". До речі, українська етнографія має своєрідну природу формування: вона зароджувалася на народознавчій основі, на грунті фолькльору і літератури, концентруючи головну увагу на дослідженні духовної культури. Предметна спрямованість української етнографії логічно виникала із своєрідного стану тодішньої України — напівколоніальної національної окраїни. Українська інтелігенція намагалася через осмислення духовності українського народу виявити його потенції для визволення й здобуття волі.

Етнографічна наука інших країн мала іншу природу і дещо відмінні назви. Наприклад, російська етнографія формувалась на базі географії і була викликана до життя потребою в описанні народів тих земель, що підкорювала Росія. Дещо подібне було характерне для німецької етнографії, що складалась з двох частин: Voelkerkunde — наука, що вивчає чужі народи, і Volkskunde — наука, що вивчає власний народ. Такий самий поділ мала етнографія і скандинавських країн; у Франції зародження етнографії пов'язувалося з класифікацією мов і лише на початку XX ст. — з осмисленням расової проблематики та вивченням людства; в англомовних країнах аналогом етнографії виступає соціальна (в Англії) або культурна (в США) антропологія, котра має дещо інший, аніж етнографія, дослідницький об'єкт — людину, а не народ. Терміном "етнографія" у більшості західних країн визначають описову дисципліну (музеєзнавство) на відміну від теоретичної — "етнології".

Українська етнографія біля своїх витоків (як наука вона склалась у середині XIX ст.) формувалася переважно як описова дисципліна. Вона грунтувалася на базі трьох народознавчих центрів: Харківського університету (початок XIX ст.). Київського університету (40-і pp. XIX ст.) та Львова (кінець XIX ст.). Харківська "романтична" школа (І.Срезневський, А.Метлинський, М.Костомаров, К.Сементовський та ін.) зосереджувалася, насамперед, на вивченні міфології і демонології; київська (М.Максимович, П.Куліш, Т.Шевченко, О.Афанасьєв-Чубинський, П.Чубинський та ін.) — на вивченні етнічної історії і культури, розпочавши систематичні етнографічні обстеження, утворивши "Етнографічно-статистичну експедицію"; львівська (М.Грушевський, І.Франко, В.Гнатюк, Ф.Колесса, В.Шухевич та ін.) — на розробці карпатської проблематики, висвітлюючи її на сторінках першого спеціального друкованого органа "Етнографічний вісник" та "Матеріали до українсько-руської етнології".

Нині українська етнографія, традиційно поєднуючи два рівня досліджень: описовий і узагальнюючий, тяжіє до етнологічного, теоретичного осмислення емпіричного матеріалу.

Анатолій Пономарьов

 

Етнодисперсні групи. Частини етнікосу, що проживають відокремлено від його основного масиву і знаходяться у розсіяному стані.

Втім, не дивлячись на те, що ядра етнодисперсних груп знаходяться в інших соціальних організмах, це не позбавляє дані групи певних соціальних параметрів. Власне, в реальній дійсності етнікос взагалі не існує поза соціальними інститутами, роль яких, як правило, виконують різні соціальні спільноти. За умови утворення етнікосом етнодисперсної групи таку функцію здатні брати на себе сім'я, громада і т. ін.

Тому, коли мова заходить про частини етнікосів, що відокремлені від їхнього основного ядра, уявляється доцільним розглядати їх як етносоціальні групи, які у деяких випадках навіть можуть мати інші етносоціальні параметри ніж основний етнічний масив держави. Частіше за все етнодисперсні групи залучаються до системи соціально-економічних зв'язків, властивих тому соціальному організмові, у межах якого вони знаходяться. Саме з таких причин різні частини одного й того ж етнікосу можуть мати далеко не однакові економічні параметри і більш того, належати до різних соціально-економічних формацій.

Лариса Аза

 

Етноклас — термін, який використовується у західній етносоціології для визначення прошарків (верств) населення поліетнічного суспільства, на соціально-економічне становище котрих помітний вплив справляє їхнє етнічне походження, етнокультурні та етнопсихологічні особливості їхнього розвитку.

Володимир Євтух

 

Етноконфесія — позначення тісного зв'язку народу або його частини (субетносу, етнографічної групи) з сповідуваною ними певною релігією. Співвідношення конфесійної і етнічних характеристик в різні періоди історичного розвитку змінювалося. На ранніх його етапах етнічні і релігійні межі, як правило, співпадали. Так, для племен були притаманні спільні релігійні уявлення і культові дії. У ранньокласовому суспільстві кожне державно-політичне утворення і відповідний йому етнос мали своїх національних богів, свою систему релігійних поглядів та обрядів. На цій основі формується філетизм — ототожнення віросповідної спільності з народністю. З розвитком суспільства, посиленням конфліктів між етносами виникають ширші релігійнісистеми; одну конфесію сповідує кілька народів. Згодом частішають випадки, коли одна частина етносу дотримується старої релігії, а інша сприймає нову віру. Народи поступово стають поліконфесійними.

Зв'язок релігійної належності з етнічною у різних народів неоднаковий. Найтісніший він у послідовників суто етнічних конфесій (іудаїзм, вірмено-григоріанська церква, синтоїзм, сикхізм та ін.). Досить сталий зв'язок у моноконфесійних народів (як правило, віруючі італійці є католиками, німці — лютеранами, росіяни — православними, араби — мусульманами і т.д.). Належність різних частин одного і того ж народу до кількох конфесій призводить до виникнення всередині нього культурно-побутових відмінностей і до утворення етноконфесійних груп.

Однакова віросповідна належність — не обов'язкова ознака етнічної спільності. Як відомо, етнічні зв'язки міцніше конфесійних. Тим не менш поєднання їх примножує творчі потенціали нації. Етноконфесія — не штучне поєднання віровизнання і народності, а особлива форма, стан їх розвитку, що характеризується органічним злиттям, зрощуванням при збереженні притаманних кожному специфічних особливостей. Такий синтез досягається за допомогою багатьох факторів: історичних обставин, геополітичних умов, співпадання інтересів народу і церкви, усвідомлення їх національною елітою і духовенством, єдності процесу формування етнічної свідомості тощо. Їх тривала взаємодія формує певну усталеність етнічних кордонів поширення багатьох конфесій, міцний зв'язок нації з конкретним вірознанням. Останній виразно проявляється в усіх сферах суспільного життя — духовному, політичному, економічному, соціально-побутовому, на різних рівнях свідомості — ідеологічному і психологічному, виконує різноманітні функції. Етноконфесія цементує народ (його частину), стимулює державотворче і культурне життя, регулює моральні відносини, підтримує, оберігає національну самобутність, сприяє передачі, засвоєнню і примноженню соціального,досвіду та ін.

Водночас з цими функціями (інтеграційною, націо- і культуротворчою, регулятивною, трансляційною, захисною) етноконфесія виконує і ряд інших. За деяких умов вона здатна живити уявлення національної чи релігійної винятковості, зверхності, антипатій і ворожості до сусідів, служити джерелом дезінтеграції народу за віросповідною ознакою, гальмувати прогресивні процеси, консервувати застарілі, архаїчні погляди і звички, використовуватися реакційними силами для досягнення ними своїх егоїстичних цілей та групових інтересів. Переважання і гіперболізація етнічного ведуть до націоналізму, засилля конфесійного — до клерикалізму.

Відмінності між етнічною і релігійною сторонами етноконфесії мають переважно гносеологічний характер. У християнському богослов'ї витоки, сутність і майбутнє нації тлумачаться з позицій креаціонизму і провіденціалізму. Природа і призначення етносу розкриваються різними науками.

Належність етносу до певної релігії помножує його можливості творити самобутню культуру, домагатися визнання у інших народів, підтримувати з ними різноманітні зв'язки, розвивати гуманітарне співробітництво.

Особливістю етноконфесії духовного утворення є емоційність. Усвідомлення людиною своєї належності до цієї спільності глибоко переживається і засвоюється, формує почуття гідності, колективізму, впевненості і задоволення.

Іван Мигович

 

Етнократія — термін, що означає пріоритет національних (етнічних) цінностей як перед особистісними, так і перед іншими соціальними (груповими, універсальними) цінностями в галузі державної політичної практики, де нація розуміється як одержавлений етнос. Ця практика зводиться до безумовного панування в структурах політичної влади представників еліти домінуючого (не обов'язково чисельно) етносу і охоплює, в залежності від регіональних особливостей, широкий аспект адміністративних програм — від геноциду до федералізації багатоетнічної країни на основі регіональних автономій.

Історичні межі етнократїї як політичної практики охоплюють епоху розпаду імперій і утворення замість них або моноетнічних держав, або багатоетнічних федерацій нового типу. На етапі свого зародження засади етнократій камуфлюються під культурно-освітню, демократичну і для всіх сприйнятливу політичну ідеологію. Лише на пізніших стадіях масових психозів виявляються її антигуманізм, що переходить у брутальне централізоване насильство щодо представників іноетнічного походження.

Теоретичне обґрунтування етнократії полягає в тому, що "природа" (голос "землі і крові") оголошується найбільш глибинною основою "національної ідеї", що зводиться до відстоювання ряду безумовних аксіом. Найважливішими серед них є: пріоритет етнічних цінностей перед особистісними; пріоритет своєї культури перед іншими (особливо такими, що можна назвати "космополітизованими"); пріоритет державності над усіма іншими формами самоорганізації етносів; пріоритет етнічного минулого (як правило міфологізованого) і жаданого майбутнього перед сьогоденням (трактованим як ганебний "вивих" історії); пріоритет фундаменталістських форм "народного" життя і культурної самобутності перед "бездуховними" орієнтирами громадянського суспільства.

Кожна із зазначених аксіом набирає тим більшого філософсько-художнього оформлення і суспільного розголосу, чим глибшою стає соціально-економічна криза, в умовах якої доктрина етнократії стає проекцією на політичну площину психології етнічного відчаю. Виключна привабливість ідеології та практики етнократії пояснюється тим, що вона забезпечує своїх певних прихильників правом на політичну владу внаслідок простої належності до етносу, без огляду на особистісні якості і професійну підготовку,

Ідеологія та практика етнократії є свідченням незрілості громадянського суспільства, відсутності правової держави і розвинутої соціальної інфраструктури.

Василь Ткаченко

 

Етнокультурна дистанція — різниця у рівні розвитку і відмінностей між культурами людських спільнот, в основі якої лежать такі чинники, як етнічне походження, етнічні звичаї, традиції. Етнокультурна дистанція виявляється передовсім у процесі міжетнічного спілкування й особливо вона акцентується (свідомо чи несвідомо) за умов етнічного ренесансу, коли представники тих чи тих спільнот надають великої ваги своєму етнічному походженню, активно виокремлюють себе у системі міжетнічних стосунків.

Надмірна акцентуація відмінностей у культурі одного етносу від іншого за несприятливих умов може сприяти (особливо, коли це здійснюється цілеспрямовано й свідомо запрограмовано) протиставленню етносів.

Володимир Євтух

 

Етнолінгвістика — розділ мовознавства, що вивчає мову в її відношенні і взаємодії з культурою, етнокультурними і етнопсихологічними факторами, що впливають на функціонування і розвиток мови.

Як самостійний науковий напрям етнолінгвістика зародилася у другій половині XIX ст. у США, що відповідало потребі комплексного вивчення індіанських племен Північної і Центральної Америки у поєднанні етнографічних і лінгвістичних досліджень. Як розділ і напрям у мовознавстві Е. оформилась на початку XX ст. (спочатку для класифікації і ареальних досліджень мов американських індіанців). У вітчизняній, і зокрема в українській науці, у другій половині XIX ст. розвиток етнолінгвістичного напряму у мовознавстві пов'язаний з науковими розробками видатного вченого, основоположника так званого психологічного напряму у вітчизняному мовознавстві О.О.Потебні.

У 50-70-і pp. нашого століття відродження наукового інтересу до змістовної сторони мови сприяло значному розширенню арсеналу наукової методики етнолінгвістичних досліджень (метод компонентного аналізу для дослідження зв'язку мовних факторів з соціально-культурними особливостями позамовної дійсності, психологічні методи вивчення мовної семантики, історичне дослідження духовної етнічної культури на основі мовних явищ, в тому числі і за письмовими джерелами тощо). Етнолінгвістичні аспекти досліджень мають місце також у соціолінгвістиці, психолінгвістиці, етнографії і фольклористиці, коли науково розробляються питання еволюції і функціонування мов в їхньому взаємозв'язку з історією, культурою, менталітетом етносів.

Новітні етнолінгвістичні дослідження в Україні відновили своє право на існування в умовах незалежної держави і етнокультурного відродження етносів і етнічних спільнот, коли мовознавча і етнологічна науки отримали можливість вивчати реальне функціонування мови і її роль в житті людини і цілого етносу.

Тетяна Клинченко

 

Етнологія — наука про пізнання народів, прогресу і цивілізацій. У науковій обіг термін "етнологія" був введений ще 1784 p. А.Шаванном, проте справжнє поширення він набув лише у першій половині XIX ст. завдяки роботам В.Едвардса і А.-М. Ампера.

У різних наукових школах та у різні періоди етнологія мала неоднозначний статус: і як наука про народи на відміну від антропології — науки про людину, і як частина соціальної антропології, і як дисципліна описова і, навпаки, теоретична галузь знання. Згідно з найбільш усталеною концепцією (К.Леві-Строса) етнологія є проміжним етапом у процесі наукового пізнання людини взагалі. Етнологія — це перший крок до синтезу знань та філософсько-сощологічного осмислення емпіричних даних.

В українській, а особливо в російській науці, склалася традиція ототожнювання етнографії та етнології, і для цього були підстави, адже етнографія включала як описовий, так і теоретичний рівень дослідження. Щоправда, українська етнографія (власне, народознавство) тяжіла до описовості етнокультурних явищ, піднімаючись лише до рівня їх типологізації. Тому для неї особливо актуальним стає нині "етнологізація" етнографії — підвищення теоретичного рівня польових досліджень — як, між іншим, і для всесвітньої етнографічної науки, відомої під назвами: соціальної (Англія) та культурної (США) антропології, людознавства (Польща), народоописання (Словаччина), лоаграфія (Греція), народні традиції (Франція, Італія, Іспанія) та ін.

Анатолій Пономарьов

 

Етнометодологія — сучасний варіант різновиду феноменологічної соціології, теоретичні засади якої закладені у 60-х роках XX ст. американським соціологом Х.Гарфінкелем. Ним же вперше було введено у науковий обіг термін "етнометодологія" (утворений за аналогом із етнографічним терміном "етнонаука"), тобто знання про світ, що використовуються примітивними суспільствами. Центральне місце етнометодології (її предмет) посідає вивчення так званих "етнометодів" — тобто властивих учасникам соціальної взаємодії засобів інтерпретації об'єктів та явищ навколишнього світу, що їх вони використовують, аби репрезентувати свою поведінку як узгоджену із нормативною моделлю. Але (за Гарфінкелем) властиві індивідам уявлення про існування нормативної моделі помилкові. Лише взаємодія спотворює і утворює нормативну модель, тобто вона, власне кажучи, є тотожня методам, що їх використовують учасники взаємодії для інтерпретації об'єктів і явищ навколишнього світу.

Усвідомлення "рефлексивної" ролі етнометодів, зокрема у формуванні стабільних структур діяльності ("соціального порядку"), привело Х.Гарфінкеля і його прихильників (П.Мак-Хью, А.Блам, А.Сікурела та ін.) до висновків про те, що етнометоди — нормативно-структурні детермінанти діяльності, що власне "не-усвідомлюються", але "утворюються" кожного разу наново. Це, безперечно, однобічний підхід, проте в ньому віддзеркалено складність діалектики виникнення, розуміння та засвоєння індивідами соціальних норм, передусім — момент нормотворчої активності людини у цьому процесі. Практика використання етнометодів, етнометодологія, особливо актуальна сьогодні — в умовах глобальних соціальних деформацій, "розмивання" соціальних норм, принаймні в суспільствах колишніх тоталітарних держав, для яких вирішальним моментом стає не просте засвоєння соціальних норм країн Заходу (так званого цивілізованого світу) або культивування "загальнолюдських цінностей" (загальносоціальних норм), а власне "природний рух" до них через утворення і усвідомлення своїх етнічних норм, що може відбутися через процеси національно-культурного відродження цих суспільств. Із зазначеної точки зору менш привабливою виглядає для аналізу сучасного соціального становища вказаних країн теорія структурно-функціонального аналізу — антипод етнометодології, — що абсолютизує усталену соціальну структуру чи систему її соціальних нормативів, в якій переважає описування процесів соціалізації людини, її ефективного пристосування до діючих соціальних нормативів. У той же час в ній момент людської активності залишається пригніченим.

Едуард Афонін

 

Етнопедагогіка — галузь педагогіки, що включає в себе емпіричні педагогічні знання, навики, досвід певного етносу у вихованні підростаючого покоління. В етнопедагогіці загальнолюдські надбання трудового, етичного, естетичного виховання втілюються в системі виховання даного народу. Завдання етнопедагогіки полягає в тому, щоб дитина засвоїла широке коло правил і навиків співжиття у суспільстві, оволодівши перш за все духовними надбаннями рідного народу. Формування гармонійно розвиненої особи, цілісної особистості відбувається на основі засвоєння учнем історично надбаних рідним народом знань і етнічних норм у таких сферах духовності як народний світогляд, народна філософія, народна ідеологія, народна мораль, етика, народна естетика та інших сферах народної духовної культури.

Українська етнопедагогіка включає в себе такі розділи педагогічних знань як народне дитинознавство, батьківська, родинна педагогіка, народна дидактика і народна педагогічна деонтологія.

Після тривалого періоду ігнорування і заборони в Україні національної системи нині виховання в загальноосвітній школі, у дошкільних і позашкільних закладах стає на шлях відродження, науково-педагогічного осмислення і обґрунтування. По-новому осмислюється значення і роль етнопедагогіки у вихованні майбутніх громадян Української держави. Прийняття Державної національної програми "Освіта" надало процесам етнопедагогічного відродження цілеспрямованого характеру на державних засадах.

Тетяна Клинченко

 

Етнополітика — загальний комплекс засобів політичної діяльності в галузі етнонаціонального розвитку та міжетнічних відносин — діяльності як з боку держави та ЇЇ інститутів, так й інших суспільних (неофіційних) структур (політичних партій, етнічних організацій і т.д.). Етнополітика — це процес формування та регулювання міжетнічних відносин разом з тими факторами, що зумовлюють саме розвиток етнічних структур та інститутів. Зміст етнополітики не обмежується діяльністю держави та її інститутів. Адже участь етноспільностей у політиці в якості як її об'єкту, так і суб'єкту зумовлює два відповідних напрями даного взаємозв'язку: якщо в першому випадку суб'єктом політики виступають етнічні спільності, а об'єктом — офіційні політичні інститути, то у другому — суб'єктом виступають-офіційні політичні інститути, а об'єктом — етнічні спільності.Таким чином, етнополітика постає як подвійно зумовлена. Відтак у будь-якій етнополітиці можна виділити як мінімум два аспекти:

1) політичне функціонування етнічних спільностей, тобто їхня політична організація і участь у політичному житті суспільства;

2) регулювання цього процесу з боку держави, офіційних і загальнонаціональних політичних інститутів.

Сергій Суглобін

 

Етнополітичний менеджмент (від англійського management — влада, мистецтво управління, органи управління) є складовою частиною системи державного менеджменту (управління), що здійснює контрольно-регулятивні функції держави в сфері міжетнічних відносин.

В структурі етнополітичного менеджменту можна виділити такі рівні: 1) стратегічний — рівень прийняття етнополітичних рішень (Президент, Парламент); 2) тактичний — розробка конкретних методів, заходів, підходів та засобів впровадження прийнятих рішень (відповідні органи у структурі Кабінету Міністрів);3) оперативний - реалізація державної етнополітики у регіонах та відслідковування результатів впровадження минулих рішень (регіональні підрозділи органів державного управління).

Головними функціями етнополітичного менеджменту є: 1) правова - розробка та законодавче оформлення імперативних настанов (законів, указів тощо) з урахуванням науково-теоритич-них (економічних, правових, соціологічних та інших) розробок та різноманітних факторів (етнопсихологічних, етнокультурних), які впливають на реалізацію державної етнополітики; 2) контрольна — контроль за виконаням законодавчих та нормативних актів у сфері міжетнічних відносин; 3) організація взаємодії — створення регіональної структури управління.

Серед методів етнополітичного менеджменту можна виділити: 1) прогнозування — на підставі інформації, отриманої при здійсненні постійного моніторингу етносоціальних процесів; 2) адміністративні — організаційного регламентування, тобто через закони, декрети, постанови, укази, статути та інші; 3) моделювання — створення моделей розвитку майбутніх управлінських ситуацій у галузі державної етнополітики; 4) економічних — шляхомфінансової підтримки різних сфер розвитку етнічних меншин; 5) соціальні — надання соціальних пільг та гарантій представникам етнічних меншин; 6) політичних — сприяння діяльності громадських та політичних організацій етнічних меншин.

Метою етнополітичного менеджменту є запобігання міжетнічних конфліктів шляхом впровадження дійових заходів у латентний період їхнього розвитку; сприяння формуванню в державі інтегруючого типу етносоціального розвитку суспільства.

Едуард Афонін

 

Етнополітичний організм (ЕПО) — термін використовується для визначення людської спільності, об'єднаної в рамках одного територіально-адміністративного утворення — держави. ЕПО, як правило, є поліетнічним, оскільки у сучасному світі практично не існує етнічно однорідних держав. Лише кілька їх можна умовно зарахувати до останніх, тут основна етнічна спільнота налічує майже сто відсотків населення. Етнонаціо-нальна структура сучасного ЕПО складається із титульної етнічної спільноти, котра за поодинокими винятками дає назву ЕПО — Україна, Франція, Німеччина тощо) та етнічних меншин або ж невеликих груп вихідців із того чи іншого етносу. В Україні сьогодні мешкають представники близько 130 етносів.

Едуард Афонін

 

Етнопсихологія — галузь соціальної психології, предметом вивчення якої є етнічні особливості психіки людей, етнічний характер, закономірності формування та функціонування етнічної самосвідомості, етнічних установок, стереотипів тощо. Як спеціальна дисципліна виникла у другій половині XIX ст., на стику соціальної психології і етнології (М.Лацарус, Х.Штейнтал, Л.Морган, Ч.Дарвін, Д.Гекслі). У західній психологічній літературі етнічна психологія має чимало визначень. Змістовно вона віддзеркалюється у багатьох дослідженнях з проблем "культури і особистості" (А.Кардінер, Р.Лінтон, А.Холлуел, Р.Бенедікт), часто зустрічається у термінах "культурний характер" (Х.Дейкер, Н.Фрайд), "національний характер" (A.Iнкелс, Д.Левінсон) чи "модальна особистість", тобто абстрактний індивід як носій специфічних рис етносу. У країнах СНД етнопсихологічні дослідження пов'язані з іменами Ю.В.Бромлея, Н.Н.Чебоксарова, Б.Ф.Поршнєва, Р.Ф.Ітса, Л.М.Гумільова та ін. У сучасних етнопсихологічних дослідженнях можна виділити наступні відносно самостійні напрями: 1) порівняльні дослідження етнічних особливостей психофізіологічних, когнітивних процесів, пам'яті, емоцій, мови, що складають невід'ємну частку загальної та соціальної психології; 2) культурологічні дослідження, що спрямовані на з'ясування особливостей символічного простору та ціннісних орієнтацій етнічної культури і невід'ємно пов'язані із відповідними розділами етнографії, фольклористики, мистецтвознавства; 3) дослідження етнічної самосвідомості, що базуються на соціально-психологічних методах вивчення соціальних установок, міжгрупових відносин; 4) дослідження етнічних особливостей соціалізації молодого покоління. У сьогоденні особливої уваги набувають дослідження етнічних конфліктів, пошуки ефективних шляхів їх подолання, виявлення джерел зростання національної свідомості у різних соціальних умовах і етнічних середовищах.

Едуард Афонін

 

Етнопсихологічна дистанція — відмінності у сприйнятті довкілля й реагування на нього індивідів, які значною мірою визначаються етнічними чинниками. Вона, з одного боку значно менше між представниками слов'янських етносів (українського, російського, білоруського), ніж, скажімо, між росіянами і татарами. Урбанізація, технічний, передовсім комп'ютерний, прогрес космополітизація сучасного світу певною мірою зменшують вплив етнічного фактора на сприйняття навколишнього середовища, а, отже, і етнопсихологічну дистанцію між вихідцями з різних етнічних спільнот.

Володимир Євтух

 

Етнос — це особливий вид спільності людей, яка утворилася історично й є особливою формою їхнього колективного існування. Ця спільнота формується й розвивається об'єктивним історичним шляхом, вона не залежить від волі окремих людей, які до неї входять, і здатна до стійкого багатовікового існування за рахунок самовідтворення. Основні якісні характеристики етносу - мова, специфічні елементи матеріальної та духовної культури (звичаї, обряди, норми поведінки), релігія, самосвідомість. Основними формами існування етносу, ідентифікованими на сьогоднішній день, є плем'я, народність, нація. Головною умовою виникнення етносу є спільна територія та мова. Однак історії відомі непоодинокі випадки, коли етноси утворюються із різномовних груп населення (наприклад, у країнах Америки). Етнічна самосвідомість виступає важливим атрибутом етносу; реальним виявом останньої є використання загальної самоназви (етноніму), наприклад, український, російський, німецький, французький етноси.

У формуванні, підтриманні та розвою етнічної самосвідомості, як і в існуванні самого етносу, вирішальну роль відіграють діахронні інформаційні зв'язки, що забезпечують тяглість етнічної інформації. Ця особливість буття етносу відрізняє його від нації, для якої визначальними є синхронні, існуючі в одному й тому ж часовому просторові, зв'язки. Етноси можуть існувати компактно і дисперсно, зберігаючи безпосередньо чи опосередковано інформаційні зв'язки, у межах однієї держави і у кількох державах (український, єврейський, литовський та багато інших).

Структуру етносу можна визначити за двома вирішальними факторами: 1) за характером його розміщення у сучасному світі; 2) за рівнем етнічної самосвідомості та самоідентифікації окремих його частин або ж окремих його представників. Ці два фактори пов'язані між собою, бо характер розміщення, безумовно, впливає на ступінь усвідомлення себе приналежним до етносу. Якщо ми беремо до уваги перший чинник, то, скажімо, український етнос складається із двох структурних елементів. Перший — це ядро українського етносу, що розміщене на території України; другий — це ті частини сукупності української людності, які перебувають в іноетнічному оточенні, на території інших етнополітичних організмів. За даними довідника "Зарубіжні українці" вихідці з України та їхні нащадки мешкають нині у 38 країнах світу.

Більш складною виявляється структура українського етносу (але і більш адекватною), коли в основу покладено фактор самосвідомості, а зрештою й самоідентифікації представників його ядра та діаспорних частин. У цьому випадку можна скористатися схемою, що свого часу запропонував відомий англійський етнолог Е.Сміт і згідно з якою структуру кожного етносу можна подати у вигляді трьох кіл: 1) ядро; 2) маргінальний прошарок; 3) етнічні категорії.

Представникам ядра українського етносу властивий найвищий ступінь самосвідомсті й самоідентифікації з українським етносом. Ядро, безумовно, знаходиться на території України. Однак варто застерегти, що межі ядра українського етносу, визначені за фактором етнічної самосвідомості, не співпадають з тими межами, що визначаються за фактором розміщення. У першому випадку вони значно вужчі, ніж у другому, адже не кожного українця України можна віднести до людей з високим ступенем української етнічної самосвідомості, тобто не кожен є таким, хто не лише маніфестує своє українське походження чи приналежність до українського етносу, але й сприяє генеруванню, репродукції української етнічності.

До маргінального прошарку є підстави віднести тих, кому властива "подвійна, потрійна самосвідомість". Остання формувалася внаслідок того, що представники українського етносу перебувають під впливом інших етнічностей, мешкаючи або поряд з представниками інших етносів, або ж в умовах іноетнічного середовища. У результаті інтенсивної взаємодії з ними відбувається процес маргіналізації особи, яка постійно перебуває на межі двох або кількох етносів, а відповідно й культур і менталітетів.

Таким чином, до маргінального прошарку українського етносу є всі підстави віднести певну частину поселенського ядра представників інших етносів, які мешкають в Україні (до останніх належать передовсім ті, хто дисперсно розселений в україно-етнічному оточенні й не має інтенсивних контактів з представниками свого або ж, зважаючи на високий ступінь русифікації населення України, російського етносів) й практично всю, за окремими винятками українську діаспору. Такі випадки мають місце тоді, коли громадяни інших країн українського походження зберігають українську етнічність в умовах іноетнічного середовища і їхня діяльність стимулює розвій української етнічності в Україні. Таких "окремих випадків", після проголошення незалежності й надання можливості іноземним громадянам українського походження брати участь у розбудові української держави, набирається чимало.

До етнічних категорій пропонується зараховувати тих індивідів, котрі практично втратили свою українську етнічність і лише їхнє походження вказує на їхню приналежність до українського етносу чи то їхній зв'язок з ним.

Володимир Євтух

 

Етносеміотика — окрема дисципліна, що вивчає етнічну специфіку знакових систем.

Етносеміотичний підхід до культури не вичерпується лише її етномовними функціями, він передбачає також фіксацію відмінностей між знаком, як формою прояву того чи іншого елементу культури і значенням — його змістом.

Знакові засоби культури виконують, як правило, сигніфікативну й комунікативну функції, що набувають особливого значення для кожного етносу, оскільки забезпечують інформаційні зв'язки — специфічний спосіб передаванння етнокультурної інформації. Про це, до речі, свідчить важлива роль у процесі відтворення етносу міжпоколінної, діахронної етнокультурної інформації, наявністю якої забезпечуються спадкоємність та стабільність останнього у часі. Втім, для нормального функціонування етносу необхідна й синхронна інформація, пов'язана з його просторовою стабільністю і культурною інтегрованістю. Тобто, у даному контексті етноси можна розглядати як своєрідне "згущення" культурної інформації, обмін якою складає основу міжетнічних контактів.

Практична значущість етносеміотики зумовлена тим, що вона трактує знакові системи як моделі певних фрагментів зовнішнього світу, що так чи інакше виникають у процесі пізнавальної та практичної діяльності етносів.

Лариса Аза

 

Етносоціологія — наука, що досліджує параметри соціальної структури народів (в етнічному, а не політичному значенні терміна), вагомі явища культури різних етносів, взаємообумовленість змін у культурі, зокрема у мові, побуті, етнічних орієнтаціях, закономірності й особливості міжетнічних стосунків. Одним із головних завдань етносоціології є з'ясування механізму відтворення етнічних явищ, їхньої взаємодії з суспільними явищами того чи іншого соціального організму. Етносоціологія як окрема галузь соціологічних знань почала формуватись у 20 — 30-ті pp. XX ст. у Німеччині та Сполучених Штатах Америки. На території колишнього Радянського Союзу вона виокремлюється в 1960 — 1970-ті pp., що було пов'язано з усвідомленням необхідності адекватного проникнення у сутність суспільних явищ, зміст котрих великою мірою визначався етнічною специфікою країни чи її окремих регіонів. В Україні етносоціологія як наука формується починаючи з кінця 1980-х років і зосереджує увагу на дослідженнях поліетнічного характеру українського суспільства, статусу українського етносу й етнічних меншин, процесів у їхньому середовищі та їхньої взаємодії. Основними науковими осередками, де формуються теоретичні засади етносоціології та здійснюються етносоціологічні дослідження, є Центр етносоціології та етнополітики Інституту соціології НАН України, відділ етносоціології Інституту мистецтва, фольклору та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України, науково-дослідницька група філософії, соціології етносу і нації Інституту філософії НАН України. У Київському національному університеті ім. Т.Г.Шевченка та у Міжнародному Соломоновому університеті (М.Київ) читається спецкурс "Етносоціологія".

Володимир Євтух

 

Етнотип — представник етнічної спільноти, який уособлює в собі суттєві, найбільш характерні ("нормальні") риси одного або декількох етносів у їхньому зіставленні одного з іншим. Термін "етнотип" поширений серед науковців (етнологів, етносоціологів, етнопсихологів, етнолінгвістів, істориків, культурологів, політологів тощо), а також широко використовується на побутовому рівні. Вживається переважно у трьох значеннях: 1) індивідуальність, що наділена яскравими специфічними для певного етносу рисами-якостями ("гарячий грузин", "педантичний німець", "практичний американець"); 2) узагальнена різноманітність індивідуальних представників споріднених етносів до одного "середньонормального", умовно взятого за взірець ("слов'янська красуня", "дагестанський горець" тощо); 3) груповий представник споріднених та неспоріднених етносів у всій сукупності його соціальних та історичних особливостей буття ("європеєць", "латиноамериканець", "африканець"). В історичному контексті етнотип змінює свої характерні риси-якості. Це обумовлюється загалом як зовнішніми факторами буття етносу (природньо-географічними, економічними та іншими умовами його існування), так і внутрішньо-духовним життям. Яскравим прикладом таких змін можуть стати чимало етносів колишнього СРСР. Так, за висновками дослідників канадської української діаспори та Інституту соціології НАН України сучасному українському етносу притаманні переважно жіночі риси характеру.

Кількісна пропорція "жіночого" і "чоловічого" за даними Інституту соціології складає сьогодні відповідно 62% і 38%. Отже не дивно, що й в суспільній оцінці щодо розподілу соціальних ролей у сучасній Україні переважає в цілому роль жінки. Хоча історичне минуле та майбутнє існування України її суспільна думка пов'язує із перевагою чоловічої ролі в соціумі.

Едуард Афонін

 

Етнофор — це людина як носій етнічних рис особи; особа в єдності її етнічних якостей, тобто своєрідна модель особи, в якій зосереджені тільки етнічні елементи та взаємозв'язок між ними. Е. формується в результаті етнізацїї. Завдяки прилученню до мови, до різних проявів етнічної культури, до норм поведінки та оцінки навколишнього світу, а також до самої себе, особа набуває етнічних якостей, стає їх носієм.

Микола Шульга

 

Етноцентризм — світоглядний принцип, представники якого вважають той етнос, до якого вони належать, таким, що має певні переваги перед усіма (чи багатьма) іншими етносами. Цим обумовлюється право свого етносу на виключне становище і провідну роль серед етносів певного народу, певної країни або й у більш широкому вимірі. Етноцентризм може постати із ідеологічних намагань захистити свій етнос від політики його практичного знецінення з боку владних та ідеологічнх структур інших (особливо державних) етносів. Але абсолютизація значення та ролі такого етносу, який, скажімо, є найбільшим або історично найактивнішим серед етносів певного народу, що не має своєї державності, може стати суттєвою перепоною на шляху до консолідації усіх цих етносів у єдину державу-націю. Етноцентризм може постати також і як ідеологічна форма широкої експансії пануючого у певній поліетнічній державі етносу щодо усіх інших "підпорядкованих" етносів. Тоді він фактично стає подібним із шовінізмом і являє собою фактор виникнення та роздмухування міжетнічної ворожнечі і, кінець-кінцем, призводить дорозпаду такої держави.

Олександр Нельга

 

Етноцид — народонищення, процес, спрямований на винищення того чи іншого етносу (етносів). Етноцид може бути ініційований ідеологією та державною політикою (винищення євреїв, слов'ян нацистами), або ж, не будучи задекларованим офіційно, може лише спиратися на підтримку держави, основне населення якої і проводить нищення інших народів — шляхом витіснення автохтонного населення з місць його проживання, економічного і політичного утиску, поширення алкоголізму і венеричних захворювань серед народів, які перебувають на нижчому щаблі суспільного розвитку. Яскравим прикладом можуть служити резервації індіанців у США, політика Російської імперії стосовно народів Крайної Півночі. Нацисти винищували народи неарійської раси в концентраційних таборах, політика радянського уряду має на своєму рахунку голодомор в Україні 1930-х pp. і оголошення цілих народів зрадниками з наступною депортацією в глухі незаселені місця. На окремий розгляд заслуговує культурний етноцид, тобто придушення етнічного розвитку, ліквідація еліти, утримування культури на глибоко провінційному рівні. Наслідки етноциду є дуже тяжкими і відчуваються протягом десятиліть — як в генетичному (зменшення чисельності народів, нищення еліти), так і в етносощальному сенсі (конфлікти між народами, які повертаються, і штучно змішаними етносами, що викликає спотворення соціальної структури, диспропорції в розподілі матеріальних благ тощо). Внаслідок політики етноциду царського уряду кількість народів Російської імперії протягом часу її існування зменшилась із 180 до 100. У наш час етноцидом слід називати і таку державну політику, що просто ігнорує потреби народів, які внаслідок колоніальних завоювань поставлені на межу вимирання й не здатні належним чином відродитись, щоб забезпечити своє майбутнє, без економічної та іншої допомоги.

Ярослав Невелюк