Автономія етнічна (від грецьк. autos - сам, nomos - закон) - національне (етнічне) самоврядування, яке є однією з форм гарантованого міжнародним правом самовизначення народів. Виникнення інституту автономії етнічної було значним кроком на шляху демократичного вирішення етнонаціональних проблем в поліетнічних суспільствах, збереження чи зміцнення в них етнополітичної стабільності, зокрема, запобігання конфліктів на етнічному грунті та сепаратизму.

Відомо кілька форм автономії етнічної: національно-територіальна, національно-культурна, національно-персональна. Національно-територіальна автономія надається, як правило, етнічним групам, які компактно проживають в межах держави, відрізняються від основної маси населення мовою, культурою, релігією тощо, а також вважаються "корінними етносами" на даній території (в більшості випадків останнє фіксується в назві даної території чи землі). Ця форма автономії передбачає широке внутрішнє самоврядування етнополітичного чи етнотериторіального утворення в рамках єдиної держави, в тому числі з деяких питань законодавства.

Залежно від того чи іншого розподілу повноважень між місцевою і центральною владою автономії етнічної цього типу можуть мати різний обсяг політичної самостійності. Ряд варіантів національно-територіальної автономії за своїм статусом близькі до адміністративної автономії, хоча остання не передбачає безпосереднього зв'язку з етнічними чинниками.

Національно-культурна автономія надається здебільшого національним меншинам держави і має екстериторіальний характер. Вона полягає в законодавче оформленому праві етнічних груп на збереження і розвиток своєї культурної, мовної, релігійної самобутності, на утворення своїх громадських об'єднань, на користування й навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови, на розвиток національних культурних традицій, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації тощо.

Особливим видом автономії етнічної є національно-персональна автономія — право етнічних меншин на самостійне влаштування свого національного життя. Була встановлена в УНР Законом про національно-персональну автономію, ухваленим Центральною Радою 9.01.1918 p. Згідно з законом громадяни, належні до певної меншини, могли утворити Національний Союз, якому надавалися права законодавства й врядування у межах компетенції, встановлюваної Установчими Зборами даної національної меншини — вищим представницьким органом Національного Союзу. Влада останнього поширювалася на всіх його членів, незалежно від місця їхнього проживання в межах держави. Вищим виконавчим органом Національного Союзу була Національна Рада, що обиралася Національними Зборами.

Різні види автономії етнічної є дієвою формою забезпечення прав корінних народів і національних меншин, надійним механізмом стабілізації, нормалізації та гармонізації міжнаціональних відносин у сучасних поліетнічних суспільствах.

Анатолій Шевченко

 

Адаптація етнічна — пристосування людини або групи людей до нового етнічного середовища, а частково і пристосування до них цього середовища з метою співіснування та взаємодії. Спершу поняття "адаптація" виникло у біології; в суспільні науки перенесено представниками органічної школи, які зводили суспільні явища до біологічних. За своєю, сутністю процес адаптації тісно пов'язаний з процесом соціалізації, інтеріорізації норм та цінностей нового соціального середовища, способів предметної діяльності, а також форм соціальної взаємодії, що склалися в ньому.

Процес адаптації індивіда за критерієм домінуючої форми адаптивної діяльності можна умовно розділити на три етапи: 1) орієнтаційний етап, спрямований на ознайомлення адаптантів із соціальним середовищем; 2) оціночний етап, на якому відбувається диференціація соціального досвіду та способу життя на взаємоприйнятний та взаємовідхилений відбір можливих у нових умовах форм та способів діяльності згідно з установками та ціннісними орієнтаціями, що раніше склалися у адаптанта; 3) етап сумісності, на якому суб'єкт досягає стану адаптованості. Індикатором адаптації (як стадії процесу) вважається соціальний статус індивіда в новому середовищі, а також його психологічна задоволеність цим середовищем у цілому або його важливими елементами. Адаптація (як процес і як стадія) може вивчатися на рівні соціальної групи, яка розглядається як єдиний та цілісний суб'єкт адаптації. Незалежно від рівня (особа чи соціальна група) можливості та характер адаптативного процесу детермінуються факторами суб'єктивного (пов'язаного з характеристиками адаптанта) та об'єктивного (пов'язаного з характеристиками соціального середовища) порядків.

Специфічні риси адаптації визначаються змістовною наповненістю адаптаційного процесу. Так, на адаптацію мігрантів у новому середовищі (іммігрантів у країні поселення) значною мірою впливають етнічні характеристики як цього середовища, так і самих адаптантів. Адаптація в іноетнічному середовищі охоплює соціальну, культурну та психологічну сферу взаємодії. Тому виділяють три основних типи адаптації:

1) соціальна, підставою якої є відмінності у соціальній структурі країни виїзду та країни поселення; 2) культурна, пов'язана з етнокультурними відмінностями; 3) психологічна, причиною якої є диференціація осіб, соціальних спільностей за інтересами, соціально-психологічними установками, ціннісними орієнтаціями ін. Об'єктивно адаптація в іноетнічному середовищі детермінується: 1) соціальними, політичними, етнокультурними умовами існування іммігрантів в країні поселення; 2) етнокультурними та етнопсихологічними особливостями країни виїзду і країни поселення; 3) особливостями етнонаціональної ситуації та станом міжетнічних відносин у країні поселення; 4) соціальним та професійно-кваліфікаційним складом іммігрантів (об'єктивна характеристика суб'єкту адаптації); 5) політикою уряду щодо вихідців з інших країн; 6) наявністю та діяльністю громадських (етнічних) організацій (суб'єктивний характер останніх не пов'язаний з діяльністю суб'єкта адаптації). Суб'єктивними детермінантами процесу адаптації можна вважати: 1) психологічні установки іммігрантів на адаптацію; 2) особливості соціального сприйняття в процесі міжетнічної взаємодії; 3) систему стереотипів та автостереотипів, які склалися.

Загальні проблеми адаптації висвітлюються в працях Ж.Піаже, Р.Мертона, а адаптації — в роботі У.Томаса та Ф.Знанецького "Польський селянин у Європі та Америці". У вітчизняній науковій літературі вивчення процесу адаптації має здебільшого вузькоприкладний характер. На жаль, ґрунтовні теоретико-методологічні праці практично відсутні.

Яніна Самборська

 

Адаптація культурна — діалектичнo суперечливий і нерозривний процес пристосування суспільства в цілому і окремих його членів до умов природнього середовища, а також зворотній вплив суспільства через систему виробництва на середовище. Процес взаємодії суспільства й природи є складним, багатоаспектним і багаторівненим. Одні лінії зв'язків мають прямий, безпосередній характер, але значно більша їхня частина має опосередкований характер. У цій взаємодії проміжним, коригуючим механізмом виступає культура. Завдяки культурі спільність зберігає свою цілісність, унікальність, визначеність. Через культуру здійснюється спадковість, отже забезпечується існування етноса у часі.

Існування етнічної спільності в одних і тих же природних умовах вело до консервації її досвіду у навичках природокористування та формах поведінки. Вироблялись стійкі звички, формувалися стереотипи, складалися традиції. Вони закріплювалися у процесі етнізації, відтворювалися у повсякденній діяльності.

Оскільки багато традицій сформувалось як стійкі прийоми взаємовідносин людини, людських колективів саме з даним природним середовищем, то і дана територія сприймалась як звична, своя, рідна. Вона була близькою, знайомою, зрозумілою на відміну від інших територій, були незрозумілими, незнайомими, небезпечними, ворожими.

Більш того, природа, клімат, ландшафт, осмислені етносом, і ввійшли до його культури. Оспівані, опоетизовані у фольклорі, в усній народній творчості вони закріплені у структурі свідомості особистості в процесі етнізації як вищі цінності. Вони стають часточкою її особистості. Тому в ієрархії цінностей особистості вони займають високі місця. Людина по-особливому відчуває їх. Вони хвилюють її, бентежать, навіюють приємні спогади. Вони входять у складне почуття любові до Батьківщини.

Микола Шульга

 

Акультурація — процес взаємовпливу культур, а також результат цього впливу, що характеризується сприйняттям однією з культур (частіше тією, що менш розвинена, хоч можливим є і протилежний вплив) елементів іншої, а також виникненням нових культурнихявищ. Проблемою акультурації почали займатися у другій половині XIX ст. американські етнографи. Наприкінці XIX ст. американський етнограф У.Х.Хоумз, а за ним й інші, почали застосовувати термін акультурації для позначення процесу уподібнювання з іншою культурою (Дж.Боас), чи процесу передачі елементів однієї культури іншій (У.Дж.Макджі). Дослідження акультурації в сучасному значенні цього слова почалося в 20-30 pp. XX ст. у зв'язку з вивченням впливу "білої" американської культури на індіанців та чорних американців (М.Мід, М.Уілсон, А.Лессер, І.Шапера, Р.Лоуі, Л.Спайєр, Р.Турнвальд, Б.Малиновський, М.Херсковіц, Р.Редфілд та Р.Лінтон). Результатом цих досліджень стало виділення донорської та реципієнтської групи в культурному контакті. Херсковіц виявив, що реципієнтна культура відбирає елементи культури в "культурному фокусі", адаптуючи, відкидаючи або синкретизуючи їх. Р.Лінтон зазначив, що домінуюча спільнота примусовим шляхом спричиняє "прямі культурні зміни" підлеглої спільноти, тоді як сама вільно обирає напрям культурного розвитку.

Міжкультурні запозичення можна класифікувати таким чином:

1) елементи традиційної культури: мова, звичаї, їжа, оздоблення житла, архітектура тощо;

2) характеристики способу життя;

3) "психологічні".

У сучасній крос-культурній психології акультурація вважається найбільш доцільним видом міжкультурного контакту: з одного боку, наслідком адаптації до іноетнічного середовища є збереження власної етнічної культури групи, разом із певним культурним "збільшенням" за рахунок сприйняття елементів іншої культури; з іншого боку, існує рівнозначна для обох груп основа, на якій відбувається їхня інтеграція в єдине суспільство.

Яніна Самборська

 

Анклав етнічний — у сучасній етнології та етносоціології цей термін використовується для визначення певної території у поліетнічній країні, заселеної переважно представниками одного етносу. Етнічні анклави відзначаються певною замкненістю, відокремленістю від довколишнього середовища й самоорганізацією внутрішнього життя. Етнічні анклави утворюються у результаті переселенських рухів чи внаслідок поділу територій, що належали одній державі, між кількома державними утвореннями. Показовим прикладом етнічних анклавів є китайські, японські, корейські райони у великих містах Сполучених Штатів Америки.

Володимир Євтух

 

Антагонізм етнічний — це стан у міжетнічних відносинах, котрий характеризується найвищою напругою у цих стосунках на двох рівнях: відносини домінуючої більшості і окремої меншини; відносини між етнічними меншинами. Розвиток самого феномена можна уявити таким чином: етнічна антипатія — етнічне невдоволення та етнічні звинувачення — етнічний антагонізм. Відразу потрібно зауважити, що сам по собі етнічний антагонізм (як і його структурні складові) не існує. Він виявляється у процесі взаємодії представників різних етнічних спільнот. Характер вияву, його сила залежать від багатьох обставин, серед котрих неабияку роль відіграють функціональні параметри самої взаємодії. Передовсім мається на увазі те, на яких рівнях відносин етнічний антагонізм має місце. Практика міжетнічних стосунків у поліетнічних західних країнах засвідчує, що таким полем є переважно відносини між домінуючою етнічною групою населення та меншинними групами суспільства (США, Канада, Франція, Німеччина). Значно рідше етнічний антагонізм виявляється у полі взаємодії різних меншинних груп населення (тіж США) або у полі взаємодії спільнот, котрі висувають свої претензії на домінуюче становище у суспільстві (наприклад, фламандська й валлонська общини у Бельгії).

Оскільки етнічна взаємодія здійснюється ще й на індивідуальному та груповому (колективному) рівнях, то сила й характер вияву етнічного антагонізму й у цьому плані матиме свої особливості. На першому рівні він не носитиме узагальнюючого характеру й матиме скоріше спорадичний, випадковий характер. Випадковий у тому розумінні, що він не пов'язаний з певними закономірностями й виявляється у першу чергу у побутовій сфері. Виявлення етнічного антагонізму на другому рівні пов'язане з проникненням його у різні сфери суспільного життя, зокрема у політичну та ідеологічну. У цьому випадку його доля (агрегація чи зменшення) залежить від колективних дій, що, як правило, регулюються певними політичними силами, котрі групуються на етнічній основі.

Антагонізм етнічний виникає у результаті змагань представників різних етнічних спільнот за престижні ніші у соціально-економічній ієрархії суспільства, а розвивається він на базі нерівноправного, а ще краще неоднакового, становища різних груп населення. У поліетнічному суспільстві (етнічно сегментованому, коли досить чітко простежуються етнічно структуровані спільноти) така класифікація основної причини появи антагонізму етнічного має сенс, а суспільна практика країн Америки та Західної Європи, безумовно, це підтверджує. Скажімо, у Сполучених Штатах антагонізм виявився під час витіснення з певних сфер або у ці сфери вихідців з інших етносів, крім тих, котрі свого часу опанували цю сферу. Особливо чітко це фіксується у сфері так званого малого або етнічного бізнесу (скажімо, вихідці з Кореї контролюють практично всі пункти торгівлі овочами у Нью-Йорку; віденські торговельники пресою — виключно іммігранти з країн південно-східної Азії та арабського регіону).

Антагонізм етнічний виявляється на рівні відносин між домінуючою й підпорядкованою групами населення та на рівні підпорядкованих груп. Він відрізняється формами свого вияву: у першому випадку він охоплює діапазон між етнічною дискримінацією із застосуванням силових (збройних) методів приборкання претензій на зайняття тієї чи іншої ніші; у другому випадку він обмежується у поширенні негативних стереотипів інших, штрейкбрехерстві тощо.

Володимир Євтух

 

Антисемітизм — одна з форм національної та релігійної нетерпимості, що знаходить прояв у ворожому ставленні до євреїв, а також система поглядів, що його обґрунтовує.

Появі антисемітизму сприяло дисперсне розселення єврейської етнічної меншини серед народів, культура, мова, звичаї, життєвий побут, релігія яких значно відрізнялися від єврейської. Переслідування євреїв розпочинаються ще у перші століття діаспори (Олександрія, Антіохія у І ст. н.е.). Посилення антисемітизму у Західній Європі відмічається в ХІ-ХІІ ст. у період хрестових походів і особливо у XII-XІV ст. У цей час за участі католицької церкви проводиться політика сегрегації євреїв (заборонашлюбів із християнами, їх поселення в окремих міських кварталах — гетто, введення 1215 p. IV Латеранським собором особливого знаку на одежі євреїв), закріплення юридичного нерівноправ'я з християнським населенням, повне або часткове вигнання євреїв із ряду західноєвропейських країн (з Англії 1290 p., Франції 1394 p., Іспанії 1492 p.).

У стародавні часи і за середньовіччя антисемітизм мав передусім релігійний характер і нав'язувався церковними колами. Однак клерикальний антисемітизм мав значні прояви і в нові часи, особливо у Російській імперії. У 1946 p. Всесвітня Рада Церков засудила антисемітизм, а 1965 p. Другий Ватиканський Собор зняв звинувачення з євреїв у вбивстві Ісуса Христа.

У сучасному суспільстві можна виділити такі форми антисемітизму: державний, політичний та побутовий. Державний здійснюється та ідеологічно забезпечується державою і є складовою частиною державної політики. Ця форма антисемітизму була притаманною внутрішній політиці Російської імперії (установлення "межі осілості" для євреїв, заборона купівлі землі й заняття землеробством, перебування на державній службі, встановлення норм прийому євреїв до середніх та вищих учбових закладів). Найогидніших форм державний антисемітизм набрав у фашистській Німеччині у 1933-1945 pp., що проводила політику геноциду євреїв. У Радянському Союзі державний антисемітизм існував під виглядом "боротьби із сіонізмом".

Політичний антисемітизм полягає у пропаганді та використанні антисемітських ідей радикальними політичними партіями та громадськими об'єднаннями. Тут можна виділити антисемітизм праворадикального (розглядає євреїв як підбурювачів та основних учасників революційних рухів) та ліворадикального (ототожнює євреїв із представниками паразитичних, експлуататорських класів) напрямів.

Побутовий антисемітизм, що ґрунтується на ксенофобії, національних та релігійних пересторогах щодо євреїв, соціальному невдоволенні, набуває поширення за цілеспрямованої його пропаганди державою та політичними об'єднаннями.

Посилення антисемітизму спостерігається, як правило, у період соціальних та економічних криз, суспільної нестабільності.

Михайло Міщенко

 

Ареал етнічний — територія, на якій концентрується значна частина представників того чи іншого етносу. Прикладами етнічних ареалів в Україні є болгарський етнічний ареал у Белградському районі Одеської області, грецький етнічний ареал у Приазов'ї, угорський етнічний ареал у Закарпатті тощо. Як правило, у межах етнічного ареалу найбільш ефективно зберігаються традиції, звичаї, елементи культури та побуту тих чи тих етнічних спільнот. У 20-30-і роки етнічні ареали були основою утворення національних районів німців, болгар, євреїв, поляків тощо. Останніх 1931 p. нараховувалося 25, а національних сільрад — 811. Сьогодні етнічні ареали відіграють важливу роль у структуруванні етнічних меншин України.

Володимир Євтух

 

Архетипи етнічні — сукупність духовно-культурних символів та образів етнічного буття, через які життя кожного етнофора наповнюється почуттям смислозаданості та доцільності. Це, так би мовити, етнічна "душа в собі". Архетипи етнічні, існуючи як колективне несвідоме, створюючи основу духовної сутності людини, яка пройнята ними, здатні надавати цій людині якостей духовної рівноваги, а тому й соціальної усталеності, оберігаючи її душу від руйнівних наслідків урбанізації та техногенних процесів. Вони здатні тим самим протистояти появі невиразно-одноманітної, сірої людини-конформіста, яка легко перетворюється на носія девіантних та суіцідних нахилів.

Людина, навіть поступово втрачаючи зовнішні ознаки своєї етнічності за походженням (через відірваність від етнічної Батьківщини), може до останніх своїх днів пити з цілющих духовних джерел архитектоніки та інтонатики напівзабутої етнічної мови, мелодики етнічної пісенності, барв і пахощів етнічної природи, смаків етнічної кухні тощо.

Архетипи етнічні — це те, що кожний етнофор містить в собі як неусвідомлену ознаку належності до свого етнічного цілого, це те, що дає почуття "ми", дає людині силу і наснагу нести на своїх плечах тягар невзгод соціального буття.

Олександр Нельга

 

Асиміляція етнічна — розчинення самостійного етносу або його частини в середовищі іншого, як правило, більш великого етносу. При цьому етнос, що асимілюється, втрачає свою мову, традиційну культуру, етнічну самосвідомість, переймаючи етнокультурні компоненти іншого етносу. У разі, коли процес обмежується запозиченням лише культурних компонентів, він називається акультурацією. Консолідаційні процеси характеризуються злиттям споріднених етносів чи субетносів або етнографічних груп у єдиний етнос. Інтеграційні процеси також характеризують взаємодію етносів, але різних за своїми мовними, культурними та етнічними параметрами, внаслідок чого у них з'являється ряд спільних рис, у тому числі спільної етнічної самосвідомості. Якщо при взаємодії етносів, не пов'язаних спорідненістю, виникає новий етнос, то перед нами всі ознаки того, що відбувається етнорасова міксація (за термінологією західних етнологів — амальгамація).

У етнороз'єднавчих процесах прийнято розрізняти парціацію, сепарацію та дисперсизацію. При етнічній парціації відбувається розпад колись єдиного етноса на окремі етнічні частини, що не завжди повністю ототожнюють себе із старим етносом. Якщо ж відокремлена частина перетворюється на самостійний етнос, то це є показником процесу етнічної сепарації. Якщо вона не стала самостійним етносом, а набула ознак етнічної групи, відбувся процес етнічної дисперсизації.

Анатолій Пономарьов