Деетнізація — в своїй основі штучно-насильницький процес поступового і планомірного позбавлення певного етносу його найважливіших рис. Деетнізація (дещо пом'якшений варіант етноциду) здійснюється переважно через ряд заборон (у прямій чи прихованій формі), а також шляхом створення всіляких перепон вживанню етнічної мови, функціонуванню етнічних шкіл, здійсненню видавничої діяльності та роботі засобів масової інформації, розвиткові літератури, мистецтва та етнічної культури взагалі. Деетнізація може відбуватися й у такий спосіб як репресії щодо найбільш активної частки етносу (перш за все — його інтелігенції) та масові депортації.

Органічною складовою деетнізації є демографічна та культурна експансія пануючого етносу. Вона може втілюватися у процеси переселень великих сільських мас пануючого етносу на аграрні території етносу-автохтону; докорінних змін промислової інфраструктури (будівництво індустріальних гігантів, переробних, енергетичних комплексів тощо) із наступним втягненням у її орбіту знов-таки великих мас пануючого етносу; перетворення мови пануючого етносу на державну на території етносу-автохтону зі усіма наслідками для всіх основних сфер життєдіяльності (промисловості, торгівлі, науки, охорони здоров'я, спортивної діяльності, військових справ тощо).

Однією з форм деетнізації є штучно-прискорена асиміляція етнодисперсних груп.

Олександр Нельга

 

Демографія етнічна — наукова дисципліна, що сформувалася на початку XX ст. на стику етнографії і демографії. Вивчає особливості різних народів або етносів. Об'єктом дослідження етнічної демографії є етнічні спільноти, а центральним завданням — вивчення особливостей їх відтворення методами демографії.

Розвитку етнічної демографії в Україні дали початок роботи академіка М.В.Птухи по вивченню особливостей смертності народів Європейської Росії на матеріалах перепису населення 1897 р.

В основні завдання етнічної демографії входять: визначення етнічного складу тієї чи іншої країни чи області земної кулі; встановлення чисельності різних етнічних спільнот; вивчення динаміки етнічного складу поліетнічних націй в процесі їх історичного розвитку. Значне місце посідає аналіз основних демографічних показників (народжуваності, смертності, шлюбності та ін.) і демографічних процесів у їх етнічному аспекті, а також їх зв'язок з традиційними особливостями культури і побуту народів світу та іншими етнічними чинниками. Важливе значення має вивчення етнічних аспектів міграції населення. В сучасних умовах особливої ваги набуває вивчення етнічних аспектів масових міграцій населення, якими супроводжується посттоталітарний розвиток країн колишнього СРСР.

З етнографією етнічна демографія пов'язана передусім завданням вивчення динаміки етнічних спільнот (включаючи етноси, етнічні та етнографічні, расові, релігійні та інші групи), з демографією — аналізом етнічних аспектів відтворення населення та впливу на цей процес окремих етнічних чинників.

Демографічна поведінка різних етносів, зокрема в області народжуваності і шлюбності, як правило, детермінується традиціями і звичаями населення. Серед них — звичаї дошлюбних зв'язків, традиційний шлюбний вік чоловіків і жінок, пануюче відношення до шлюбу і безшлюбності, умови укладення шлюбу і його основні форми, типи сімейної організації, становище жінки в сім'ї і суспільстві, традиційні відносини між подружжям, статеві табу, відношення до позашлюбних зв'язків і дітей, народжених поза шлюбом, потреба в дітях, традиційне відношення до бездітності і малодітності та інше.

Етнічна демографія вивчає індивідуальні установки і суспільні традиції, що виникли в ході історичного розвитку того чи іншого народу, а також такі, що пов'язані з настановами різних релігійних систем, якщо вони укорінялися у побуті і впливають на демографічну поведінку.

Емпіричні матеріали по різних країнах і народах світу відображають істотну диференціацію в них майже всіх аспектів демографічної поведінки, пов'язаної з дітородінням. Вони також свідчать про її значну інерційність.

При дослідженні смертності головна увага приділяється культурно-побутовим умовам, що значною мірою пов'язані з етнічною приналежністю. Як констатує авторитетний спеціаліст з проблем етнічної демографіїB.І. Козлов (1977 р., 1988 р.), особливого етнічного чинника смертності не виявлено. Етнічна приналежність сама по собі не впливає безпосередньо на рівень смертності, за винятком лише деяких видів насильницьких смертей, що пов'язані, наприклад, з міжетнічними конфліктами і геноцидом.

Вплив етнічних факторів на рівень смертності (в порівнянні із впливом на народжуваність) в цілому поступається соціально-економічним факторам. Етнічні аспекти захворюваності і смертності пов'язані передусім з генетично закріпленими спадковими хворобами, а також з природними умовами етнічних територій.

Розвиток і укріплення зв'язків між етнографією і демографією були зумовлені об'єктивними потребами розвитку обох наук. Всебічне дослідження етнічних явищ і процесів неможливе без детального аналізу їх кількісної характеристики та її змін у часі. Чисельність народів тісно пов'язана з їх етнічною історією, вона має на цю історію певний вплив і сама підлягає змінам в ході історичного процесу. Кількісний критерій має суттєве значення для типології етнічних спільнот, він застосовується, зокрема при визначенні етнічних меншин. Взаємодія етнічних спільнот і обумовлений нею розвиток етнічних процесів також багато в чому визначаються кількісним співвідношенням контактуючих спільнот, особливостями їх статевого та вікового складу. Так, наприклад, природна асиміляція значною мірою є характерною для етнічних меншин, особливо для етнічних груп, які проживають в іноетнічному оточенні. Переважання кількості молодих чоловіків серед переселенців до іноетнічного середовища веде, як правило, до утворення етнічно змішаних шлюбів, що прискорюють їхнє зближення з цим середовищем.

При вивченні динаміки чисельності народів етнічна демографія враховує роль етнічних процесів (консолідації, асиміляції, міжетнічної інтеграції), спираючись на матеріали етнографії і етносоціології. В основному ж дослідження з етнічної демографії спираються на етнічну статистику, в першу чергу на матеріали переписів населення. Найбільш знані спеціалісти у галузі етнічної демографії B.I.Козлов, С.І.Брук, В.М.Кабузан, Ї.М.Прибиткова та ін. залучають до своїх досліджень також матеріали інших суспільних наук, в тому числі етнічної екології, етногеографії, етнопсихології, медицини.

Ірина Прибиткова, Тетяна Рудницька

 

Денаціоналізація — процес насильницького позбавлення певного народу власної державності зі всіма наслідками, а саме: втрата, насамперед, політичної та економічної незалежності (державних кордонів, митниць, власної грошової одинці, війська, органів безпеки, можливості здійснювати самоврядування та ін.), втрата значною мірою й духовно-культурного суверенітету (можливостей проведення самостійної освітньої політики, розвитку власних наук, літератури, мистецтва тощо). Денаціоналізація може стати можливою як результат або як вимушене приєднання (з'єднання) одного державного народу до іншого (наприклад, Україна — до Росії у 1654 р.), або завоювання одного державного народу іншим (іншими) (розподіл Польщі наприкінці XYIII ст. між Прусією, Австро-Угорщиною та Росією).

За денаціоналізацією може бути (але не обов'язково) деетнізація і навіть етноцид. Що ж безпосередньо до історії людства кінця XX ст., то для неї більш властивими є якраз протилежні процеси — національне народження та відродження народів.

Олександр Нельга

 

Депортація — вигнання, вислання. У правовій сфері — особливий вид заслання. У широкому розумінні депортацією називають примусове виселення з місця постійного проживання особи, яка визнана соціально небезпечною. Депортація може застосовуватися як до окремих осіб, так і до представників певноїсоціальної групи.

Вперше депортацію було застосовано у XVIII ст. у Франції по відношенню до політичне неблагонадійних осіб. В СРСР депортація була наслідком політичних рішень. В 1940-х роках, на підставі сфальсифікованих звинувачень, з місць свого історичного або постійного мешкання були переселені етнічні німці, турки-месхетинці, народи Чечні, Інгушетії тощо. На території сучасної України найбільш масовою депортаційною акцією було переселення у травні 1944 p. близько 200 000 кримських татар у Середню Азію.

14 листопада 1989 p. Верховна Рада СРСР ухвалила Декларацію про визнання незаконними та злочинними репресивні акти проти народів, що підпали під насильне переселення, та забезпечення їх прав.

В останні роки відбувається процес повернення в Україну представників депортованих народів — кримських татар та етнічних німців. За станом на початок 1997 р. в Україну повернулося близько 200 тис. кримських татар, 12 тис. вірмен, греків, болгар, 2 тис німців.

Кирило Кейданський

 

Держава поліетнічна — держава, на території якої водночас проживає кілька етносів. У вузькому, тобто спеціальному, розумінні цього терміну мова йде про державу, створену двома або більшою кількістю етносів за умов, коли ці етноси або рівноправні (Швейцарія, Бельгія), або коли один з етносів має панівний стан у державі (колишні Російська, Австро-Угорська чи Британська імперії). У більш широкому розумінні цього терміну поліетнічними є фактично усі сучасні держави, бо кожна з них включає щонайменше кілька (найчастіше значну кількість) етноменшинних груп.

З іншого боку, тобто більш широкого розуміння поліетнічності держав, правомірно говорити про перманентно оновлювану поліетнічність. Це пояснюється тим, що, з одного боку, цілком природною є поступова асиміляція, розчинення етнодисперсних груп у корінному етносі, але, з іншого боку, зростаюча відкритість держав сучасного світу полегшує (а деякою мірою і стимулює) міграційні процеси, завдяки чому в багатьох державах виникають нові етнодисперсні групи або оновлені генерації колишніх.

Сьогоднішня динаміка економічного та політичного життя народів, а також зростаюче усвідомлення цінності етнічної культури дають підстави вважати, що у майбутньому все людство перетвориться на поліетнічну цілісність.

Олександр Нельга

 

Дискримінація етнічна — утиски, що здійснює панівний етнос щодо непанівного етносу (або певної кількості таких етносів). Вона дається взнаки при наймі на роботу та звільненні з роботи, при виплаті заробітної плати та встановленні окладу, при вирішенні питань підвищення кваліфікації та висування на більш високу посаду, при наданні прав громадянства та здійсненні судочинства, при реалізації прав на соціальний захист та прав людини взагалі тощо. Етнічна дискримінація має економічне, історичне та психологічне коріння. Так, бажання отримувати додатковий прибуток підштовхує переважну більшість наймачів-роботодавців використовувати для цього й такий засіб, як етнічна дискримінація. З боку найманих робітників — представників недискримінованих етносів — такий засіб може знаходити розуміння і навіть підтримку. Соціально це може пояснюватися бажанням хоч у такий спосіб піднятися над подібним собі. Окрім того, ці, а також всі інші, "неекономічні" вияви етнічної дискримінації є реалізацією психологічної установки багатьох людей на протистояння "МИ — ВОНИ". Ця установка історично зумовлена тривалим ставленнями до етносів-чужинців як до ворогів.

Дискримінація етнічна все більш стає непопулярною із зростанням у сучасному світі значущості прав людини, загальнолюдських цінностей, взаєморозуміння та взаємодії між народами.

Олександр Нельга

 

Діаспора українська. Визначальним критерієм об'єднання українців під поняттям "українська діаспора" є перебування їх поза ядром українського етносу, що знаходиться на сучасній території України. Всього за кордоном налічується понад 10 млн чол., які за своїм етнічним походженням є українцями. Вони живуть практично у всіх країнах світу. Свою батьківщину українці залишали різними шляхами, переважно в результаті добровільної чи примусової еміграції. До 90-х pp. XX ст. вона небула масовою, за винятком переміщення на Кубань значних контингентів козацтва із Запорізької Січі після зруйнування її Катериною II. Масова еміграція українців за океан почалася в кінці XIX — на початку XX ст. Найбільші потоки емігрантів формувалися у таких напрямах: Північна Америка (США, Канада), Південна Америка (Бразилія, Аргентина, Уругвай, Парагвай), зарубіжні країни Європи (як правило, українці прибували сюди на заробітки і згодом переселялися за океан або поверталися додому), центральні та східні регіони Російської імперії. Відносно масовою була еміграція українців після встановлення в Україні радянської влади (20-і pp. XX ст.) — переважно до країн Східної Європи, в Австралію, Латинську Америку та після другої світової війни (1939-45 pp.) — до Північної Америки, країн Центральної Європи та до Австралії. Таким чином, у багатьох країнах світу сформувалася українська діаспора. Виділяються 5 великих регіонів розселення українців поза територією України: країни Північної Америки, країни Південної Америки, країни Європи, Австралія, а також держави, які утворилися на території колишнього Радянського Союзу. Нині найбільші осередки української діаспори — у Північній Америці. Так, у США, за попередніми підрахунками, живе понад 1 млн вихідців з України та їхніх нащадків (за ін. даними, близько 500 тис., за даними демографічних досліджень 1986 — близько 2 млн). Основними районами концентрації їх є штати Пенсільванія, Нью-Джерсі, Нью-Йорк, Мічиган, Огайо, Коннектикут, Індіана, Вісконсин. У Канаді налічується понад 500 тис. таких, які народилися від мішаних шлюбів, за даними канадської преси — всього близько 1 млн чол. (провінції Альберта, Манітоба, Саскачеван, Онтаріо та ін.).

На південноамериканському континенті найбільше вихідців з України та їхніх нащадків живе в Аргентині (близько 160 тис. — провінції Місьйонес, Буенос-Айрес), Венесуелі, Уругваї та Парагваї (25-30 тис.). Основна маса українців прибула в цей регіон між першою та другою світовими війнами.

На території Європи українська діаспора складається з автохтонного населення (країни Східної Європи), а також емігрантів та їхніх нащадків (країни Центральної та Південно-Східної Європи). Найбільше українців у Польщі (за даними етнічних організацій, 250-500 тис. чол.; за офіційною польською статистикою, 120-250 тис.; Ольштинське, Щецинське, Гданське, Познанське та ін. воєводства). У Румунії, за різними джерелами, живе від 70 до 300 тис. українців, у Чехії та Словаччині, за офіційними джерелами, — близько 55 тис., за іншими — від 100 до 200 тис. осіб українського походження (Східна Словаччина, Судети), в колишній Югославії (до її розпаду) — близько 50 тис., в Угорщині — близько 3,5 тис. У довідкових джерелах та науковій літературі про українську діаспору майже немає суттєвих розходжень про кількість українців у Франції (25-30 тис.), Великобританії (понад 20 тис.), Німеччині (20 тис.), Австрії (близько 6 тис.), Бельгії (близько 5 тис.), Нідерландах (0,6 тис.).

У країнах Америки і Центральної Європи переважна більшість осіб українського походження живе у містах, наприклад, у США — близько 90%, у Канаді — понад 76%.

Найпізніше почала формуватись українська етнічна група Австралії — після другої світової війни; вона налічує близько 34 тис. чол. Українці та їхні нащадки живуть і в скандинавських країнах, Китаї, Італії, на півночі Африки.

Значний масив української діаспори є у державах — колишніх республіках Радянського Союзу (1989, перепис, тис. чол.): у Росії — 4368,9, Казахстані — 896,2, Молдові — 600,4, Білорусі — 291,0, Узбекистані — 153,2, Киргизстані — 108,0, Латвії — 91,1, Грузії — 52,4, Естонії — 48,3, Литві — 44,8, Таджикистані — 41,4, Туркменистані — 35,6, Азербайджані — 32,2, Вірменії — 8,3.

У місцях компактного розселення українці певною мірою зберігають мову, традиції, звичаї, елементи культури і побуту свого етносу, назви населених пунктів, пов'язані з Україною (Дніпро, Полтава і т. п.). Так, ще 1915 в канадських провінціях Манітобі, Альберті, Саскачевані; працювало відповідно 120, 130 і 200 шкіл з навчанням англійською та українською мовами. На Кубані 1926 було понад 500 українських шкіл, у Казахстані близько 300. Україномовні та двомовні школи були створені в США, Бразилії, Аргентині (як правило, при церквах), на Далекому Сході Росії. З часом у зв'язку з асиміляційними процесами та викривленнями національної політики кількість таких шкіл значно скоротилася, а в колишніх республіках Радянського Союзу до кінця 80-х їх не було зовсім. Лише на початку 90-х pp. у Москві, Латвії, Молдові та іншими зусиллями українських громад почали засновувати школи чи класи з навчанням українською мовою. Невід'ємним атрибутом суспільного життя української громади є преса. Найбільше періодичних видань українською мовою виходить у країнах Північної Америки. У США, наприклад, на середину 90-х pp. — понад 100 назв загальним тиражем понад 208 тис. Наукові дослідження з українознавства у Канаді ведуться при університетах, у науково-громадських закладах — Науковому товаристві ім. Шевченка, Українській вільній академії наук (УВАН). Діють також наукові інститути, товариства, асоціації, зокрема Український соціологічний інститут, Українська академія мистецтв і наук, інститути літератури і мови (США).

Українську культурну спадщину зберігають у музеях ("Село української культурної спадщини" — музей просто неба в Едмонтоні, Український музей Канади в Саскатуні, Український музей у Нью-Йорку та ін.). Україністику викладають, зокрема, у 12 канадських університетах.

Дійовими осередками збереження української етнічності за межами України є колективи художньої самодіяльності. Серед найвідоміших сучасних колективів — танцювальні ансамблі "Шумка" (Канада), "Гомін України", "Дніпро" (США), "Пульс" (Словаччина), хор ім. Леонтовича (США), чоловічий хор "Журавлі" (Польща), театр у м. Пряшеві (Словаччина) та ін. Значну роботу по згуртуванню українських громад здійснюють політичні, громадські та культурно-просвітні організації: Український конгресовий комітет Америки (УККА) й Український народний союз (УНС) — США, Конгрес українських канадців (КУК), Товариство об'єднаних українських канадців (ТОУК) і Робітниче запомогове товариство (РЗТ) — Канада, Український союз (УС) — Бразилія, Об'єднання українців у Польщі (ОУП), а також Світовий конгрес вільних українців. Стимулюючим фактором у створенні українських громадських організацій у колишніх республіках СРСР став Конгрес українців (січень 1992, Київ). Шляхи до консолідації навколо загальної мети — розбудови вільної демократичної України розглядались на Всесвітньому форумі українців (Київ, 21-24 серпня 1992). Певну роль у згуртуванні українства відіграє Українська Всесвітня Координаційна Рада.

З проголошенням України незалежною державою (1991) відкрилися значні перспективи в розбудові різних зв'язків з українською діаспорою як на рівні громадських організацій та органів державної влади. Зокрема, для координації співпраці з діаспорою у Державному Комітеті України у справах національностей та міграції утворено Управління у справах української діаспори, у співпраці з Науковим товариством ім. Шевченка (Нью-Йорк) та Редакцією Енциклопедії української діаспори (Чикаго, США) створюється семитомна (у десяти книгах) Енциклопедія української діаспори (перша книга — 4-й том, присвячений українцям Австралії, Азії, Африки, — з'явилася друком у Києві у 1995 році). Інститут соціології НАН України та Наукове товариство ім. Шевченка (Нью-Йорк) видає часопис "Українська діаспора" (з 1992 р.).

Володимир Євтух

 

Дослідження етносоціологічні — науковий напрям дослідницької діяльності, що вивчає соціальне обумовлені і диференційовані етнічні явища й процеси.

Найбільш актуальними завданнями етносоціологічних досліджень є: розкриття соціальної обумовленості етнічних явищ (етнічних рис культури й побуту, деяких особливостей ціннісних орієнтацій, норм поведінки, мовної ситуації, самосвідомості етнічних відносин), їхньої специфіки та інтенсивності в різних соціальних групах; розкриття національного різноманіття соціальних процесів і явищ. Інакше кажучи, етносоціологічні дослідження значною мірою зорієнтовані на з'ясування механізму відтворення тих чи інших етнічних явищ і розкриття їхньої функції у цілісному соціальному організмі.

Отже, взаємозв'язок загальних соціальних явищ з етнічними є предметом етносоціологічних досліджень. При цьому суттєвого значення набуває й історичний підхід.

Втім слід мати на увазі, що проблемні ситуації можуть виявляти себе на досить різних рівнях: на рівні психології і свідомості людей та окремих груп, на рівні значно більших спільностей (націй), на певному інституціональному рівні і на рівні розвитку суспільства в цілому. Скажімо, важлива етносоціальна проблема — вплив етнічних (національних) факторів на таке соціальне явище, як міграція. Етнічні фактори — знання мови, етнічне спілкування, специфіка внутрішньосімейних відносин, традиції тощо здатні впливати на інтенсивність та спрямованість міграції.

Функції й завдання етносоціологічних досліджень — багатоаспектні і в той же час цілеспрямовані. Оскільки останні передбачають вивчення не окремих, явищ, а їх систему, сукупність взаємопов'язаних процесів, вони спираються на широке коло джерел, серед яких слід виділити: дані державної статистики, матеріали відомчих архівів, періодичну пресу (контент-аналіз), переписи населення, його поточний облік (архіви відділів загсу, картотеки паспортних столів, домовікниги ТОЩО). Поряд з аналізом документів вирішальну роль у характеристиці реальної поведінки людини відіграють такі процедури конкретно-соціологічного дослідження, як спостереження і масове опитування. Останнє можна вважати одним з основних методів етносоціологічного дослідження. Причому інформацію, що отримується в процесі проведення етносоціологічного дослідження, можна умовно поділити на два масиви;

1) інформація про основні умови та фактори розвитку і взаємодії етносів;

2) інформація, що пов'язана з власне етнічними ознаками: реакцією етноса як етносоціального утворення на зміни соціального середовища.

Етносоціологічні дослідження знаходяться на порозі нового етапу свого розвитку, що передбачає більш масштабне здійснення системного підходу до вивчення соціально-етнічних процесів, більш повне використання арсеналу кількісних методів, математичних засобів аналізу, підвищення практичної результативності даних досліджень.

Лариса Аза