Лекція 18

РОДИНА

Історичні типи сім'ї

Основу сім'ї становить шлюбний союз між чоловіком і жінкою, у тих чи інших формах санкційований суспільством. Ця основа не зводиться, однак, лише до стосунків між ними, навіть юридичне оформлених, а являє собою відносини між чоловіком і жінкою, батьками і дітьми. Власне, діти і є тим основним елементом, котрий, замикаючи у трикутник (чоловік — жінка — дитина) родинну систему, надає їй глибинного сенсу й природного призначення. Саме це і робить сім'ю найважливішим соціальним інститутом. Отже, сім'я — це об'єднання, що грунтується на шлюбі або кревній спорідненості людей, зв'язаних духовно, спільністю побуту та взаємною моральною відповідальністю.

Як і кожна соціально-біологічна система, сім'я має чітку структуру, що включає взаємопов'язані підрозділи та компоненти. Всі вони постійно змінюються, віддзеркалюючи трансформацію соціально-економічних умов суспільства в цілому. І це природно, якщо мати на увазі органічний зв'язок сім'ї із суспільством, усіма його складовими — економікою, культурою, ідеологією, правом, етнічними утвореннями тощо. Як продукт певної соціальної системи, сім'я відбиває стан її розвитку. Звідси випливає висновок про історичну змінність сім'ї, постійну трансформацію її соціального потенціалу та характеру внутрісімейних взаємин, у тому числі основоположних — родинних. З іншого боку, сім'я як самодостатня, органічна і цілісна система сама спроможна творити й відтворювати суспільство.

Ключовим поняттям сім'ї є спорідненість, тобто зв'язок між людьми, зумовлений спільністю їхнього походження, що виникає на основі відношень шлюбу і поріднення. Розрізняють два види спорідненості: природну, визначену генетичною близькістю, і соціальну, що являє собою суспільне санкційовану систему формування родинних відносин. Ця система завжди є закритою структурою і має егоцентричний характер: відлік ступеня спорідненості починається від того, хто цей відлік здійснює.

На різних етапах розвитку суспільства і в різних соціальних умовах виникають системи спорідненості, котрі суттєво відрізняються одна від одної. Прийнято виділяти чотири основних історичних типи таких систем. Перший — австралійський — пов'язаний з дуально-родовою організацією. Він належить до тих часів, коли сім'я ще не стала самостійним соціальним осередком. Характерною особливістю цього типу є реалізація принципу розмежування родичів по лінії батька і лінії матері. Ця система ще не розрізняла ступенів спорідненості, а фіксувала лише приналежність до того чи іншого роду та відношення між групами родичів. Другий — арабський — тип спорідненості є історично пізнішим. Він уже розрізняє родичів по прямій (зв'язок між особами, одна з яких походить від іншої) і бічній (зв'язок між особами, котрі походять від одного предка) лініях. За умов, коли функціонування нормальної, екзогамної форми клану було неможливим, виник ендогамний варіант кланової організації, а на її основі — третій тип спорідненості — гаванський (генераційний). Тут не було розмежування родичів як за принципом роздвоєння, так і лінійності. Єдиною диференціюючою ознакою виступала належність до певного покоління. Четвертий — англійський (лінійний) — тип спорідненості утворився в процесі розпаду великої сім'ї. Спорідненість цього типу не диференціює родичів по лініях батька й матері, а протиставляє пряму (головну) лінію спорідненості бічним (другорядним). Відношення спорідненості в цій системі мають індивідуальний характер і визначаються як лінією, так і ступенем споріднення. Власне, це той тип спорідненості, який ми сьогодні відносимо до себе.

Відношення спорідненості є основними в системі сім'ї, проте вони не єдині. Існує багато й інших відношень та компонентів, які в сукупності складають конструкцію сім'ї. Щодо сутності останньої, то вона виявляється через структуру, склад, функції. Співвідношення усіх цих компонентів, різне на окремих етапах історичного розвитку, визначає той чи інший клас, тип, форму та варіант сім'ї.

Історично розрізняють такі типи сім'ї: парний, полігамний та моногамний. У наш час існують лише два типи: моногамний— найпоширеніший у світі — і полігамний — регіонально обмежений (Пакистан, Єгипет, Південна Індія).

Формування української родини

Українська назва сім'ї — родина — містить ключ до розуміння витоків її походження. Адже сім'я зароджувалася в надрах роду і певною мірою співіснувала з ним, вплітаючись у його систему через родинні, сакральні та релігійні зв'язки.

Увесь тривалий шлях розвитку родових відносин і творення сім'ї розпадається на кілька стадій.

На першій стадії домінував рід, причому ще без чітко виражених сімейних зв'язків. У «Повести временных лет» говориться: «Поляком же живущим о себе и владеющим роды своими, и живяху каждо с родом своим на своих местах, володеюще кождо родом своим». Під родом тоді розумівся і весь народ: «Мы от рода рускаго». На другій стадії значення роду звужується до розуміння родини (сім'ї), проте великої родини, що змикалася з певною сімейно-родовою спільністю: «Кий осівся на одній з київських гір з родом своїм, а його брати на інших горах». У даному разі під родом розумілося велике коло родичів та свояків, а також певна соціальна спільнота. На третій стадії відбувається відокремлення сім'ї від роду, хоча первісна родина за своєю структурою, функціями та устроєм нагадувала рід у мініатюрі. Сім'я, що зароджувался, була розширеною, включаючи родичів та свояків, та розвивалася шляхом концентрації таких функцій роду, як налагодження побуту та організація виробництва.

Цей процес, за даними археології, відноситься до початку нашого тисячоліття, коли, власне, закладалися основи формування східнослов'янських етнічних спільностей, у тому числі української. Саме тоді сусідська община була цілісним соціальним організмом, який включав великі патріархальні сім'ї, котрі у свою чергу складалися з малих. Це так звані «гнізда» — групи з кількох поселень, віддалених одне від одного на 1—3 км. Траплялися й нагромадження «гнізд», що може свідчити про стадіальність та різноманітність перехідних форм від роду — через общину — до родини (сім'ї).

Однією з первісних форм сімейної організації, що застала українців на стадії їх формування як певної етнічної спільності, була велика сім'я патріархального типу (в українців вона мала ще назву «служба»). Саме вона являла собою перехідний ступінь від сім'ї, що виникала з групового шлюбу і грунтувалася на материнському праві, до окремої індивідуальної сім'ї сучасного типу.

Велика сім'я характеризувалася спільністю виробництва і споживання, єдиноначальністю підпорядкування та розширеним складом. Вона, по суті, включала стільки генерацій, скільки разів протягом життя людини може повторюватися процес відтворення серед усіх її нащадків. Тобто у великій сім'ї довкола подружжя першої, найстарішої генерації гуртувалися всі члени молодших генерацій, причому до кревних родичів приєднувалися і їхні дружини, наприклад, жінки синів та онуків.

Типи й форми української родини в її історичному розвитку
1 - батько, 2 - мати; одружені: 3 - син, зять, 4 - дочка, невістка,
5 - неодружені діти; онуки: 6 - одружені, 7 - неодружені.

Транформація великої сім'ї становила тривалий процес, її залишкові елементи можна було зустріти серед українців Закарпаття та Полісся ще у середині нашого століття, хоча біля витоків української народності переважаючою була вже розширена (нероздільна) сім'я. Вона складалася з кількох індивідуальних родин, об'єднаних спорідненням по чоловічій лінії, зі спільним майном і єдиним управлінням. Керував нероздільною родиною старшина — переважно найстарший член сім'ї. Вона могла мати у своєму складі брата, сестру, діда, бабку, онуків, свекра, свекруху, братову, зовицю, невістку, небожа, небогу, дядька, дядину, пасинка, пасербицю та інших родичів, відношення між якими визначалися характером спорідненості та свояцтва.

Розширена сім'я на етапі трансформації родових відносин була притаманна багатьом народам індоєвропейської гілки. І це природно, оскільки вона була оптимальною формою соціальної організації: достатньо великою, аби справлятися з веденням хліборобства, і достатньо малою в плані управління нею.

Серед українців побутувало кілька різновидів розширеної сім'ї, які відповідали окремим стадіям її розвитку. Найбільш характерною була братська сім'я задружного типу (сама ж задруга в її «класичному» варіанті на той час вже історично минула, зберігаючись лише серед південних слов'ян) . Вона являла собою спілку індивідуальних сімей, об'єднаних спорідненням по чоловічій лінії до п'ятого коліна. До неї могли входити і свояки через одруження або на договірних умовах (як правило, родичі батька). Всі її члени мали спільне майно та господарство і мешкали на одній території в окремих житлах, розташованих довкола житла глави родини. Середня чисельність братської родини становила 20 осіб, але могла досягати й 50—60. На чолі її стояв виборний глава — старший в родині, хоча главою могли бути і молодий чоловік, і навіть жінка (як правило, старша мати). Глава керував господарськими справами сім'ї, але не мав права сам приймати рішення з інших найважливіших питань: їх приймала вся родина. Кожна братська сім'я мала патронімічне ім'я, збірне від імені предка — засновника родини: наприклад, сім'я Іванковичів.

Якщо братська родина надто розросталася, від неї відокремлювалися малі сім'ї, а сама вона перетворювалася на розширену полегшеного типу. Такі сім'ї мали досить велике поширення в гірських районах та Галичині майже до XIX ст. Вони налічували до 20 осіб і очолювалися старшим у родині — газдою, або завиддою.

У XIV—XVI ст. внаслідок розукрупнення великих та братських сімей з'являється нова форма родини — дворище, особливо поширена на Поділлі, Поліссі, Волині, в Галичині та частково на Середній Наддніпрянщині. На різних етапах функціонування дворище зазнавало помітних змін, і звідси можна говорити про різні стадії його розвитку.

На ранньому етапі дворище грунтувалося переважно на споріднено-свояцьких зв'язках, коло яких було порівняно невеликим. Про це свідчить, наприклад, стаття «Руської правди» про помсту. Цим правом могли скористатися батько, сини, брати, сини братів та сестри. Таким, власне, і був «кістяк» дворища. Керував дворищем «старець», котрий, на відміну від колегіальної задруги, розпоряджався одноосібно, виключаючи, втім, питання про майно та землю, які вважалися загальною власністю дворища.

За необхідності дворища могли об'єднуватися економічно та територіальне, нерідко утворюючи в селищах або селах окремі «кутки», проте вони ніколи не становили цілого села. У XVIII ст. об'єднані дворища почали утворювати окремі хутори, що було особливо характерним для Лівобережжя. У західних же регіонах України великі спілки дворищ, котрі вели свій рід від спільного предка, колись складали так звані «брацтва», іноді об'єднуючи цілі села. Але українці як етнічна спільність вже не застали ні брацтв, ні «братчин» — об'єднань сусідських дворищ, пов'язаних релігійними та сакральними узами, об'єднань, котрі могли переростати у плем'я. Таку стадію пережили свого часу племена стародавньої Русі, що мешкали на території України.

На рубежі XVI—XVII ст. дворище як основна форма господарського життя почало трансформуватися. З кінця XVI ст. порушується принцип спільності землі та майна, а пізніше — сама структура та склад дворищ: вони стали включати до себе чужинців, допускати об'єднання з сусідськими дворищами, виділення індивідуальних сімей.

Трансформація дворищ відповідала соціально-економічним перетворенням, які відбувалися в Україні, — до речі, дуже неоднозначно в різних її регіонах. Така мозаїчність зумовила, з одного боку, нерівномірність еволюції розширеної сім'ї та дворища, з іншого — її стадіальність. У цілому по Україні пік руйнування великої сім'ї та перетворення дворищ припадав на кінець XVII ст., в той час як в Українських Карпатах — на XVI ст., в Поліссі — на XVIII ст. Виходило так, що одночасно співіснували різні типи сімей: від великої патріархальної в її залишковому вигляді до малої сім'ї індивідуального типу. Різноманітними були і дворища: на Правобережжі вони побутували у вигляді класичних господарств і гірських газдівств, на Лівобережжі — у вигляді посябрин — об'єднань споріднених і сусідських господарств.

Щодо змін кількісного складу дворищ, то вони можуть стати зрозумілими при співставленні числа дворів і наявних у них господарств (сімей). Так, на Поділлі в середині XVII ст. налічувалося 285 дворів, що складалися в середньому з трьох господарств; наприкінці XVII ст. налічувалося вже 301 двір, що включали по 2,4 господарства; в середині XVIII ст. — 347 дворів, які в середньому складалися з двох господарств. Представлена динаміка відтворює передусім розукрупнення дворища, близького до задруги, і створення невеликого одно-двосімейного двору. При цьому відбувалося зменшення кількісного складу сімей, що входили до дворища. Якщо в середині XVIII ст. величина сім'ї в середньому по Україні становила 6,9 особи, в середині XVIII ст. — 6, то в середині XIX ст. — 5,2. Сьогодні середня величина сім'ї в Україні становить 3,3 особи.

Процес розукрупнення великої сім'ї не був прямолінійним: він передбачав формування простих сімей (подружніх пар із дітьми) шляхом не лише руйнації великих, а й співіснування великих, їхніх перехідних форм та малих сімей. У силу природних процесів малі сім'ї могли розростатися до розширених, а з економічних міркувань іноді вимушені були об'єднуватися у спілки споріднених або сусідських сімей — патронімії. Утім, існував і більш інтенсивний шлях утворення патронімій та простих сімей: малі сім'ї, відокремлюючись від великої батьківської, створювали патронімію з батьківською або братською сім'ями і нерідко розміщувалися на одному подвір'ї. Таке міжсімейне об'єднання зберігало патронімічну назву, спільність господарювання, але, як правило, роздільність на володіння землею. Проте ці об'єднання були не досить міцними і легко розпадалися, утворюючи кілька простих та одну розширену сім'ї. Батьківська сім'я, як правило, була розширеною, адже згідно зі звичаєвим правом з батьками мусив залишатися хоча б один із спадкоємців. Переважно це був син: на Правобережжі — старший, на Лівобережжі — молодший. Дочки за звичаєм «ішли у невістки», залишаючись на «батьківському грунті» у винятковому випадку, переважно тоді, коли у батька не було синів.

Залишитися на «вітчизні» («батющині») вважалося не тільки почесним, а й вигідним, оскільки право передбачало передання спадкоємцеві більшої частини землі та всіх споруд на батьківському подвір'ї. Це право поширювалося і на тих дочок, які залишалися доглядати батьків. Передання спадщини оформлювалося так званим «договором на доживання», обов'язковим у тих випадках, коли право нечітко визначало спадкоємця і батько сам мусив зробити вибір: перевага, як правило, віддавалася найслухнянішому і, звичайно, тому, котрий міг би зберегти і примножити «батющину».

Хоча такі договори оформлювалися письмово, вони не завжди завірялися нотаріусом: достатньо було мати свідка, котрий представляв громаду, а думка громади мала силу закону. У договорі визначався не лише розмір спадщини, а й умови догляду за батьками та малолітніми дітьми. Адже спадкоємець брав зобов'язання виховувати своїх молодших сестер та братів, готувати їм придане, одружувати і виділяти частину земельного наділу після одруження. Ці діти рідко коли залишалися на батьківському подвір'ї, хоча процес їх відокремлення був непростим: одні діти покидали батьків і створювали свої господарства, інші залишалися на подвір'ї, але вели свій бюджет. Повністю відокремлюватися діти почали на рубежі XIX—XX ст.

Порівняно ранній розвиток капіталістичних відносин уже наприкінці XVIII ст. сприяв остаточному розпаду великої сім'ї і розукрупненню розширеної. Остання стадія цього процесу — автономізація (відокремлення подружніх пар не тільки від розширених, а й від простих сімей) особливо інтенсивно відбувалася з середини XIX ст. «На Україні, — писав В. Тарновський, — не лише далекі родичі не зберігали між собою господарської єдності, але навіть і одружений син відокремлюється від батька, будує окрему хату і веде окреме господарство. Два одружених брати майже ніколи не можуть жити разом. Навіть там, де бідність або інші обставини заважають розділу, немає підпорядкування старшому, немає спільності у власності і праці».

В ході цього процесу в рамках малої сім'ї почала утворюватися найпростіша форма — мала сім'я в її чистому вигляді, тобто нуклеарна (від слова «ядро»); нині вона є найпоширенішою. До її складу входять дві послідовні, кревно пов'язані генерації; батьки та неодружені діти.

Трансформація кількісного та споріднено-свояцького складу сімей супроводжувалась і якісними змінами: перетворенням функцій, відносин власності, подружніх та внут-рісімейних взаємин. Яскравим показником всіх цих змін можуть бути правові норми, у тому числі норми успадкування. Наприкінці XIX ст. серед українців побутувала така правова система, яка відображала процес демократизації внутрісімейних відносин і розукрупнення сім'ї. Вона, зокрема, передбачала право успадкування як для чоловіків, так і для жінок.

Для української родини традиційно характерна велика роль жінки і передусім матері. Зі смертю чоловіка саме вона завжди виступала на перший план, ставала главою сім'ї — навіть тоді, коли вдруге виходила заміж. Образ матері-удовиці — розсудливої, доброї і водночас суворої господині — завжди змальовувався у класичній літературі сильними рисами. І це дійсно так, бо українська жінка брала участь в усіх справах родини не лише після смерті чоловіка, а й за його життя, адже вона була достатньо свободною.

Утім, міра цієї свободи проступала не однаково у різних землях України, і це знайшло відображення у звичаєвому праві: на Лівобережжі воно фіксувало свободу жінки у більш повному обсязі, на Правобережжі ж, відповідно до Литовського статуту, — в обмеженому. Права жінки на Правобережжі поширювалися на спадщину, але обставлялися деякими умовами: дочка, наприклад, мала право лише на чверть батьківського майна; дружина отримувала спадщину повністю, але в тимчасове користування, скажімо, поки не брала повторний шлюб. У центральних районах України жінки одержували спадщину нарівні з чоловіками — «до смерті», «навічно». До того ж вони (як і скрізь в Україні) обов'язково успадковували ще й «материзну», якою мали право розпоряджатися на власний розсуд.

Щодо управління господарством, то пріоритет за традицією належав головним чином батькові й чоловікові, хоча номінальне головувала в українській родині все ж жінка: «Чоловік за один кут хату тримає, а жінка — за три». Характерно, що ієрархія подружніх відносин проявлялася і в самих поняттях «чоловік» та «дружина»: чоловік — це пан, володар, повелитель, дружина — друг, товариш (довірений при товарі, тобто при господарстві).

Саме дружні, товариські взаємини лежали в основі української подружньої пари, проте вони склалися порівняно недавно. У давнину ж вони будувалися на цілковитому підкоренні дружини чоловікові. І дотепер у весільній обрядовості українців трапляється звичай розбування молодого молодою, описаний ще в Іпатіївському літописі, — свого роду показник традиційної покори жінки та верховенства чоловіка. «Біда тому двору, де корова наказує волу», — говорить народне прислів'я. Подібні відносини підтримувалися і церквою: «Горе тому чоловікові, котрий жінку слухає». Більше того — церква виправдовувала биття жінок («кого Господь любить, того й карає»), яке в давнину було звичною справою. Не даремно казали: «Жінка небита — як хата невкрита».

Демократизації подружніх взаємин сприяло декілька чинників: існування в Україні інституту козацтва, що створив передумови для зростання ролі жінки в сім'ї; порівняно ранній розвиток товарно-грошових, а відтак і капіталістичних відносин, які сприяли зміцненню економічної незалежності молоді; нарешті, право, котре вирівнювало становище жінки в родині. Майже скрізь в Україні дружина згідно зі звичаєвим правом XIX ст. ставала після смерті чоловіка главою господарства, а передавала спадщину синові лише на схилі років. Винятком були деякі західні райони, де наступником батька залишався син, та Волинь, де збереглася архаїчна форма успадкування — старшому братові.

Нові соціально-економічні відносини, що склалися в Україні у XIX ст., заклали основу для трансформації всієї сфери шлюбно-сімейних відносин, як і структури сім'ї. Наслідки відчутні й сьогодні: у сучасному українському середовищі найпоширеніші саме нуклеарні сім'ї (73%).

На статистичному рівні простежується і відповідність типу сім'ї типу главенства та характеру внутрісімейних взаємин. Найбільш рівноправні взаємини, як показують етносоціологічні обстеження, характерні для простих сімей і насамперед тих, де е діти; у складних сім'ях взаємини більшою мірою будуються на підкоренні главі. Цим відношенням відповідає і главенство: 43 % нуклеарних сімей очолюються чоловіками, 31 % —жінками, у кожній четвертій главенство розподілене порівну між подружжям. У складних сім'ях ці показники інші: 67, 23 і 10 %. Більшість складних сімей із відносно нерівноправною формою главенства очолюються чоловіками, як правило, старшого покоління; з рівноправною формою главенства — як чоловіками (у 65 % випадків), так і жінками (35 %). Причому останнім часом частка сімей, очолюваних жінками, зростає. Це певною мірою свідчить про вирівнювання становища жінки в сімейно-побутовій сфері і водночас — про певну втрату чоловічого лідерства.

Крона родинного дерева

Чи знаємо ми своїх предків — не тих лише, про яких вчимо у школі з історії, а предків нашої власної родини? Чи можемо ми, принаймні, відповісти, ким нам доводяться, скажімо, сестри брата рідного діда, син або дочка сина брата матері дружини? Найдальший родич, кого з достатньою певністю ми ще можемо визначити, — це прадід та правнук — по лінії прямого споріднення — та двоюрідний брат і сестра — по бічній лінії. І це, власне, не дивно, адже нині рідко хто спілкується з далекими родичами, замикаючись у найпростішому сімейному колі. Коли ж виходити зі зростаючих потреб у пізнанні сімейного коріння, то цих знань, звичайно ж, замало.

Структура української системи споріднення включає дві основні групи — родичів і свояків (родичів через шлюб), котрі у свою чергу поділяються на чотири угрупування: члени сім'ї, близькі родичі, родичі, далекі родичі.

Ще півтора століття тому до членів сім'ї належали практично всі генерації, що групувалися довкола шлюбної пари найстаршого покоління: це батьки, їхні одружені й неодружені діти та онуки, правнуки, їхні дружини й чоловіки — велике коло прямих і бічних родичів. За чисельністю такі сім'ї становили 50—60, а іноді й до 100 осіб і називалися відповідно — великими. Нині ж сім'ї переважно малі (і за кількісним складом, і за функціями), навіть прості, а нерідко й нуклеарні. Разом із тим вони зберігають усталені назви споріднення та традиційні форми звертання.

Уся система спорідненості включає таких її членів: батька, сина, діда, онука, правнука, дядька, племінника, брата у перших (рідного), брата у других (двоюрідного), троюрідного брата, двоюрідного дядька, внучатого племінника, двоюрідного діда — по чоловічій лінії; бабку, матір, дочку, онуку, сестру у перших, сестру у других і т. д. — по жіночій.

До членів сім'ї належать, як правило, лише такі родичі й свояки: батько (тесть), син (зять), брат — по чоловічій лінії; мати (свекруха), дочка (невістка), сестра — по жіночій лінії.

До близьких родичів: дід, онук, племінник, двоюрідний брат і відповідно — бабка, онука, племінниця, двоюрідна сестра.

До родичів: прадід, правнук, двоюрідний дід, двоюрідна бабуся, правнучка, прабабка.

До далеких родичів, котрих в народі ще називають «сьомою водою на киселі», належать четвероюрідні брати, сестри, племінники і т. д.

В українській сім'ї та сімейному роді традиційно побутують також усталені звертання до того чи іншого родича або свояка. Молодші, звертаючись до старших, не доводяться сватами; брати чоловіка для жінки — дівери, брати дружини для чоловіка — шуряки і т. д.

Подаючи тут бодай спрощену схему кревних та свояцьких зв'язків, сподіваємося, що вона якоюсь мірою допоможе пробудити інтерес до власного родоводу, який є такою ж часткою нашої історії, як і часткою нас самих. Не даремно ж у народі кажуть: «Яке дерево, такий і плід...»
СХЕМА РОДИННОГО ДЕРЕВА
0 - початок відліку, 0 - БСП - ступені бічної спорідненості, 0 - ПСП - ступені прямої спорідненості,
0 - БСВ - ступені бічного свояцтва, 0 - ПСВ - ступені прямого свояцтва.

 

---| література |---------------------------------------------------------------------

Тарновский В.   О делимости семейств в Малороссии // Труды комиссии для описания Киевского учебного округа. Киев, 1853;

Франко І.   Карпатські бойки і їх родинне життя // Перший вінок. Львів, 1887;

Охримович В.   Про родову спільність в Скільських горах // Народ. 1890. № 7;

Е. С.   Семейная жизнь в Подолии в первой половине прошлого века // Киев, старина. 1891. Вип. 2;

Зубрицький М.   Велика родина в Мшанщ Старосамбірського повіту // Зап. наук, т-ва ім. Т. Г. Шевченка. Львів, 1906. Т. 73;

Дмитровський В.   Розлуки на Україні. Харків, 1928;

Симоненко І. Ф.   До історії сімейної общини на Закарпатті // Матеріали з етнографії та художнього промислу. Київ, 1954;

Перковський А. Л.   Еволюція сім'ї і господарства на Україні в XVII — першій половині XIX ст. // Демогр. дослідження. 1979. Вип. 4;

Хоменко А. П.   Семья и воспроизводство населения. Москва, 1980;

Бойківщина: Іст.-етногр. дослідження. Київ, 1983;

Голод С. И.   Стабильность семьи: социологический и демографический аспекты. Ленинград, 1984;

Гуцульщина: Іст.-етногр. дослідження. Київ, 1987;

Семейный быт народов СССР. Москва, 1989.