Лекція 12

ЕТНОРЕГІОНАЛЬНА Й НАЦІОНАЛЬНА СИМВОЛІКА

Етнографічна своєрідність окремих регіонів і, отже, традиційно-побутової культури їхнього населення у найбільш концентрованому вигляді втілювалася в символіці й атрибутиці — геральдичних знаках, печатках, прапорах тощо, котрі є матеріальними проявами історичної пам'яті народу. Фіксуючі етнічну історію, вони стають тим містком, який з'єднує, з одного боку, окремі субетнічні утворення, а з іншого — сучасний шар національної культури та її витоки. Ось чому такої актуальності набувають проблеми національно-етнічної символіки, у тому числі регіональної, що завжди складала невід'ємну частину української культури, історії та державності.

Символіка складалася разом із формуванням у східного слов'янства земель та князівств, тобто не пізніше ІХ—Х ст. Геральдичні атрибути земель та «княжих столів» виникли дещо пізніше, у ХІІІ—XIV ст., хоча їхня першооснова — князівські знаки, знаки-мітки, знамена, печатки, персні — з'явилася саме з утворенням земель. Ці символи захисту територіальної приналежності по суті виконували функцію гербів.

Князівські знаки пройшли складний шлях трансформації, котрий сягав родоплемінних відносин. З розпадом роду, тобто з виділенням сімей та громад, родові знаки трансформувалися спочатку в сімейні, а відтак і в особисті, графічним способом виражаючи перехід від общинної до індивідуальної власності. Саме на основі особистих знаків формувалися міські, а пізніше й земельні герби, прикладом чого може бути зображення лева — особистого знака галицьких князів, що пізніше став геральдичною емблемою столиці Галицько-Волинського князівства — Львова.

В основі ж родових знаків лежали стародавні культи, вірування й легенди, що сягали язичницьких уявлень. Свого роду тотемічними символами найчастіше виступали зображення звірів та птахів: ведмедів, левів, буйволів, коней, орлів, галок тощо. Ці елементи частково дожили до наших днів у крайових гербових емблемах. У своєму ж первісному значенні вони вказували на спільність походження та родової приналежності і водночас були певним кодом, що відрізняв один рід від усіх інших. Іноді зазначені символи вживалися і в ролі межових знаків: вони фіксували право роду на пасовиська, водойми, ліси, тобто родову власність.

Фіксація власності по суті є ключовою функцією геральдичного знака, хоча в різні історичні періоди той самий знак символізував різні види власності: то родову, то громадську, сімейну, особисту, то земельну або князівську. В ролі символів власності виступали рубежі, клейма, тавра, знамення. Клеймами і таврами особливо часто користувалися купці та ремісники, вимічаючи свій товар; селяни ж таврами мітили свійських тварин. Символіка тавра звичайно свідчила про причетність його власника до певного заняпя, і, отже, не дивно, що використовувалися загальновідомі знаки: соха, колесо, вила, граблі, курячі лапки. Ці прості зображення з часом ускладнювалися: до них додавалися риски, що фіксували кількість поколінь у родині або кількість спадкоємців.

Головними символами князівської влади в Київській Русі були знамення та стяги. Знамення фіксували земельну власність князя, порушення якої загрожувало покаранням («...а ожо кто борт раззнаменует, то 12 гривен продажи»,— Наголошує стаття «Руської Правди»). Знамення виступали і свого роду міткою тих земель, котрі сплачували данину («В лето 6455 иде Ольга Новугороду и устави по Мсте погосты и дани, и по Лузе оброки и дани; и ловища ея суть по всеи земли и знамения и места и погости»). Щодо стягів, то вони у своєму первинному значенні були суто військовими атрибутами — знаками збору дружин та сигналами до бойових дій. Про це свідчить і семантика слова «стяг», тобто стягуватися в якомусь місці: «Труби трубят в Новгороде — стоят стяги в Путивле» («Слово о полку Игореве»). Така функція стягів залишалася і в пізніші часи, зокрема в роки національно-визвольної війни середини XVII ст., причому дедалі більше набуваючи національно-державного змісту.

Княжі емблеми, як і стяги, звичайно, мали багатофункціональне призначення, виступаючи в ролі і особисто-родового знака князя, і символа власності, і атрибута влади, і державно-територіального знака. З початком дроблення князівств зростала значущість тих геральдичних знаків, котрі символізували «земельне» право на територію. Іншими словами, починає формуватися власне земельна (тобто регіональна) геральдика.

Мабуть, найдавніші її зразки належать Київській землі Х—XI ст. і пов'язані з зображенням святих, котрі уособлювали перемогу добра над злом. Для Київщини, яка здавна була форпостом боротьби зі Степом, така символіка уявляється особливо доречною. До того ж вона органічно вписувалася у нову християнську релігійну систему, розповсюджувачем якої якраз і був Київ. Звідси й давнє зображення воїна на його гербі з XII ст. стало асоціюватися з архангелом Михаїлом — патроном Київської землі, а пізніше — просто з ангелом. Ця в цілому усталена для Київщини емблема, проте, зазнавала змін у залежності від певних політичних і соціальних ситуацій. Так, із включенням Київської землі до складу Великого князівства Литовського його емблемою став спочатку княжий знак Ольгердовичів (колюмни), а потім — погоня (воїн із луком, що скаче на коні). З підкоренням Київщини Польщею (1471 р.) в емблемі Київського воєводства знову з'явилося зображення ангела, але дещо в зміненому вигляді (меч, який він тримав у правиці, був опущений донизу). Після входження України до складу Російської держави змінилася й емблема Київської землі. Вона являла собою зображення ангела з крилами й німбом над головою; у правиці в нього — меч, в лівій руці — овальний щит. Така символіка мала підкреслювати єдність земель, об'єднаних у централізованій державі. Пізніше, у зв'язку з адміністративною реорганізацією Петра І герб Київської землі дещо повертається до свого давнього вигляду.

Подібних змін зазнавали геральдичні знаки й інших українських земель, зберігаючи, однак, свій первинний етно-регіональний смисл. У цьому плані найбільш характерна Чернігівська земля, герб якої, з одного боку, формувався на власному етнічному грунті, а з іншого — містив у собі давні символи.

На думку багатьох дослідників, «звіриний стиль» у геральдиці має іранське походження і є одним із найдавніших. У середовищі східних слов'ян він відомий з IX ст., і перші згадки про нього пов'язані саме з Чернігівською землею. Тут археологами віднайдений ріг тура із зображенням орла, що належав чернігівському князеві; на стінах чернігівського Борисоглібського собору збереглося зображення двоглавого орла тощо. Усе це дозволило ще О. Шафонському зробити висновок: «Сей герб от самых российских князей до разорения татарского введен». Його витоки, як підтвердили подальші генеалогічні розвідки, ведуть до Святослава Ярославича; нащадки ж його зберегли цей геральдичний знак як символ мудрості, сили та об'єднання двох земель: власне Чернігівщини і Новгород-Сіверщини. Остання наприкінці XII ст. була підпорядкована Чернігову, встигнувши, однак, сформувати свій геральдичний знак із зображенням кряжистого дуба (за аналогією з назвою головного міста землі — Стародуба).

Давній символ Чернігівської землі — чорний орел — із деякими змінами функціонував аж до XX ст. Ці зміни були пов'язані з посиленням імперських тенденцій у Російській державі, яка претендувала на підпорядкування багатьох земель, у тому числі Чернігівської. Саме у цей період (XVII ст.) у чернігівському гербі замість двоглавого орла з'являється одноглавий. І це зрозуміло: Велика Росія, котра запровадила свій державний герб із зображенням двоглавого орла, не дозволила мати подібний геральдичний знак провінційній землі. І все ж стародавній символ Чернігівщини, яка традиційно була захисницею Руської землі від степових кочовиків,— чорний двоглавиіі орел — відродився завдяки його збереженню в історичній пам'яті українців,

Подібні геральдичні знаки утвердилися і в інших українських землях—Перемишлянській та Сяницькій, які у XVI ст. ввійшли до складу так званого Руського воєводства, захопленого Польщею. До того ж часу вони мали власні геральдичні символи. Зокрема, джерела XV ст., які описують прапори (клейноди) українських полків із різних земель, котрі брали участь у Грюнвальдській битві 1410 р., свідчать про тс, що на клейнодах Перемишлянщини і Сяниччини було зображення золотаво-жовтого двоглавого орла під короною на синьому полі.

Подібна символіка існувала в давнину і в геральдиці Холмщини. В усякому разі літопис засвідчує, що «неподалік від Холма стоїть башта кам'яна, і на ній орел кам'яний вирізаний». Однак зі зростанням значення Холмщини як форпосту на західному кордоні ця земля здобуває самостійність і створює нову геральдику. Вона відтворювала не тільки особливості природних умов краю, а й його важливе стратегічне положення на перетині трьох держав: білий ведмідь між трьох дерев на зеленому полі.

Ще одна земля — Галичина, яка разом із Холмською, Сяницькою, Перемишлянською та Львівською землями пізніше увійшла до Галицько-Волинського князівства, у давнину мала герб із зображенням чорної галки з короною на білому полі та латинським написом, котрий, як вважають дослідники, пов'язаний з топонімом «Галицька земля». У подальшому ж проявилася певна невідповідність: свою назву регіон отримав від Галицької землі, а пізніший герб (жовтий лев, який спирається на скелю у синьому полі) — від Львівської. Тоді цей герб набуває значення символу об'єднання земель Червоної Русі.

До складу Галицько-Волинського князівства колись входила і Волинь. Однак із XIV ст. внаслідок наступу Великого князівства Литовського, а потім і Польщі колишні земельні утворення трансформувалися: Волинь, а також Поділля, а пізніше Брацлавщина перетворюються на воєводства, і відповідно вносяться певні корективи в їхню геральдику. Так, традиційний герб Волині (сріблястий хрест на червоному полі) доповнюється елементом польської геральдики — червоним щитом зі сріблястим орлом, а аналогічний герб Брацлавщини — синім щитом зі сріблястим півмісяцем.

Вкраплення небесних знаків, зокрема півмісяця, означало особливий стан землі — її сусідство з татарсько-турецькимн землями або ж наявність в етнічному складі її населення тюркського елемента. Переважно через це півмісяць присутній у гербах Буковини, Бессарабії, Таврії, Буджаку.

Небесні знаки становили важливий компонент і герба Війська Запорізького, котрий у XVIII ст. став гербом Гетьманщини (Малоросії). Вони символізували передусім глибинний зв'язок з віруваннями стародавніх слов'ян, хоча головним елементом герба запорожців слід вважати все ж зображення козака з мушкетом («лицаря з самопалом»). Літопис Г. Грабянки пов'язує його з печаткою запорізького гетьмана, подарованою йому польським королем Стефаном Баторієм у 1576 р. Приймаючи цей факт, слід, утім, наголосити, що герб Запорізької Січі в цілому формувався на власному етнічному та соціальному грунті. Не випадково саме він став символом національної ідеї — суверенності й незалежності України, пов'язаної з козацтвом, із запорізькою вольницею. До речі, «козак з мушкетом» був одним із варіантів державного герба, запропонованих Центральній Раді Української Народної Республіки 1918 року. Тоді козацький геральдичний образ не став основою головного національно-державного атрибуту. Гадаємо, тому, що він, за всіх своїх переваг, усе ж залишався регіональним гербом, без глибинної традиційної першооснови.

Виникає питання: що ж у такому разі може бути тим знаком, котрий символізував би не лише національну «спільність окремих земель, а й вікову спадкоємність українства?

Таким знаком для української етнічної спільноти є тризуб (триденс, тридент) його виникнення сягає сивої давнини, дохристиянських вірувань слов'ян. Дослідники вважають, що він (як і хрест) символізує трьохмірність Всесвіту і водночас триєдність головних життєвих цінностей — Мудрості, Знання, Любові. Не випадково з прийняттям християнства на Русі його нерідко використовували разом зі знаком хреста.

В українській етнічності значення тризуба троїсте; він є символом державної влади, національним знаком і знаком релігійним. Така триєдність, власне, і забезпечувала йому усталеність на різних етногенстичннх етапах: формування давньоруської етнічної спільності, української народності та української нації.

На початку тризуб не був офіційним гербом у сучасному розумінні, а виступав у ролі родового знака князів. Із XI ст. він перетворюється на атрибут влади й на знак єднання східних слов'ян, набуваючи статусу герба, оскільки став передаватися у спадок. Активне його функціонування (з деякими видозмінами) тривало до XV ст. Навіть із повсюдним поширенням геральдичних знаків із зображенням архангела Михаїла воно не припинилося, а лише дещо звузилося: тризуб став одним із компонентів крайових гербів, скажімо Підкарпатської України.

Характерно, що кожного разу, коли в Україні спалахувало національне піднесення, тризуб набував значення національного символу, а у періоди творення державності — основного гербового знака. Як державний герб він був, наприклад, упроваджений щойно після утворення Української Народної Республіки (золотий триденс на синьому полі). Це рішення перший президент України Михайло Грушевський пояснював так: «Для України, яка знов стала державою, найбільш природно... звернутися до тих старих державних знаків або гербів, котрі використовувалися нею у давні часи». Особливої актуальності звернення до етнічних нершовитоків набуло сьогодні, але відбувається воно вже на іншому, вищому рівні: сформованих національних інтересів, національної ідеї й національної самосвідомості, до того ж на основі української державності.

Отож, природно звернутися і до генезису такого важливого елемента національної символіки н атрибутики, як національно-державний прапор. Його кольорове і геральдичне вирішення відтворює як ідеологічні, так і світоглядні уявлення тих чи інших часів; до того ж наявність одного чи кількох видів прапорів свідчить про певні етнічні процеси: у період ранньофеодальної монархії та формування східнослов'янської етнічної спільності побутував єдиний прапор як символ центральної влади; на етапі формування української народності (а вона складалась, як відомо, переважно на регіональній, земельній основі) з'являється велике розмаїття прапорів, позначених етнічною специфікою; нарешті, у процесі становлення української нації формується загальнонаціональна прапорова символіка.

Конкретніше це виглядало так. Прапор Руської землі був червоним із золотим тризубом чи двозубом, прапор Львівської землі — синім із жовтим левом, Жидачівської — також синім із трьома золотими левами, Перемишлянської та Сяницької — синім із жовтими двоглавими орлами, Галицької — білим із чорною галкою, Холмської — червоним із білим ведмедем, Подільської — білим із золотим сонцем, Волинської — червоним зі сріблястим хрестом. Бессарабської — синім із жовтою головою бика, Переяславської — червоним із білою баштою.

Прапори Війська Запорізького були, як відомо, різними, хоча існував і головний — червоно-малиновий із зображенням архангела Михаїла. Широко використовувались і крайові знамена. З кінця XVII ст. починають переважати сині полотнища з жовтими зображеннями хрестів, небесних світил, зброї, святих Михайла, Юрія та ін. На лиці прапора з'являється нова емблема — «лицар із самопалом», що свідчило про початки формування загальноукраїнської національної самосвідомості. Останнє виявлялося і через іншу символіку — золотого лева (також на синьому полі), що став знаком єднання західних земель України.

Поєднання жовтого (золотого) з синім (блакитним) поступово набуває національної змістовності, утвердженню якої сприяв зростаючий національний тиск — як з боку Польщі, потім — Австрії, так і з боку Росії. Революційні події 1848—1849 рр. в Австрії, у складі якої перебували тоді західні землі України, стимулювали національне піднесення українців. Створена у Львові політична організація — Головна Руська Рада — затвердила в якості національного символу українського народу герб Романовичів — золотого лева на синьому полі — і відповідне кольорове вирішення прапора — жовто-синє.

У Лівобережній Україні з занепадом Гетьманщини українсько-козацькі прапори були офіційно замінені російським біло-синьо-червоним. А втім, давня традиція не зникла, вона збереглася в місцях, де уціліло козацтво: над Дністром, Бугом, Дунаєм, Азовським морем, на Кубані. У подальшому ця традиція була вкотре перервана (за винятком Закарпатської України та Східної Галичини, націоналі.ні прапори яких до 1939—1940 рр. залишалися жовто-синіми) введенням у 1919 р. уніфікованої атрибутики — червоного прапора з ініціалами республіки; у 1949 р. ініціали замінилися синьою смугою з геральдичними знаками — серпом, молотом та п'ятикутною зіркою.

Нинішній етап відродження України супроводжується кардинальними змінами, головні з яких — здобуття державності, вільний розвиток національної культури. Якщо до всього цього додати свободу совісті, то можна стверджувати, що в Україні створені сприятливі умови для вияву глибинної сутності традиційного геральдичного знака-тризуба, розкриття його триєдиного значення: державного герба, національного символу та релігійного знака. І цілком логічно, що саме цей знак затверджений Верховною Радою України 19 лютого 1992 р. як малий герб держави. Щодо національного прапора — жовто-блакитного стяга, — то 4 вересня 1991 р. він замайорів над будинком українського парламенту як державне знамено.

 

---| література |---------------------------------------------------------------------

Лакиер А. Б.   Русская геральдика. Санкт Петербург, 1855. Кн. 1—2;

Петрушевич А.   О городе Галиче за Лукой // Вестник Народного Дома. 1887. Ч. 52;

Портрети, гербы и печати Большой государственной книги 1672 года. Санкт-Петербург, 1903;

Рыбаков Б. А.   Ремесло Древней Руси. Москва, 1948;

Стрельский В. Я.   Геральдика и сфрагистика в научной работе историков (По материалам украинских архивов и других научных учреждений) // Вопр. архивоведения. 1967. № 2;

Румянцева В. В.   Эмблемы земель и гербы Левобережной Украины периода феодализма. Киев. 1988;

Гломозда К., Яневський Д.   Історичні гербові відзнаки та прапорові барви України // Київ. вісник. 1990. .№ 221;

Гречило А.   Земельна геральдика // Пам'ятки України. 1991. № 3;

Братко О.   Тридент: його зміст та іпостасі // Національна символіка. Київ, 1991. Вип. 1;

Пастернак О.   Пояснення тризуба, герба великого київського князя Володимира Святого. Київ. 1991;

Якимович Б.   До питання про українську національну символіку // Національна символіка. Київ, 1991. Вип. 1.