Лекція 8

ВІРУВАННЯ Й ПОВІР'Я

Дуалізм світоглядних уявлень

В основі духовності будь-якого народу лежать світоглядні уявлення, котрі, зокрема, проявляються через систему вірувань та повір'їв. Народний світогляд українців має три основних історичних шари: демонологічний, міфологічний та християнський. Перший — більш глибинний, притаманний найдавнішим часам, коли люди персоніфікували як надзвичайні природні явища, так і конкретні предмети оточуючого світу, вбачаючи в них демонів. Другий шар зароджувався із появою владних суспільних структур, які потребували належного освячення. В основі цього шару лежало обожнювання природних, переважно небесних, стихій, уособлених в образах богів. Система уявлень про богів — міфологія — вже відтворює їх певну ієрархічність, виділяючи головних богів і богів другорядних. Християнська релігія абсолютизувала цю ієрархічність, разом із тим намагаючись якщо не зруйнувати стару світоглядну систему, то максимально пристосувати її до своїх потреб. Результатом такого протиборства ідей став релігійний дуалізм (двовір'я), котрий відчувається й нині. Сповідуючи ту або іншу християнську віру, ми, як правило, залишаємося язичниками — віримо в упирів, русалок, лісовиків тощо. І це природно, бо в основі сучасних вірувань лежить могутній шар архаїчних демонологічних уявлень. Водночас факт співіснування двох — по суті полярних — світоглядних систем може бути прикладом розв'язання й нинішніх конфесійних проблем.

На жаль, тема народних світоглядних уявлень і досі розкривається переважно однобічно, не без впливу відомої концепції про те, що вірування є всього-навсього фантастичним відображенням в головах людей зовнішніх сил. Проте цей аспект далеко не єдиний, поскільки вірування відбивають багатющий міжпоколінний досвід людей, нерідко відтворюючи їхні віковічні прагнення. Вже одно це зобов'язує нас пильніше придивитися до цього феномена, який грав неабияку роль у розвитку духовності українського народу.

Звернення до цієї проблеми диктує й нинішня етнона-ціональна ситуація в Україні. Розпочатий процес національного відродження може бути прискорений, зокрема, через засвоєння духовних багатств народу, накопичених поколіннями. І, навпаки, кожна незаповнена прогалина у системі міжпоколінної передачі етнокультурної інформації і далі призводитиме до збіднення духовності етносу, а відтак і до кризи суспільства. Саме в цьому вбачається практичний аспект пізнання народних вірувань та світоглядних уявлень.

Є й інший, не менш важливий аспект цього інтересу — пізнавальний. Народні вірування та уявлення вбирали в себе усе багатоманіття ідей, що панували в різні історичні епохи, проте їх не можна представляти у вигляді такого собі музею, в якому тільки зберігаються ці ідеї. Механізм їхніх взаємозв'язків набагато складніший: залежно від об'єктивних умов система вірувань та уявлень консервує та відтворює давні історичні шари, запозичуючи разом із тим деякі іншоетнічні та різноманітні конфесійні елементи. Якщо спробувати простежити усі ці нашарування, можна «прочитати» не тільки історичну долю України, а й духовний рух її народу.

Аналіз різночасових ідей, втілених у народні вірування, виявляє насамперед історичні зв'язки між тими слов'янськими племенами, що колись проживали на території України, та сусідніми народами, дещо прояснюючи складну проблему їхнього етногенезу. Як наслідок міжетнічних та міжрегіональних контактів складалася й строката система вірувань і повір'їв. Скажімо, поліський варіант зберіг найбільш архаїчні форми, включивши до себе і певний білоруський субстрат; подільський має давньоСлов'янську канву зі вплетениям польських та тюркських компонентів; карпатський тривалий час формувався на католицькій основі зі включенням польського, а у Закарпатті — угорського та румунського субстратів; середньонаддніпрянський найбільш повно позначений українською символікою зі привнесенням компонентів російської культури і т. д.

Розкриття різноманітних нашарувань у системі світоглядних уявлень та вірувань українців дає грунт і для poзуміння двох основ її походження: первинної — індоєвропейської — і пізнішої — слов'янської. Уся міфологія і демонологія українців (за винятком етнорегіональних нюансів) — переважно слов'янська: і за персонажами богів, і за структурою демонів, і за природою космогонічних уявлень, і за характером зв'язків між віруваннями, повір'ями і типом господарства. Проте ця загальнослов'янська основа, формування якої завершилося, до речі, у IX ст., — лише певний етап у загальному процесі розвитку народних вірувань і уявлень як важливого компонента етногенезу слов'ян, а відтак і українців.

В основі етапу інтеграції загальносхіднослов'янської міфології та демонології лежать культурні стереотипи, котрі були притаманні ще інфоєвропейській культурі. Початок формування протослов'янського компонента уявлень наших предків відноситься до XVII—XVI ст. до н. е. Тоді протослов'янська культура охоплювала широке коло етносів, включаючи не тільки східних, а й західних слов'ян. А у ще більш віддалені часи культурна спорідненість народів індоєвропейської групи поширювалася й на деякі народи Західної Європи та Малої Азії.

Розвиваючи відоме положення В. Проппа про широку спільність міфологічних персонажів, відомий український філософ М. Попович доводив: через те що індоєвропейські народи розселені на таких просторах, які виключають можливість безпосередніх контактів між багатьма з них, а пам'ятки літератури індоєвропейськими мовами збереглися нерідко від сивої давнини, ми можемо зі впевненістю говорити про спільність індоєвропейських космогонічних міфів.

Генезис міфологічних та демонологічних уявлень багатьох народів свідчить про стадіальність їхнього розвитку, викликану передусім соціальними умовами — різними для різних історичних періодів. Рубежем кардинальної трансформації цих уявлень було прийняття християнства. Найдавніші, дохристиянські уявлення людей, як правило, пов'язувалися з нагальними господарськими інтересами і грунтувалися на вірі в особливу силу тих чи інших явищ природи, а у деяких випадках і на вірі в їх надприродні якості. Через віру, шляхом виконання магічних дій людина намагалася вплинути на досягнення поставленої мети: захистити врожай, вилікувати хворого чи забезпечити спокій домашнвого вогнища. Словом, людина тут виступала переважно активним началом, а не лише жертвою сил природи, як це донедавна трактувалося багатьма дослідниками. Ще більша активність людини проявлялася там, де вона могла спиратися на власний досвід: ця активність реалізувалася через систему прикмет, віщувань і передбачень — усього того, що одержало назву повір'їв.

Зі впровадженням християнства у віруваннях та повір'ях зростає елемент надприродного, але він все ж таки пов'язується з вірою в реальне його існування і, отже, з вірою в реалізацію будь-якого бажання, коли звернутися по допомогу до надприродних сил — богів, наприклад. Усе, що стосувалося фантастичного, надприродного, але не пов'язувалося з вірою, не належало до релігії та вірувань; воно становило основу або традиції, або поезії, або ж казок. І хоча елемент фантастичного в них мав місце, людьми він не сприймався за реальність.

Щодо традицій, звичаїв, обрядів та ритуалів, то вони в своїй першооснові належали до релігійно-магічних явищ, оскільки люди вірили, що за їх допомогою можна досягти бажаного результату, скажімо, забезпечити родючість (через виконання обряду «кущ»), позбавитися нечистої сили (обряди «водіння русалки», «спалення Масляни»), зберегти врожай («спасова борода»). З часом обрядовість втрачає релігійно-магічну спрямованість, зберігши лише певний зв'язок із релігійно-магічними уявленнями. Обрядові дії дедалі більше набувають розважального характеру, хоча за традицією мають певну магічну властивість.

Поширення християнства приводило до розшарування сутності надприродного — більш фантастичного у християнстві і більш раціонального в демонології. Утвердження дуалізму стало результатом боротьби різних релігійних систем, зокрема язичницької та християнської. При цьому християнська релігія всіляко спростовувала язичницькі («поганські») уявлення і вірування, оголосивши їх «диявольськими», «нечистими», «проклятим» світом, а християнський світ — священним. Відповідно ставилася вона і до язичницьких богів, демонів тощо.

Боротьба ідей не була, проте, однозначною й одномоментною, оскільки давні вірування й повір'я становили не тільки широку сферу ритуалізації життєдіяльності людей, а й основу їхньої самосвідомості. Саме тому найживучішою виявилася демонологія («нижча» міфологія) — уявлення про духів, чаклунів, відьом, «божих людей», водяних тощо, — окремі компоненти якої зберігаються на побутовому рівні й дотепер.

«Вища» ж міфологія (вірування у головних богів) дохристиянського світу виявилася менш сталою. У народній свідомості збереглися лише розмиті уявлення про колись головних богів дніпровських слов'ян: Перуна, Даждьбога, Стрибога, Хорса, Велеса. Дослідники пояснюють цей феномен по-різному. Одні (наприклад, Є. Анічков) пов'язують швидке зникнення «Володимирових богів» із тим, що вони були об'єктами офіційного культу і не впліталися у канву народних вірувань. Ця думка знайшла пізніше обгрунтування у працях Б. Рибакова, який доводив, що саме за Володимира дружинний бог Перун отримав статус верховного бога. Інші дослідники, зокрема С. Токарев, вважали, що давні боги східних слов'ян, у тому числі дніпровських, не зникли, а злилися з образами християнського пантеону, продовжуючи жити під іншими, вже християнськими, іменами.

Остання позиція найбільш фундаментальна, бо грунтується на врахуванні подібних ситуацій, що мали місце серед інших народів (романо-германських, наприклад), а також на ретельному аналізі пантеону як язичницьких, так і християнських богів. Зокрема, багато язичницьких слов'янських богів прийшли до християнського пантеону під іншими іменами, зберігши при цьому всі свої основні функції: бог-громовик Перун з усіма своїми атрибутами виступив під ім'ям Іллі-пророка; «скотій бог» Волос (Велес) набув декількох образів: святого Власія — покровителя худоби, св. Миколи Мірлікійського («Угодника») — захисника родючості, іноді виступаючи навіть в іпостасі ведмедя — «господаря худоби»; Єгорій— покровитель диких тварин, людей та земних плодів — нагадує своїми функціями св. Юрія. У християнському пантеоні є й інші святі, котрі «перейняли» функції прадавніх слов'янських богів: Флор та Лавр — захисники коней, Зосима і Саватій — покровителі пасічників, Микола Угодник — захисник землеробів і рибалок («Микола Мокрий») та покровитель торгівців.

Отже, трансформація божеств, як і міфологічних народних уявлень, не була раптовою; вона явила процес поступовий і спадкоємний. Адже й тепер деякі традиції та обряди зберігають сліди культу стародавніх народних вірувань: звичай залишати при стрижці овець жмутик вовни («для богині Мокуші»), приносити до церкви на день Іллі колосся жита та зелений горох («щоб Перун не спалив»). Серед українських гуцулів подекуди й нині відправляється культ Перуна (Громові свята) тощо.

Але головне те, що елементи нових міфологічних уявлень формувалися ще до офіційного прийняття та утвердження християнства. На думку С. Токарева, деякі елементи дуалізму, скажімо, уявлення про добре та зле начала, мали місце ще в надрах язичництва. Ці елементи були притаманні й багатьом іншим явищам, у тому числі таким важливим у системі вірувань, як уявлення про душу і тіло. Згідно зі світоглядом багатьох народів, людина мала як мінімум дві душі: одна з них уособлювала життя, друга — особистість. Остання була духовною субстанцією і залишалася після смерті людини, перша ж умирала разом із нею. Множинність душ, за гіпотезою Н. Велецької, характерна і для слов'янських народних уявлень. Аналізуючи цю та ряд інших гіпотез, можна припустити, що в середовищі східних слов'ян розрізняли декілька субстанцій людини, в тому числі тілесну та духовну. Щодо тілесної субстанції, то у дослідників немає особливих розбіжностей, але з приводу духовної точаться певні дискусії, що є результатом неоднозначного розуміння сутності душі самими нашими предками. Так, деякі із них розрізняли дві духовні субстанції, інші — три і т. д.

Відповідно до строкатості народних уявлень склалися і різні позиції дослідників. Наприклад, П. Іванов ще на початку нашого століття розрізняв три душі: таку, що зі смертю людини поверталася до свого першоджерела (Дерева, Космосу); таку, що залишалася з тілом; і, нарешті, «дух», котрий ставав покровителем нащадків. Наш сучасник Н. Велецька розрізняє тільки дві духовні субстанції: «душу» як частину світового першоджерела і «дух» — енергію живої людини.

Більшість дослідників дотримуються все ж думки про те, що духовна субстанція виявлялася у трьох іпостасях, відповідних найбільш поширеним уявленням людей, і розрізняють такі з них: людина як життя, як дійова сутність; людина як соціальна істота, котра ототожнюється з іменем або зовнішнім образом; людина як органічна сила, що ототожнюється з незримим «духом», «подихом». Таке припущення має, до речі, аналоги з іншими вченнями, зокрема Арістотеля, який розрізняв три види душі: розумову, почуттєву й вегетативну. Саме це, на думку сучасних учених, може бути доказом загальноіндоєвропейської основи народних уявлень, у тому числі слов'янських і, зокрема, українських.

Трьохсубстанційність душі виявляється, зокрема, у трьох основних обрядових діях: похованні, ініціації та хрещенні. Найбільш рельєфно вона проявляється в поховальній обрядовості, де повністю зберігається тричленна структура, але вона так само присутня і в обряді ініціації (у християнському світі — хрещення) — оргіастичній дії, спрямованій на звільнення людини від імені і, отже, від соціальних зв'язків. У казкових сюжетах — це мотив воскресіння, який теж відтворює стадіальність духовних субстанцій, але у зворотному напрямку: спочатку мертва вода повертає людині життєві функції, потім жива — людський образ та ім'я.

Але то у казкових сюжетах. «Реальні» ж вірування передбачали стадіальність субстанцій людини лише в одному напрямку — від тілесного через душу до духу. Людина, як доводив, вивчаючи народні уявлення, В. Гнатюк, продовжувала жити у двох субстанціях: у вигляді душі та у вигляді духу. Ось чому таким неприродним вважалося повернення померлого до світу живих, яке, за народними уявленнями, було можливим. Тим більше що фізична смерть, за повір'ям, ще не означала зникнення людини. У світі живих людина — лише гість, «своєю» вона ставала на «тому світі». У районах, де особливо стійкими залишалися язичницькі уявлення, наприклад, на Гуцульщині та Бойківщині, існував навіть інститут посередників — так звані непрості (віщуни, віжлуни), які мали регулювати стосунки між живими і душами померлих, між звичайними людьми і земними богами — демонами.

Коли душа після смерті людини спокійно покидала тіло, то і стосунки були нормальними. Душі померлих піклувалися про живих, допомагаючи їм порадами, а в особливі дні, зокрема поминальні, прилітали до. живих і частувалися. Коли ж душа не могла покинути тіло (а це могло бути результатом неприродної смерті або смерті опойців, нехрещених, чаклунів), то до живих вже не дух прилітав, а повертався сам мрець.

Через це стає зрозумілим різне ставлення людей до небіжчика та його душі. В цілому до мерців ставилися з певною долею остраху, хоча й вважали смерть природним явищем. Куди більше боялися душі померлого, і вже зовсім панічний жах викликали тіло нечистого (заломного мертвяка), а іноді й його душа.

Боязнь тіла померлого належить до найдавніших дещо примітивних повір'їв, згідно з якими заложні мерці мали властивість покидати труну і шкодити людям. Християнізовані ж повір'я визнавали існування у нечистих душі, приреченої, однак, блукати безпритульне, оскільки її тілесна субстанція не приймалася землею.

Найбільший жах у людей викликали упирі — особливо поширений в українській демонології образ мерця, котрий нібито виходив з труни і ссав кров живих. Цей образ має загальнослов'янську основу, зустрічаючись у повір'ях багатьох народів. Щоправда, цей дуже поширений у ранньому середньовіччі демон поступово втрачає свою виразність; лише в українській демонології він залишився головним представником нечистих сил. Не випадково упирі найбільш повно описані саме українськими етнографами і письменниками: І. Франком, В. Гнатюком, В. Шухевичем, А. Они-щуком, В. Милорадовичем, М. Сумцовим, Б. Грінченком та іншими. Однак в їхніх судженнях про природу, функції та дії цих істот не було одностайності. Це можна пояснити тим, що дослідники йшли, як правило, від конкретики — тієї інформації, яку вони безпосередньо отримували від людей, а ті, звичайно, розповідали лише про те, що було характерне для їхньої місцевості.

Для забезпечення захисту від упирів, залежних мерців та іншого нав'я існувала ціла система дій, пов'язаних насамперед зі способами їх поховання. Нечистих ховали або на окремому цвинтарі, або найчастіше на межі ланів, перехресті доріг, на пустищах, болотах чи в яругах. За свідченням Д. Зеленіна, їх навіть не засипали землею, а закидали сміттям чи закладали камінням (звідси й назва «заложні», або «заложені»). Більш сувору систему оберегів застосовували щодо упирів: коли довідувалися, що похований — упир, його викопували з могили й пробивали груди осиковим кілком чи зубцями від борони.

Наведена система оберегів проти нечистих мерців свідчить про явно архаїчний, дохристиянський характер народних повір'їв, пов'язаних з уявленням про душу, смерть та потойбічний світ. І не дивно, що вони вже в минулому столітті являли собою скоріше пережиткові явища, ніж релігійно-магічну систему, як правило, зберігаючись у вигляді повір'їв та марновірства. Оцей багатий шар духовної культури переважно і зафіксували українські дослідники, підкресливши помітний вплив на нього християнської релігії.

Останнє позначалося на трансформації і основних понять народної міфології та демонології: сутності душі, співвідношення душі й тіла, способів буття у потойбічному світі. У свою чергу християнське вчення проходило складний шлях становлення, з одного боку, вбираючи усталені конструкції системи народних вірувань, а з іншого — створюючи власні теоретичні підвалини. Прикладом цього може бути розуміння душі.

На відміну від народних уявлень душа за християнською трактовкою становить таку духовну субстанцію, яка протиставляється тілу. На різних етапах осмислення вона розумілася і як образ Божий (Іоанн), і як дихання Боже (Антоній Великий), і як образ та дихання Великого Бога (Григорій Богослов) тощо. Проте всі ці відшліфування положень богословського вчення відбувалися в рамках єдиної концепції — протиставлення двох субстанцій, основу якої заклав ще Платон. Потім її вдосконалювали неоплатоніки, а стосовно богослов'я — Блаженний Августин, Скотт Еріугена, Иоганн Еккерт, Ніколай Кузанський, Іоанн Дамаскін та ін. Не без впливу народних вірувань, а також арістотелівської філософії розроблялась богословами і вже відома нам концепція трьох душ — розумової, почуттєвої та вегетативної. Внаслідок цього були вироблені чіткі критерії душі — на противагу народним уявленням, розмитим та багатоваріантним.

Розбіжностей між народними віруваннями і християнським вченням було багато; до кінця вони не подолані й досі, що свідчить, зокрема, про стійкість народної свідомості. Одна з таких розбіжностей стосується концепції смерті.

Християнське вчення віддавало пріоритет Богові, котрий лише один вирішував долю вмираючої людини: приймати її до себе чи ні. Згідно ж із народними віруваннями, живі люди самі могли втручатися у цей процес, всіляко полегшуючи його різноманітними магічними прийомами.

Значні розбіжності між народними і християнськими віруваннями виявлялися і в питанні про ідею душі та духу, в тому числі ідею душі заложного покійного. Трактуючи душу як духовну субстанцію, богослови відособлювали її від тіла, яке після смерті гинуло; життєва субстанція людини переносилася у душу, продовжуючи існувати у такій формі. Згідно ж із народними віруваннями, існування людини продовжувалося у формі як душі, так і духу. Водночас дух міг за певних умов перевтілюватися у тілесну субстанцію та переміщуватися у просторі. Саме ця здатність духу відкриває цілий світ демонологічних і містичних уявлень, чудово описаних класиками української етнографії та літератури.

Отож, живі люди могли спілкуватися з духом померлих, викликаючи їх під час різдвяних та русальних ворожінь, під час поминань або ж зустрівши їх у подобі зозулі, лелеки, сови, горлиці чи жаби. Можливі були зустрічі й з душами залежних мерців, які блукали або у вигляді звичайної людини, або перевтілювалися в образ якоїсь нечистої сили: лісовика, водяника, русалки тощо. Слід думати, що в уявленнях про душу та її посмертну долю найближче змикаються дохристиянські та християнські погляди. В усякому разі ця теза знайшла достатнє обгрунтування у працях С. Токарева і підтверджується, зокрема, українськими матеріалами.

Найбільшої довершеності в українській демонології набули повір'я, пов'язані з мавками (русалками), котрих, мабуть, можна вважати етнічними символами національної демонології. Саме в Україні цей образ знайшов опоетизування в літературних творах, передусім у «Лісовій пісні» Лесі Українки. Створена нею Мавка є, звичайно, художнім образом; науковці ж розрізняють кілька різновидів русалок, створених фантазією людей. Зокрема, Д. Зеленій подає такий перелік: купалка, водяниця, жартівниця, лешачиха (це, так би мовити, «звичайний» їх розряд) і навка (мавка), лоскотуха, криниця, мємодина — істоти дещо вищого гатунку.

Таке розмаїття термінів — не просто локальні назви русалок, це різні їх типи. Як правило, русалок уявляли у вигляді молодих вродливих жінок, котрі живуть у воді, у лісі' або в полі та полюбляють лоскотати перехожих. Окремому типові русалок відповідали певні функції та природа походження. Щоправда, з цього питання серед науковців точаться дискусії, проте з них можна вилучити таку основу, яка влаштовує всіх сперечальників. Це образ русалки, пов'язаний з заложним покійником, — молода утоплениця або нехрещене дитя. Підтвердженням цього можуть бути особливо поширені серед українців русальні обряди, що відбувалися у формі поминань нехрещених та мертвонароджених дітей, а також молодих утоплениць. Вони мають давнє коріння: ще Начальний літопис згадує про русалії — свята, пов'язані зі вшануванням померлих.

Здається, однак, що призначення русалій набагато ширше, ніж те, що зафіксоване українською етнографічною спадщиною. Вони входили до системи вірувань, пов'язаних не тільки з залежними покійними, а й із закликанням та вшануванням природи. І справді, уся русальна обрядовість насичена магією родючості: прикрашання зеленню, обливання водою, розпалювання багаття і т. ін. Те ж стосується й інших демонів, структура яких у системі вірувань українців надзвичайно різноманітна.

Можна стверджувати, що в цілому для народних вірувань, повір'їв та уявлень характерні певні філософські узагальнення, що грунтуються не лише на обожнюванні сил природи, а й на багатовіковому досвіді. Водночас цей досвід нерідко сприймався народною свідомістю гіпертрофо-вано, з великою часткою фантазії та ірраціоналізму. Віра у надприродне — головне, що єднало суто народні та офіційно-релігійні вірування; співвідношення ж надприродного і набутого досвідом — це те, що відрізняло ці два шари духовної культури українського народу.

Пантеон та пандемоніум

В українській міфології пантеон досить різноманітний, хоча й не становить цілісної системи, як, скажімо, давньогрецький чи давньоримський. Причин цьому декілька. По-перше, він замикався на обслуговуванні верхівки суспільства, не маючи глибинної народної основи; по-друге, не встигнувши створити розгалуженої системи, він змушений був трансформуватися через інтенсивне поширення християнства, котре більше відповідало суспільним інтересам. Головна ж причина полягає в тому, що міфології протистояла така розвинена світоглядна система, як демонологія, котра становила саме єство українців-русів. Звідси й міфологія мала певне демонологічне забарвлення, поскільки ті природні або космічні сили, які уособлювалися тими чи іншими богами, сприймалися як окремі явища, хоч і наділені божественними властивостями.

Саме тому дослідники, вивчаючи слов'яноукраїнський пантеон, майже не простежують ієрархічності або спорідненості богів, як це має місце у класичній міфології. Деякі натяки на це містяться в Іпатіївському літописі, де під 1114 роком стоїть: «...по Сварози царствова син его, именем Солнце, его же наричуть Дажьбог, Солнца царь, син Сварогов, еже есть Дажьбог, би бо муж силен».

За усіма даними Сварог був слов'янським прабогом, до того ж головним, а можливо, і єдиним богом. Є свідчення багатьох хроністів про те, що східні слов'яни визнавали лише одного Великого Бога — «Бога Неба та Землі». Таке трактування узгоджується зі світоглядними уявленнями давнього населення України, котрі обожнювали насамперед небо і все, що з ним пов'язане: дощ, світло, вітер тощо. Уособленням усіх цих небесних сил було сонце, і саме воно персоніфікувалося у головного бога. До речі, за такими ж принципами визнавалося верховенство того чи іншого бога у пантеонах інших народів: у греків — це Зевс, у скіфів — Тагімасад, в індійців — Варуна тощо.

Володіння небесними стихіями визначало пріоритет божеств та їхню спорідненість. Головний бог — це той, хто править усім небом; усі ж інші, хто керує якоюсь окремою небесною стихією, — Сварожичі, діти Сварога; той, хто править сонцем і уособлює світло,— перший поміж ними. Богом сонця й світла у стародавніх слов'ян був Даждьбог — син Сварога. До речі, цитована вище згадка про Даждьбога як сина Сварога — єдине свідчення про існування у слов'янському пантеоні якоїсь спорідненості; до того ж вона належить до пізніших часів, коли образ Сварога як єдиного бога на небі почав забуватися.

Слов'янський пантеон, відомий ще під назвою «Воло-димирових богів», зароджувався в ситуації політичного об'єднання племен Русі, природно, уособлював її сутність. Звідси й пріоритет на слов'янському Олімпі починає віддаватися богам — покровителям війська. Проте така трансформація відбулася дещо пізніше, по мірі зміцнення єдиної княжої влади, а до того йшла, так би мовити, «спеціалізація» божеств — обожнювання окремих небесних стихій. Такий процес мав свою внутрішню логіку; із розгалуженням господарських занять людей наявність єдиного божества вже не влаштовувала окремі корпоративно-господарські об'єднання. Тому єдиний культ природи почав розпадатися на розрізнені специфічні культи. Вони присвячувалися, як правило, окремим природним силам, яких було чимало; відповідно й розростався слов'янський Олімп. Уже пам'ятки XI ст. (наприклад, «Слово Христолюбца») подають такий список: «Веруют в Перуна, и в Хорса, и в Мокошь, и в Сима, и в Регла, и в Вили, их же числом тридевять...»

Водночас із цього Олімпу виокреслюються найголовніші боги, а також божества другорядні. Серед головних називаються Стрибог, Даждьбог, Велес, Хоре, Перун, а серед менш визначних — Див, Обида, Желя, Троян, Ладо, Купайло, Коляда, Позвизд. Головні боги уособлювали найважливіші природні стихії — небо, сонце, вітер, дощ, вогонь, а також пріоритетні види господарської діяльності — тваринництво, ремісництво, а з числа ремесел — насамперед ковальство.

Із п'яти головних богів поступово почав виділятися Перун. Достатньої значущості він набув ще до Володимира, бо згадується майже в усіх історичних документах X ст. Тоді він виступав як бог неба, грому та блискавки, тобто як грізний владика, що наводить острах. Із прийняттям християнства цю функцію перебрали інші боги-громовики: Гавриїл, Кирил, Tріскуча Анна, Пантелеймон, а особливо Ілля. Останній їздив по небі у золотій кареті, посилаючи вогняні стріли проти чортів.

Подібне робив і Перун, та все ж він уславився не цим. Головна його функція — будити громом і блискавками землю та запліднювати її дощами. Це особливо показово для давньоукраїнської ментальності з її пріоритетом землі і праці. Спрямування небесних сил на користь землі — такий лейтмотив усієї української міфології, що набув довершеності вже у православній релігії. Адже лише в українському фольклорі трапляється сюжет божої оранки: Ісус Христос зі святим Петром орють, а Божа Матір носить їм їсти та турбується про майбутній врожай.

Остаточна визначеність ієрархії богів відбулася за князя Володимира Великого. Виставлені ним у Києві на пагорбі «вне двора теремного» ідоли богів були розташовані у такому порядку: Перун, Хорс, Даждьбог, Стрибог, Симарегл, Мокоша; саме вони і складали так званий «київський Олімп». Перун займав у ньому перше місце — і як бог неба, і як покровитель війська, і як бог-громовик.

Богом сонця вважався Даждьбог — син Сварогів, син неба. Таку ж функцію виконував і Хорс. Про останнього збереглося дуже мало відомостей, тому ми не маємо про нього достатнього уявлення, як і про різницю між ним і Даждьбогом (щодо цього є різні гіпотези: одна трактує Хорса як тюркського божка, друга ототожнює Даждьбога з Хорсом, третя вважає їх різними богами). Даждьбога ж усвідомлювали як сонячного бога, який дає достаток і життя; згодом саме його ім'я перетворилося на ритуальний рефрен — «дай, Боже», «дай, Бог». Відомий він і як заступник князівської влади та покровитель воїнів. Останні називали себе Даждьбожими внуками, про що свідчать історичні пам'ятки, зокрема «Слово о полку Игореве».

Важливе місце у «київському Олімпі» посідали Стрибог — бог дощу — та Мокоша — богиня ткацтва та покровителька породіль. Відомості про них дуже скупі, хоч ці боги і вважалися першорядними.

Близький за значенням до богів «київського Олімпу» і Велес (Волос). Він не був представлений у пантеоні Володимира, проте ще до його князювання ідол Велеса вже стояв на київському Подолі. І це не випадково, оскільки Велес уособлював добробут, багатство і виступав покровителем торгівлі, котра концентрувалася саме у цьому районі. Серед слов'янства Велес відомий і як «скотій бог» — захисник худоби та пастухів, вівчарів, чередників. Його образ на іконах нерідко малювали з кіньми та худобою, його ім'ям освячували худобу, вперше по весні відправляючи на пасовище, на його ікони молилися, коли худоба хворіла. І все ж функції Велеса не обмежувалися лише захистом тварин. Назва «скотій бог», яка додавалася до нього, мала ширше значення, адже слово «скот» у давньо-слов'янській мові означало «багатство», а в основі імені «Велес» лежало поняття васу, тобто «добро», «скарб»; пізніше воно стало означати і «держава», «земля». Словом, це той, хто держить землю, наділяє кожного багатством і відповідає за добробут людей. Образ Велеса надзвичайно символічний для української міфології, оскільки розкриває головну ідею ментальності — досягнення добробуту через землю, за допомогою праці на землі.

Космічно-земний зв'язок як основа світового ладу рельєфно проявлявся також через символіку народження у широкому розумінні цього слова: зародження всього живого, виникнення кохання, поява нової людини з її мікросвітом. У цьому плані одвічний український принцип самодостатності людини і самоврядування громади уособлювали Ладо і Лада — божества любові, весни, щастя та вірного подружжя, водночас виступаючи символом гармонії Землі і Космосу.

У прадавні часи формула такої гармонії мала більш конкретні обриси, втілюючись в образах міфічних тварин: корови та бика, котрі утворювали первісну подружню пару. Бик — це батько і небо, корова — мати і земля, дощ, що її поливає, — сім'я, з якого народжується все живе. Подібні констукції притаманні багатьом народам і культурам, проте їхня найдавніша основа, за свідченням українського археолога С. Наливайка, створювалася в Подніпров'ї. Пізніше образ ладу, родини та подружньої вірності набув в українській мофології людських рис, втілюючись не лише у згаданій божественній парі (деякі дослідники вважають, однак, що існувала лише богиня Лада), а і в інших божествах, покликаних забезпечити кохання та щастя. Насамперед це Лель (Полель) — бог любові та побрання. До охоронців кохання, шлюбу, родинного щастя причетні й Купайло (бог злагоди та любові, а також плодючості), Рід та Рожаниця (боги людської долі), Доля (образ незмінного порядку та долі людської), певною мірою Марена (богиня весни та чарівництва, а за пізнішими уявленнями — богиня смерті).

Отже, пантеон слов'яноукраїнських язичницьких богів досить розмаїтий; і хоча він і не втілився у струнку генеалогічну систему, але став міцною духовною основою життєвого ладу та рівноваги між земним і космічним. Саме цю філософську сутність він і передав у спадщину наступній релігійній системі.

Як уже зазначалося, порівняно з міфологією українська демонологія являла собою більш розвинену сферу духовної культури. В основі її лежить ідея одухотворення всього оточуючого світу, сприйняття природи як живого організму, наповненого різноманітними духами. Це проявляється через цілу систему культів: предків (у тому числі залежних покійників), рослин, тварин, води, вогню, родинноі оселі і — у зовсім невиразних рисах — сил природи. Останнє становило сферу міфології, але з її руйнацією та підпорядкуванням християнській релігії культ природи розпався на ряд розрізнених магічних і сакральних дій, багато з яких увібрав демонологічний культ мертвих.

Ключовим у демонології є поняття «демон» (дух) — надприродна сила, якою, мовляв, наділені найрізноманітніші природні явища, речі, а то й люди. Звісно, оточуючий людину світ не має надприродних властивостей — таким його зробила людська фантазія. Причому фантазування відрізняється від поетичних образів або казкових вигадок тим, що люди щиро вірили в існування одухотвореного світу, включаючи в його сферу такі суто життєві начала, як добро і зло. З прийняттям християнства зле начало у фантастичних уявленнях людей абсолютизувалося: більшість демонічних образів були оголошені нечистю, а обряди та ритуали, пов'язані з ними, — бісовськими.

Ще раз наголосимо, що процес взаємодії демонологічного і християнського не такий вже й однозначний, як і неоднозначне ставлення до них людей. Для українця, скажімо, велике значення мають релігійно-церковні обряди, проте навіть найревніший християнин свідомо чи несвідомо дотримується двовір'я: «Бога люби, але й дідька не гніви». «Відповідно до цього принципу, — писав Д. Зеленій, — селянин завжди готовий відправити обряд, котрий він вважає нехристиянським і навіть ворожим християнству. За всієї своєї ненависті до біса він завжди готовий зробити йому ласку, аби не нажити в його особі ворога. Крім того, він відправляє ті обряди, котрі повинні захистити його від язичницьких божеств його сусідів. Це свого роду акт самозахисту. А взагалі більша частина магічних обрядів, як і культ покійних, не вважаються ні ворожими християнству, ні нехристиянськими».

Український пандемоніум структурно розпадається на декілька видів: демони родинного вогнища (домовики) ; демони природи (водяники, болотяники, лісовики, русалки); людські химери (упирі, вовкулаки, чаклуни, відьми, чорти); примари (злидні, блуд, мара, туга, трясця, завійна та ін.).

Одним із найдавніших демонічних образів у багатьох народів є домовик. Але український домовик суттєво відрізняється від своїх «родичів», створених уявою інших народів. Це аж ніяк не злий дідок, а справжній хатній бог, охоронець домашнього вогнища та родинних святинь. Він прискіпливо стежив за дотриманням родинних ритуалів, шануванням померлих і був, власне, посередником між домочадцями та їхніми предками. Символічна у цьому зв'язку одна з давніх його назв — Щур — однокореневе слово від «пращур» (звався він ще Цур або Пек). На причетність домовика до культу предків вказує і місце його перебування — під порогом (там, де, за повір'ям, розміщувалися пращури) або під піччю — головною святинею дому. Вважаючи домового богом, йому віддавали належну шану: під Новий рік влаштовували «весілля» печі; при переїзді до нової оселі домовика запрошували з собою, споряджаючи для нього хлібну лопату або помело; коли в дім уперше приходила молода, вона мусила принести чорного півня — своєрідну жертву для хатнього бога.

Крім домовика, українська демонологія розрізняє ще й дворового духа — дворовика (стригу) — повелителя худоби та всього господарства, котрий, за повір'ями, має помічника — спориша.

Другими за значеннями демонами є надзвичайно різноманітні божки природи. Існує легенда про їхнє походження: Бог, розсердившись на ангелів, вигнав їх з небес; попадавши на землю, одні з них потрапили у поле і стали пальовиками, інші — у ліс і стали лісовиками, ще інші — у болото і стали болотяниками і т. д. Ця легенда зайвий раз підтверджує, що людській фантазії немає меж — вона здатна одухотворити абсолютно все, що людину оточує. Отож, серед великого розмаїття духів природи назвемо насамперед пальовиків, з яких ще виділяються бузничі; водяників та водяниць, що підрозділяються на очеретників та криничників; близьких до них русалок (берегинь) — водяних богинь, що поділяються на мавок, навок, лоскотух, повітруль, бісиць, потерчат тощо; лісовиків (полісунів), із котрих виділяються ще гайовики.

Духи природи, незважаючи на їх багаточисельність, становлять єдину демонологічну систему, яка відрізняється від інших тим, що грунтується не стільки на культових засадах, скільки на легендах та переказах. Звідси й своєрідне ставлення до природних божків не як до нечистої сили, а як до поетичних образів. Не даремно багато з них опоетизовано українською літературою: «Лісова пісня» Лесі Українки — неперевершений зразок художнього осмислення демонології Волині.

Щодо образу водяника, то він описаний Лесею Українкою так, як сприймався людьми: «Він древній сивий дід, довге волосся і довга біла борода в суміш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому — барви мулу, на голові корона із скайок. Голос глухий, але дужий. Любить усе живе засмоктувати». Ще більшою мірою олюднений образ лісовика,, який уявляється українцям у вигляді трохи здичавілого пастуха. Він пасе свою череду — вовків, зайців, оленів — і полюбляє шуткувати над людиною: відбере в неї пам'ять, і людина заблукає в лісі, а лісовик радіє, гучно сміється і плескає в долоні. А втім, його витівки не злі і рідко коли закінчуються драматично.

Такою ж трохи кумедною фігурою українська демонологія витворила і чорта. Він вважається уособленням усієї нечистої сили, хоча належить до її нижчого розряду.

Створення узагальненого образу нечистої сили сягає найдавніших часів. Протягом віків він значно трансформувався, як і його функції та назви. Спочатку він називався бісом, кудесником, пізніше — чарівником, демоном, у християнські часи — дияволом, сатаною, нарешті, чортом. Таким же розмаїттям відзначаються і назви, що характеризують окремі його властивості: чорт — це і ворог, бо нашіптує людині злі думки; лихий, адже робить лихі справи; пекельник, оскільки є господарем пекла; перелесник, бо підбиває людей на перелюб; куций — адже має куцого хвоста; а ще він — лукавий, нечистий і, звичайно ж, дідько.

Відповідно багатоликим є і образ біса. Найчастіше він з'являється у людській подобі, але з цапиними чи собачими ногами, з ріжками на лобі та цапиною борідкою. Любить він і перевтілюватися у чорного пса, свиню або цапа. Звичайні місця його перебування — перехрестя доріг, болота, бур'яни або кущі бузини, порожні хати тощо — взагалі непридатні для проживання людей місця. Поблизу них традиційно розташовували млини, кузні, гончарні, майстерні, і, отже, не випадково мельники, ковалі та гончарі вважалися пов'язаними з нечистою силою. Особливо це стосувалося ковалів та гончарів, котрі подібно до чортів, що пекли вогнем грішників, також «мучили» у полум'ї металеві вироби чи глиняний посуд. До того ж їхнє ремесло завжди вважалося священнодійством, утаємниченим заняттям, мовляв, неможливим без допомоги нечистої сили.

А втім, український чорт не мав таких магічних і містичних властивостей, як у демонології, скажімо, західних країн. Він майже в усьому подібний до звичайної людини, але наділеної переважно негативними рисами — лукавством, підступністю, впертістю тощо, тобто уособлює те, чого їй не личить робити. Тому нерідко чорт програє у двобої з доброчинною людиною, постаючи іноді у зовсім жалюгідному вигляді.

Найбільшою містичною силою наділялися ті істоти, котрі були причетні до культу померлих, — це вовкулаки, упирі, заложні мерці. Уявлення про кровожерливих упирів та вовкулаків проникли в Україну з Західної Європи і знайшли тут сприятливий грунт: адже в українців був особливо розвинений культ заложних покійників, а упирі й вовкулаки пов'язані саме з ними. Докладніше про упирів та залежних мерців уже йшлося у першій частині цієї лекції.

Аби позбутися шкідливого впливу всілякої нечисті або передбачити свою долю, люди зверталися до чародіїв — істот, котрі не належать до нечистої сили, але користуються її допомогою. Це — відьми, чарівники, чаклуни, «дика баба», вій та ін. Всі вони мають надприродні властивості, але не завжди використовують їх для блага людей, оскільки нерідко укладають угоди з нечистою силою і разом роблять людям усілякі капості: насилають хвороби, неврожаї або присухи — нестямне кохання.

Усуненням всіх цих зол займалися знахарі (ведуни), котрі поділялися на травників, костоправів, кровопускателів, повитух, — люди, добре обізнані з народними методами лікування, а також із замовляннями та заклинаннями. По суті вони були народними цілителями. Нерідко між ними та чаклунами улаштовувалися змагання: чаклуни намагалися якнайбільше наробити капостей, ведуни — якнайшвидше ліквідувати їх. Бувало, такі змагання відбувалися і між чаклунами: адже вони могли і виправляти зло, а не тільки його вчиняти.

Отже, чародії та знахарі були своєрідною проміжною ланкою між двома світами — уявним, фантастичним, демонічним та реальним, раціональним, людським. Символічна боротьба знахарів та чаклунів замикала, таким чином, коло світоглядних уявлень людини, де фантастичне немовби компенсувало ті якості, яких у неї не вистачало у суворій боротьбі за виживання; нечиста ж сила уособлювала всі ті злидні, що випадали на її долю.

Для етнографії демонічний світ являє неабиякий інтерес насамперед у плані пізнання духовного розвою людини, розкриття етнічних символів, утілених у демонічні образи. А пандемоніум українців, як ми могли пересвідчитися навіть із цього стислого огляду, — надзвичайно багатий.

 

---| література |---------------------------------------------------------------------

Ефименко Г.   Сборник малорусских заклинаний. Москва, 1874;

Драгоманов М.   Малороссийские народные предания и рассказы. Киев, 1876;

Нечуй-Левицький І.   Світогляд українського народу: Ескіз української міфології. Львів, 1876;

Антонович В. Б.   Колдовство: Документы. Процессы. Исследования. Санкт-Петербург, 1877;

Сумцов Н. Ф.   Колдуны, ведьмы и упыри. Харьков, 1891;

Франко І. Я.   Людові вірування на Підгір'ю // Етногр. збірник. Львів, 1898. Т. IV;

Гнатюк В. М.   Останки передхристиянського релігійного світогляду наших предків // Зап. наук. тов. ім. Т. Г. Шевченка. Нью-Йорк, 1981. Т. 201;

Милорадович В. П.   Заметки о малорусской демонологии // Киев. старина. 1899. № 8—9;

Иванов П. В.   Народные рассказы о ведьмах и упырях // Сб. Харьк. ист.-филол. об-ва. 1891. Т. 3;

Аничков Е. В.   Язычество и древняя Русь. Петроград, 1914;

Митрополит Іларіон.   Дохристиянські вірування українського народу. Вінніпег, 1981;

Зеленин Д. К.   Восточнославянская этнография. Москва, 1991;

Гримич М.   Два виміри національного характеру // Наука і суспільство. 1991. № 8;

Українці: народні вірування, повір'я, демонологія. Київ, 1991;

Шокало О.   Український світ // Укр. світ. 1992. № 1;

Наливайко С.   Індійський міф про Європу // Там же. № 2.