Лекція 17

ШЛЮБНІ СТОСУНКИ

Традиції дошлюбного спілкування

Український народ протягом століть виробив сталу традицію звеличення шлюбу, сім'ї, домашнього вогнища. У його міфології була навіть божественна пара — Лада й Ладо, котра освячувала сімейні узи. Родинному життю завжди надавалося надзвичайно великого значення, бо саме у подружньому коханні, у продовженні роду бачився сенс існування людини. Відповідно серйозним було і ставлення до підготовки молоді до шлюбу. Вважалося, що створення сім'ї — то справа не лише молодих та їхніх батьків, а й громадськості і, звичайно ж, церкви.

Християнська церква впливала на шлюб та родину через власну систему «врачування душі» — покаяння та сповіді, застосовуючи, крім того, численні єпітимійні (єпітимія — церковне покарання через тривалі молитви, піст, поклони) засоби. Єпітимії накладалися за викрадення нареченої, за весілля без вінчання, за порушення шлюбної угоди, за шлюб з іновірцями, близькими родичами чи свояками, за втрачену дівочу честь, за народження позашлюбної дитини тощо. Словом, церква мала досить великий вплив на приватне життя своєї пастви.

Не менший вплив на практику підбору шлюбних пар та створення сім'ї мала громадськість — переважно через інститут молодіжної громади. Остання здійснювала у традиційному суспільстві чимало функцій, але головною з них завжди залишалася функція регулювання інтимної сфери молодіжного спілкування та підготовки молоді до сімейного життя. Для молоді це вважалося особливо важливим, бо, згідно зі звичаєвим правом, людина визнавалася рівноправним членом суспільства, лише одружившись; більше того — вона діставала в такому разі право на спадщину по смерті своїх батьків.

Молодіжні громади мають давню історію, що сягає так званих общинних шлюбних спілок, коли побутував звичай пробних шлюбів: парубки й дівчата віддалялися від своїх родин і жили спільним життям до шлюбу. З цією метою вони об'єднувалися у спілки за статєвими ознаками: окремо хлопці і окремо дівчата. Причому ті та інші належали до різних родів, а це означало, що в основі таких спілок лежали шлюбні орієнтації (адже рід був ендогамним — шлюби всередині нього заборонялися). І пізніше молодіжні громади включали лише неодружену молодь, яка мала можливість у своєму середовищі зустріти наречену або нареченого.

Процес вступу до громади обставлявся складною системою звичаїв та обрядів, своєрідних умов та вимог. Однією з таких умов був віковий ценз. В Україні склалася практика прийому молоді до громади у ранньому віці: для дівчат — 14—15, для хлопців — 16 років. Щоправда, ці норми мали помітні коливання, залежачи від місцевих звичаїв, від складу родини, її економічного становища, нарешті, від зрілості самої людини, ступінь якої визначала громада. Остання, власне, і вирішувала: чи приймати хлопця або дівчину до громади, чи не приймати. Важливими умовами вступу до громади були характеристика, яку давали односельці, а також згода батьків. Отже, вступ до молодіжної громади — надзвичайно відповідальний життєвий момент, свого роду соціальний кордон, який мусили перетнути хлопець або дівчина; якщо ж вони його перетинали, то здобували набагато вищі якості. Коли про хлопця казали, що він парубочить, це означало визнання його права на створення сім'ї, на рівну з дорослими роботу, на вільне розпорядження заробленими грошима, на участь у сімейних радах; парубок навіть діставав право ходити замість батька на громадські сходи. До цього моменту як хлопці, так і дівчата були обмежені у правах.

Щодо прав, то вони відповідали певним соціально-віковим категоріям, на'які традиційно поділялися діти й молодь. Усього було до п'яти категорій. Серед хлопців вони мали такий вигляд: до 10 років — хлопець (йому доручали пасти гусей і телят), від 10 до 12 — хлопчище (в усьому допомагав батькові), від 13 до 16 — підпарубок (працював нарівні з батьком, але під його наглядом), після 16 років — парубок (або легінь, як його називають у Карпатах). Серед дівчат: до 10 років — дівча, від 10 до 13 — дівчина, у 14—15 — дівчище, після 15—16 — дівка (дівка у заплітках — на Середній Наддніпрянщині, дівка у бовтицях — у Галичині, дівка на виданні — на Слобожанщині). З кожною віковою категорією збільшувалися права та громадське визнання хлопців та дівчат, але тільки вступ до молодіжної громади узаконював їхні громадянські права. Саме тому намагалися якомога урочистіше відзначити цю подію, присвятивши їй обряд посвячення у зрілий стан. Його головною дією були ритуальні пострижини хлопців або заплітання кіс дівчині.

Остаточне визнання зрілості хлопців і дівчат лишалося за молодіжною громадою, яка влаштовувала їх ритуальне прийняття (коронування). Воно відбувалося у такий спосіб: новачок приходив на збори парубків, кланявся на всі чотири боки, і його підіймали на руках, співаючи «Посіяла дівка льон». У південних районах парубка всаджували на коня, за традицією білого, а члени громади вітали його оплесками та піснями. Потім новий член громади обов'язково частував своїх товаришів, або виставляючи «кватирку горілки», або сплачуючи гроші: парубок — четвертак, дівчина — копу.

Народна етика виробила цілу систему уявлень щодо прав парубків та дівок на порі та черговості їхнього одруження. Звичаєве право у цьому плані було категоричним: першими ходити на вечорниці, як і одружуватися, мали право старші діти. Щоб підкреслити їхній пріоритет, існували спеціальні чини — старший парубок і старша дівка, і ніхто з молодших братів та сестер не міг заступати їм дорогу. Особливо ретельно ставилися до черговості дівування. Старша сестра завжди краще одягалася, а молодшій залишалися обноски; коли приходили гості, частувала їх старша сестра, а молодшу, як правило, спроваджували з хати; у недільні та святкові дні старша не працювала. На «вулицю» сестри могли ходити разом, але молодша не мала права розмовляти з хлопцями, грати або жартувати з ними, тобто мусила весь час перебувати «у тіні». І це не випадково, бо якщо першою одружувалася молодша сестра, старшу могли вже і не взяти заміж.

Проте були у шлюбній практиці і порушення усталених норм. Наприклад, коли старший син виявлявся неслухняним, батько дозволяв парубочити молодшому синові, обходячи старшого, або коли старший ішов служити до війська, наступний за віком брат перебирав право на парубкування. Траплялися порушення черговості і зі смертю батька, коли не було кому врегулювати усталений порядок. А втім останнє бувало не часто, оскільки за дотриманням норм стежили не тільки старші в родині, а й громадськість, яка різко засуджувала порушників сімейного права. Про таких зневажливо казали: «перебив свого брата», «потоптав старшого», «підім'яв сестру» тощо.

У традиційному ж ключі здійснювався і підбір шлюбного партнера. Як правило, віддавали перевагу людині, яку добре знали, — саме це і зумовлювало локальний принцип підбору. Щоправда, у традиціях слов'янства — знаходити суджену у чужому роду (так званий шлюб умиканням). Але принцип тут був таким: «Бери жінку зблизька, а кради здалека». Як свідчать матеріали про сплату куничного — викупу за молоду, брали переважно зблизька; обрання ж судженої здалека практикувалося лише коли про неї якомога більше узнавали, принаймні про головні якості.

Ці якості, зокрема, мали можливість яскраво розкритися на ярмарках, куди з'їжджалися мешканці навколишніх сіл. Батьки нерідко спеціально брали на ярмарок своїх парубків та дівок і, звичайно ж, те, що вони майстерно виготовили: рушники, сорочки, килими, кошики тощо. Такий «товар» слугував найкращою для них характеристикою, адже головними критеріями оцінки шлюбного партнера традиційно вважалися працелюбність та господарність. Звичайно, неабияку роль грала й зовнішність дівчини. Ось як, приміром, описує подолянок один із хроністів XVII— XVIII ст.: «Дивна краса була місцевих жінок — навіть тих, що належали до нижчого стану: високі, з правильними рисами обличчя, тіло струнке, рухи гармонійні, волосся русяве, м'яке, густе і довге, очі світлі — і не сині, і не зелені — щось середнє між сапфіром і смарагдом, із сильним блиском; у них почувалася спритність кішки і разом із цим — повне сліз здивування сарни.»

А втім, головними осередками спілкування та підбору шлюбних пар в Україні були вечорниці, котрі можна сміливо вважати своєрідною школою підготовки молоді до сімейного життя. На вечорниці збиралися, як правило, в хаті удовиці чи одинокої літньої пари. Дівчата приносили прядиво, вишивання чи плетіння, і кожна намагалася якомога краще показати свою майстерність. Праця чергувалася з розвагами: танцями, піснями, жартами, іграми, під час яких відбувалося знайомство дівчат із хлопцями.

Українські вечорниці — давнє явище, котре пройшло декілька етапів історичного розвитку: перший базувався на пробному шлюбі, тобто фактичному співжитті парубків та дівчат, що було характерне для первісного комунізму; другий являв собою перехідну фазу від звичаю фактичного співжиття молоді різної статі до шлюбного життя. З виникненням приватної власності з'явилася потреба у спадкоємці, якому можна було б передати цю власність. Необхідний для цього механізм фіксації статевих взаємин і був віднайдений у вигляді шлюбу; третій етап по суті є першим ступенем до шлюбу. Це різноманітні форми розваги молоді, які надають їй, за словами В. Канівського, зручні форми зближення. «Класичні» вечорниці, тобто ті, що побутували в останні два-три століття, будучи сферою молодіжних розваг, зберігали при цьому деякі компоненти попередніх етапів. Залишки пробного шлюбу, наприклад, проявлялися через звичай женихання — відкриту форму зближення молоді, яка в основному була поширена на Лівобережжі. Крім того, у центральних районах України аж до 30-х років практикувалося залишення молодого на ніч у нареченої після сватання.

Вечорниці — багатофункціональне явище, спрямоване на розв'язання цілого комплексу молодіжних проблем: побутового, розважального, соціалізуючого плану. Синкретичність українських вечорниць проявляється і в розмаїтті їх форм: досвітки, посиденьки, вулиці, музики, ігрища, оденьки, вечірки, кутки, колодки, забави тощо. Всі вони були дійовим каналом спілкування і включали розважальні елементи, але не всі призначалися лише для розваг — деякі переважно орієнтувалися на виробничі функції. Крім того, у тих регіонах України, де склад населення був багатонаціональним, вечорниці позначалися відповідною етнічною специфікою.

В цілому для України характерно поєднання різних форм вечорниць, проте простежується така закономірність: у регіонах із традиційно незалежними формами землеволодіння переважали вечорниці розважально-ігрового характеру, а там, де сильними залишалися кріпосницькі традиції, до того ж із відчутним впливом церкви, молодіжні гуртки тяжіли до трудової співпраці. Скажімо, на Західному Поділлі, крім вечорниць та музик, широко побутували різного роду молодіжні толоки: осінні — для лущення кукурудзи, зимові — для скубання пір'я, весняні — для виготовлення полотна, літні — для колективного виконання сільськогосподарських робіт; у Північній Буковині вечорниці взагалі ототожнювалися з клакою (толокою), хоч вони майже завжди закінчувалися «данцями», піснями, а іноді й застіллям.

Відповідно до функціональної спрямованості вечорниць визначався і час їх проведення. На Наддніпрянщині, наприклад, вечорниці проводилися переважно взимку (влітку ж — вулиці й забави), у літню пору — лише на свята та в окремі недільні дні. На Правобережжі, крім зимових, існували осінні й навіть літні вечорниці, які в основному орієнтувалися на трудові заняття. В інших регіонах вечорниці переважно присвячувалися розвагам. Звідси й різниця у днях проведення вечорниць: якщо на Поділлі вони в основному відбувалися у неділю та на свята, то, приміром, у Карпатах—переважно в будні, оскільки у неділю молодь йшла до церкви.

Крім описаних молодіжних сходин, улаштовувалися і спеціальні вечірки напередодні окремих свят: Пилипівки (на них, як правило, репетирували колядки), Посту (розучували релігійні вірші), Петрівки та Спаса (вчили обрядових пісень). Такі вечірки переважно закінчувалися застіллям, навіть у тих регіонах (на Волині, наприклад), де застілля взагалі не прийнято було робити. Щодо вечорниць, орієнтованих лише на дозвілля, розваги й забави, то вони, як правило, супроводжувалися колективною трапезою.

Забави та ігрища були, звичайно, лише зовнішніми атрибутами вечорниць. Насправді ж вони жили своїм складним внутрішнім життям, де взаємини між учасниками виходили далеко за межі розваг. На них формувалися майбутні шлюбні пари, що обставлялося складною системою традиційних етичних уявлень і норм. Якщо парубок обирав собі дівчину, то їхні прогулянки були чисто приятельськими і не зобов'язували «стояти на рушнику». Але якщо дівчина приймала вибір, то парубок ставав її захисником і діставав певні права, зокрема право на проводжання. Домогтися ж права на поцілунок або на те, щоб вести дівчину під руку, він міг тільки обравши її до шлюбу і повідомивши про це батьків. Від цього моменту парубок повинен був піклуватися про свою обраницю, берегти її честь, а після заручин пара давала присягу на вірність одне одному.

Громадськість ніколи не була байдужою до молодіжних проблем і дбала про те, щоб заручені набували необхідних навичок у пізнанні одне одного — найважливішої умови гармонізації майбутніх подружніх взаємин. Цей багатющий і, на жаль, призабутий соціальний досвід заслуговує на пильну увагу.

Типи й форми шлюбу

Основою сім'ї є шлюб — історично обумовлена, санкційована та регульована суспільством форма взаємин між чоловіком і жінкою, що визначає їхні права та обов'язки по відношенню одне до одного і до дітей.

Шлюб являє собою надзвичайно складну діалектичну єдність біологічного і соціального, матеріального і духовного, громадського і особистого. Ця система проявляється через різноманітні відносини: духовно-психологічні (кохання, прихильність, спільність духовних інтересів, психологічна сумісність), моральні (дотримання вірності, честі, гідності, подружнього обов'язку), економічні (відтворення засобів до життя, їх розподіл, накопичення, передання у спадок), культурні (передання та відтворення міжпоколінної етнокультурної інформації та соціального досвіду). Дана система постійно змінюється відповідно до змін суспільства, оскільки шлюб та сім'я досить жорстко детерміновані чинниками соціально-економічного порядку. Ця об'єктивна закономірність зумовлює формування різних типів та форм шлюбу у різні історичні періоди.

Початковим типом суспільного регулювання статевих взаємин є дуально-родовий, або груповий, характерний для ранньої стадії первіснообщинного ладу. Він відбивав відносини між родами, а не між особами, котрі вступали у статеві взаємини. Міжродові ж відносини регулювалися екзогамією — забороною шлюбів усередині роду. У подальшому груповий шлюб (між групою жінок одного роду і групою чоловіків іншого роду незалежно від їхнього віку) звужувався до осіб, які належали до одного покоління, перетворюючись на парний шлюб. Історично він розпадається на три етапи: на першому члени подружжя, діставши право на статєві взаємини, продовжували належати до різних родів і проживали окремо; на другому — чоловік переходив жити у рід дружини (матрилокальний шлюб), оскільки спадковість визначалася по материнській лінії; на третьому етапі, з переходом людства до землеробства і скотарства, дружина стала оселятися в роду чоловіка (патрилокальний шлюб). Господарські умови останнього етапу сприяли зростанню рол} чоловіка, що викликало необхідність у закріпленні цього статусу, зокрема через право на спадковість та власність. Саме це дало поштовх до формування моногамного шлюбу — союзу чоловіка з однією жінкою. Переважно моногамний шлюб побутує і в сучасних суспільствах (хоча в окремих державах він виступає у вигляді полігінії (багатоженства) або поліандрії (союзу жінки з кількома чоловіками).

Єдиношлюбність як найбільш поширений тип статево-правових відносин не є уніфікованою системою; вона проявляється через різні форми, що утворилися або історично, або внаслідок контактів між різними народами. Не є винятком у цьому плані і Україна, на грунті якої упродовж віків побутували такі форми, як умикання, шлюбні угоди, сватання. Саме у такій послідовності вони й мали місце, хоча могли і співіснувати. Такі історичні нашарування, зокрема, проявляються в етимології термінів «брати заміж», «піти заміж», «одружитися», «побратися», «укласти шлюб». У деяких західних регіонах України і сьогодні можна почути давню назву «віддаватися», коріння якої сягають дохристиянського звичаю умикання (викрадання). Він нагадує про себе і у пізнішому виразі — «брати заміж». Про наступний період формування шлюбних взаємин — договірних — свідчить інше поняття — «віддати (продати) заміж», про ще пізніший час (освячення шлюбу церквою) — «класти шлюб» (на небесах!); нарешті, останній період — сватання (домовленість між нареченими) проявляється через нейтральні терміни— «побратися», «одружитися».

Не залишалося незмінним і поняття «шлюб», яке у буквальному розумінні означає «урочиста присяга»: воно також має історичні варіації. У період Київської Русі шлюб — це передусім весілля (тобто веселощі). Пізніше під шлюбом розуміли побрання, а з XVI ст. — освячену присягу. З формуванням капіталістичних відносин рельєфнішою у шлюбних стосунках стає їхня економічна основа: це проявляється через шлюбні угоди. Поряд із тим шлюб дедалі більшою мірою підпорядковувався церкві з її ритуалом вінчання; правова ж основа шлюбу тривалий час залишалася народною, відтворюючись у цілій системі традиційної весільної обрядовості.

Народним, по суті, залишався шлюб і як соціальний інститут. Відповідно до норм звичаєвого права людина вважалася повноправним членом громади лише по одруженні; неодружений чоловік, якого б віку він не був, уважався парубком; до того, хто своєчасно не одружився, ставилися неповажно, і він навіть отримував меншу частку спадщини.

В Україні існувала також практика безшлюбності, котра, втім, не засуджувалася громадськістю. Це траплялося тоді, коли старший брат, що замінив померлого батька, відмовлявся від одруження в інтересах молодших братів. До безшлюбності могла вдатися дівчина на знак жалоби по померлому нареченому — така самопожертва навіть викликала повагу.

Звичай давати обітницю безшлюбності сягає сивої давнини, коли в Україну вторгалися войовничі степовики і жителі порубіжних земель змушені були вести напіввійськовий спосіб життя. Даючи обітницю, дівчата нарівні з чоловіками брали участь у військових справах, а у мирний час виконували суто чоловічу роботу. Позначався на практиці безшлюбності і той розлад соціального та економічного життя в Україні, який спричинили у XVI—XVII ст. постійні навали турків, татар і поляків. Саме відтоді значно змінюються погляди на шлюб та усталена система формування сім'ї, хоча головні цінності подружнього життя в основному зберігалися.

Характерний для населення України моногамний шлюб мав різні форми — як наслідки змін соціально-економічної, етнокультурної та конфесійної ситуації. Можна визначити такі його основні форми: за згодою (домовленістю, договором), на віру, уходом і уводом. Із цих чотирьох варіантів лише шлюб за згодою вважався законним, оскільки вписувався в систему державного права та релігійних канонів; інші ж за певних умов визнавалися тільки звичаєвим правом.

Процес утворення сім'ї здавна регулювало звичаєве право, визначаючи норми та критерії шлюбних стосунків, як і форми шлюбу. Отже, починаючи з самих своїх витоків шлюб був громадянським, основаним на нормах звичаєвого права та народних весільних звичаях. Із XVI—XVII ст. оформлення шлюбу взяла на себе церква, котра оголосила його таїнством і домоглася, аби шлюб набував чинності лише через вінчання. Процес підпорядкування шлюбного життя церкві був тривалим і неоднозначним, проте церква не змінила сутності громадянського шлюбу: як і колись, законним вважався лише шлюб, укладений за договором і відзначений традиційною весільною обрядовістю.

Як наслідок опору втручанню церкви, що зобов'язувала молодих лише після вінчання жити подружнім життям, виник шлюб «на віру». «Буває, що люди живуть, не повінчавшись, на віру, справивши, принаймні, невеличке весілля,— писала дослідниця Литвинова-Бартош,— не справивши весілля, не можна жити у парі, навіть коли люди й повінчалися». Шлюб «на віру» набув найбільшого поширення саме в Україні, що свідчить про загострення проблем шлюбно-сімейних відносин на цих теренах. Пізніше, на рубежі XVIII—XIX ст., коли вінчання стало складовою частиною весільної обрядовості, даний звичай зазнав деякої трансформації. Це зумовлювалося своєрідними ситуаціями, коли «канонічні перестороги, — як писав Михайло Коцюбинський, — перешкоджали легалізації шлюбу, а економічні умови примушували до спільного життя». До вільних шлюбів переважно вдавалися розведені або удівці, котрі, згідно з чинним законодавством, не мали права вінчатися, бідняки, що не мали можливості справити весілля, а також ті, хто не діставав благословіння батьків.

Існувало багато регіональних різновидів звичаю жити «на віру». На Волинсько-Подільському порубіжжі, наприклад, такі шлюби називалися «на совість» і укладалися найчастіше з покритками — жінками, котрі мали позашлюбну дитину. Цим покритка немовби знімала з себе провину і осудження оточуючих. Близьким за змістом був звичай «на піч», поширений у давніші часи на Наддністрянщині. Завагітніла дівчина непомітно пробиралася до оселі свого спокусника, влазила на піч і перебувала там доти, поки не народить дитини (за традицією, її не могли ні вигнати, ні якось скривдити). Після цього вона ставала повноправною дружиною свого обранця.

Цей звичай, коріння якого сягає ще часів матріархату, проявлявся в Україні і через сватання дівчини до парубка. «Колись, — писав І. Нечуй-Левицький, — дівчата самі сватались за парубків: кажуть, що дівчина була прийде в хату, де вона назнає собі парубка, покладе хліб на столі і сяде на лаві. То був знак, що вона хоче заручитися з господарським сином. Як до неї господар не промовляв і слова, то був знак, що його син не хоче женитись із нею, але кажуть, що люди мали за гріх давати гарбуза дівчині». Консервація цього давнього звичаю пояснюється своєрідністю історичних умов (відірваність чоловіків від домівок через козакування або відхідництво), які визначили образ незалежної жінки, в тому числі у питаннях пошлюблення. Саме ця риса набула в Україні національного відтінку.

Трансформація статусу української жінки викликала таку форму шлюбу, як шлюб «за домовленістю». Він включає взаємну згоду молодих на шлюб і водночас обов'язкове благословіння батьків. Із часом орієнтованість на волю батьків зменшувалася, підвищуючи тим самим роль молоді у створенні сім'ї і роль головної цінності шлюбу— любові.

«Шлюб із коханням» у народі завжди вважався ідеалом; щоправда, цей ідеал не завжди міг реалізуватися. Виходами з такої ситуації слугували відхід молодих з-під опіки батьків або уведення молодої нареченим. Українські шлюби «уходом» та «уводом» близькі до давніх «умикань», хоча і не ідентичні їм. Шлюби «уводом», добре відомі ще наприкінці XIX ст., нерідко також пов'язувалися з викраденням дівчини, але переважно за її згоди, хоча і всупереч волі її батьків. Значно ширше побутування мали шлюби «уходом» — часто проти волі обох пар батьків, які не погоджувалися на пошлюблення дітей, або через порушення шлюбної угоди, або коли наречена була покриткою, або коли молоді належали до різних національностей, релігій тощо. Щодо останнього, то для церкви це було серйозним аргументом проти укладання шлюбу. Адже, приміром, зв'язок русинки з іновірцем колись карався постриженням її у черниці.

Отож, бачачи суттєві перешкоди для своїх намірів, молоді йшли або в інше село, або навіть в інші землі (наприклад, у Молдавію), де існували не такі жорсткі закони, вінчалися там, а потім поверталися додому. До шлюбів «уходом» нерідко вдавалася біднота, неспроможна придбати подарунки за шлюбною угодою. Саме тому по мірі зубожіння значної частини селян та міщан деякі види оплати, передбачені шлюбною угодою, наприкінці XIX ст. відпали.

Шлюбні угоди та звичаї

З розвитком товарно-грошових відносин в Україні трансформуються і шлюбно-родинні стосунки. В основу укладання шлюбу, наприклад, лягла угода між двома сторонами — батьками й родичами молодих; посередниками виступали довірені особи — сват і сваха.

Шлюбна угода, особливо поширена в XVI—XIX ст., виникла на грунті стародавнього купна (окупу) — справжнього викупу жінки чоловіком; одиницею викупу слугувало вено (віно, вино). Пізніше останнє набуває вигляду звичайного шлюбного подарунку батькам дружини під назвою посагу. Наявність і розмір посагу були важливими умовами шлюбної угоди, котра тривалий час укладалася усно, але при свідках. Починаючи з XVII ст., коли у придане стали давати землю, угоди оформлювали письмово у вигляді так званих виновних лист, де перелічувалися всі умови укладання шлюбу. За традицією придане складалося з кількох частин: посагу, внеску молодого, внесків батьків та родичів молодого. Останні мали назви віно та приємок. В окремих випадках (коли, скажімо, виходила заміж сирота) внесок робила молодіжна громада.

Найбільшої ваги економічні основи шлюбу набули у XIX ст. Саме у цей час урізноманітнюються і форми укладання шлюбних угод, оскільки економічний розвиток окремих українських земель, що входили до складу різних держав, був неоднаковим, як і різними в них були системи права. Приміром, на Середній Наддніпрянщині та Східному Поділлі при укладанні шлюбу додержувалися традиційної угоди, в якій ішлося про економічну основу молодої сім'ї та обсяг витрат на весілля. Для реалізації угоди батьки молодих збиралися на змовини, у яких нерідко брали участь і молоді. Змовини іноді поєднувалися з заручинами і в такому разі супроводжувалися святковим обідом. Під час гостини було прийнято краяти сир, що приносила відданиця: це символізувало скріплення угоди про шлюб.

Однією з найважливіших умов шлюбної угоди було надання молодим землі, насамперед із боку нареченого. Молоду також намагалися наділити землею, проте це практикувалося не скрізь. Усталеною ж традицією вважалося надання молодій материзни — певної частки землі, яка передавалася у спадщину лише по жіночій лінії і якою мала право розпоряджатися тільки жінка.

Як відомо, шлюбна угода обов'язково передбачала наявність посагу. Колись він складався з двох частин: скрині та худоби, проте вже у XIX ст. став обмежуватися «скринею» (постіль, білизна, рушники тощо). Щодо «худоби» (а вона включала і худобу, і гроші, і землю), то через обезземелювання селян вона не завжди включалася до шлюбної угоди. У зв'язку з поширенням відхідництва почали надавати меншого значення взагалі наявності у молодих землі чи худоби. Але якщо ці умови становили окремі пункти угоди і не виконувалися, то угода розривалася, а свати повертали дарунки, зроблені під час заручин.

Із часом традиційні умови шлюбної угоди відживали, поступаючись грошовим сплатам; трансформувався і посаг, що тепер складався з «постілі» та «віна». Його роль зростала, оскільки він нерідко залишався єдиною формою приданого, до нього лише іноді батьки додавали гроші, худобу, а коли була можливість — і землю. По суті це було зменшене придане, що називалося приданком.

Ця загальна закономірність мала різні регіональні прояви, відповідно до тих чи інших соціально-економічних умов. Скажімо, на Волині, де за звичаєвим правом молоду не обов'язково було наділяти землею, більшого значення надавали посагу. Зовсім протилежна картина спостерігалася у районах, підпорядкованих Австро-Угорщині з її найконсервативнішою системою землеволодіння і землекористування. Складне економічне становище, у якому перебувало населення цих районів, позначилося на пріоритеті шлюбних угод. Одруження з безземельним там називали «шлюбом на вітер». Звідси й молодь переважно не брала участі у змовинах: адже на них ішлося не про любов, а про «поле». Усунення молодих від участі у шлюбних угодах певною мірою було характерним і для інших регіонів України. Так, на Поділлі укладанню угоди передували вивяди — обрядова акція, спрямована на виявлення матеріального становища судженої. Роль розвідника виконував старший родич парубка — сватач, котрий вишукував таку наречену, за яку давали більше землі. Лише після цього батьки молодих сходилися на змовини, але справа тим не закінчувалася. Аби краще дізнатися про добробут сватів, улаштовували ще й оглядини, а задовольнившись ними, тоді вже могли засилати старостів.

Звичаєве право українців обмежувало укладання нерівних у соціально-економічному, конфесійному, віковому та етнічному плані шлюбів. Це явище сягає часів Київської Русі, коли, власне, закладалися основи громадянського та канонічного права. Церква просто відмовлялася освячувати шлюб між представниками різних соціальних верств, особливо між можновладцями і холопами. Якщо такий шлюб усе ж укладався, холопка ставала не дружиною, а фактичною наложницею пана. А втім, багатоженство на Русі не було поширеним. Щодо вільних селян, то вони без згоди свого пана не мали права одружуватися на рабині. Коли це траплялося, вільний селянин ставав холопом, як і його діти.

За традицією, соціально нерівні шлюби в середовищі трудящих укладалися у виняткових випадках і, як правило, з волі батьків, коли ті, скажімо, бажали таким шляхом покращити своє матеріальне становище.

Одним із наслідків шлюбів за розрахунком було приймацтво — проживання зятя у сім'ї дружини. Хоча воно й суперечило звичаєвому праву (залишатися після одруження з батьками міг лише син), утім соціально-економічні умови в Україні складалися так, що приймацтво стало поширеним явищем.

Приймацтво мало такі види: з примусу, за бажанням, за запрошенням. Перше траплялося переважно тоді, коли бідний зять ішов до багатого тестя. У такому разі він ставав робочою силою в його господарстві, не маючи ніяких прав: лише відробивши десять років, приймак міг розраховувати на певну частину майна. Більшого поширення в Україні набуло приймацтво за запрошенням, особливо характерне для південних районів, де було багато вільної землі і мало робочих рук. Запрошували у прийми звичайно тоді, коли у батьків нареченої не було синів або вони були замалими, або коли в сім'ї не було годувальника. Зять у таких випадках вважався главою родини і, отже, власником усього майна. За певних умов наречений ставав рівноправним членом сім'ї і тоді, коли він сам бажав іти у прийми. Тоді приймака вважали ніби всиновленим — з відповідними майновими правами. Умови приймацтва відбивалися у шлюбній угоді і засвідчувалися нотаріусом.

Залежно від того, на якій основі базувалося приймацтво, визначалося і ставлення до нього з боку громадськості. До приймацтва з примусу, як правило, ставилися негативно («приймаччя — доля собача»), а до приймака — зі зневагою: адже такий приймак не міг представляти родину на мирському сході чи цехових зборах. Приймацтво за бажанням не засуджувалося, але й не завжди схвалювалося, особливо у випадках, коли приймак не був главою сім'ї. Щодо приймацтва за запрошенням, то воно схвалювалося і за моральними мотивами, і за юридичними канонами, — такий приймак вважався рівноправним як у своїй родині, так і в громаді.

У межах названих видів приймацтва існували і локальні його варіанти. Так, у Галичині приймацтвом називали ситуацію, коли бездітна пара в літах брала до себе якусь молоду пару, — як правило, без землі, а нерідко й без батьків. При цьому приймаки зобов'язувалися доглядати людей, що дали їм притулок, а в разі їхньої смерті успадковували майно. «Класичне» приймацтво у Галичині та на Поділлі відоме під іншою назвою — «піти у зяті», а традиційне проживання невістки у домі свекра називалося там «піти у невістки». Серед лемків приймаками вважали лише сиріт, яких брали на утримання. Там же, а також у Поліссі практикувалося так зване багатоприймацтво: кілька дочок приводили на подвір'я батьків своїх чоловіків. Це траплялося переважно тоді, коли батьки не мали синів. У такому випадку всі дочірні сім'ї користувалися рівними правами, за винятком тієї з них, чоловік якої за угодою мав стати главою сім'ї. Приймацтво — яскравий показник характеру шлюбно-сімейних відносин в Україні, котрі, як правило, будувалися на рівноправній основі, характеризуючи в цілому демократичний устрій життя українців. Найрельєфніше це проявлялось у відповідних нормах звичаєвого права. Отож, коли одна з заміжніх дочок перейде на «вітчизну» з чоловіком, а батьки ще живі або жива одна мати, то спадщина може бути різною: більша частина дістанеться тій із дочок, котра перейшла на «вітчизну», і вона може бути передана їй, коли мине десять років її перебування в господарстві батьків; нарешті, донька, що залишилася з батьками, може отримати лише половину спадщини: друга половина розподіляється між іншими доньками. Не менш пільговими були і норми спадкоємства. Якщо дружина приймака помре бездітною, приймак стає її спадкоємцем — тим більше тоді, коли після смерті дружини залишаться діти.

 

---| література |---------------------------------------------------------------------

Боржковский В.   «Парубоцтво» как особая группа в малорусском сельском обществе // Киев, старина. 1887. Кн. XVIII;

Сумцов М. Ф.   Парубоцькі братства // Там же. 1890. Кн. VI;

Ястребов В.   О союзах неженатой молодежи на Юге России // Там же. 1896. Кн. X;

Досветки и посиделки. Киев, 1896;

Чубинский П. П.   Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии. Санкт-Петербург, 1896. Ч. II;

Зибер Н.   Очерки первобытной экономической культуры. Киев, 1899. Вып. 2;

Гнатюк В.   Збірки сільської молодіжі на Україні // Матеріали до української етнології. Львів, 1912, Т. 18;

Кравець О. М.   Сімейний побут і звичаї українського народу. Київ, 1966;

Воропай О.   Звичаї нашого народу: Етногр. нарис. Київ, 1991.

Ефименко А. Я.   Исследования народной жизни. Вып. 1: Обычное право. Москва, 1884;

Григоровский К.   Сборник церковных и гражданских законов о браке и родстве. Санкт-Петербург, 1896;

Дашкевич П.   Гражданский обычай — приймачество у крестьян Киевской губернии // Юрид. вестник. 1887. № 8;

Левицкий О.   О семейных обычаях юго-западной Руси // Рус. старина. 1890. № 11;

Литвинова-Бартош. Весільні обряди і звичаї у Чернігівщині // Матеріали до українсько-руської етнології. Львів, 1906;

Украинский народ в его прошлом и настоящем. Петроград, 1916. Т. 2;

Курочкін О. В.   До історії сватання на Україні // Нар. творчість та етнографія 1971. № 4;

Чуйко Л. В.   Браки и разводы: Демографические исследования на примере Украинской ССР. Москва, 1975;

Гошко Ю. Г.   Населення Українських Карпат XV— XVIII ст. Київ, 1976;

Брак у народов Центральной и Юго-Восточной Европы. Москва, 1988;

Ричка В. М.   Шлюб і подружнє життя у Київській Русі // Укр. іст. журн. 1992. № 1.