Лекція 9

ЕТНІЧНІСТЬ УКРАЇНЦІВ

Найменування України та українців

Уся складність етнічної історії українців віддзеркалюється в розмаїтті їхніх самоназв (етнонімів) та назв із боку інших народів (екзоетнонімів), а також назв краю або держави (етнотопонімів та етнополітонімів), в яких вони мешкали. Динаміка цих найменувань відтворює як зміни соціально-політичної та етнокультурної ситуації в Україні, так і характер її взаємин із сусідніми державами. Вони, врешті-решт, проливають світло і на таку важливу проблему, як походження українців.

Оскільки важливою ознакою завершення етногенезу є поява у людей етнічної самосвідомості (а її найпростіше зафіксувати через етнонім чи політонім), осмислення самоназв набуває особливого значення, їхні витоки сягають ще докиївської доби, коли серед східного слов'янства вже відбувалися об'єднавчі процеси. Етнічним символом інтеграції слов'ян, як і формування українства, була їхня спільна самоназва. Ключовим поняттям такого об'єднувального процесу стала Русь. Для етнічної історії України воно має неоціненне значення, оскільки виступає зв'язуючою ланкою між Київською Руссю та Україною, стародавнім східним слов'янством і сучасним українством, з одного боку, і між окремими землями України — з іншого.

Ті східнослов'янські землі, що формувалися, на території України, як би вони не відстоювали свою суверенність, завжди були тісно пов'язані між собою, причому не лише духовно, а й економічно, політичне і, звичайно ж, спорідненістю та свояцтвом їхніх мешканців. Щодо генетичного їх єднання, то воно підкреслювалося символічною самоназвою «Русь», яка мала багато варіантів: Рустія, Київська Русь, Угорська Русь, Підкарпатська Русь, Червона Русь, Біла Русь, Мала Русь, Чорна Русь, Південно-Східна Русь. Разом із тим це все ж таки єдина Русь, або Руська земля, цілісність якої завжди проявлялась в екстремальних ситуаціях.

Поняття «Русь» виступає також символом спадкоємності давньоруської народності. Як це не здається дивним, але генетичне воно пов'язане з пізнішою самоназвою «Україна». Хронологія цієї історичної трансформації така: Русь (VI—IX ст.) — Київська Русь (X—XI) — Мала Русь (з 1395 р.) — Малоросія (XVII—XVIII ст.) — Україна (XVIII—XIX) — Україна-Русь (XIX —початок XX) — Україна (з початку XX ст.). Більше того, саме Україна прямо пов'язана з Київською Руссю і, зокрема, з її ядром — Київщиною, де зароджувалися і Русь, і Україна: у VIII ст. там сформувалося поняття «Русь» і там же, у XII ст., — «Україна». Звідти самоназва «Русь» поширилася на все східне слов'янство, а самоназва «Україна» — пізніше на все українство.

Принципово важливе значення для етнічної історії українців має питання про час і місце виникнення поняття «Русь». Дослідниками це трактується неоднозначно: в одних випадках місце обмежується локальним ареалом, в інших — поширюється на різні регіони, нерідко значно віддалені один від одного.

Як свідчать давні джерела, спочатку виникла назва «Рос» — земля на порубіжжі з «амазонками», відома вже у VI ст. Пізніше це поняття трансформувалося в етнонім «рус», який також мав певну географічну прив'язку — узбережжя ріки Рути, потім землі біля Руської гори, а відтак територія розселення полян у Середній Наддніпрянщині. Про це пишуть, зокрема, Бертинські аннали (під 889 роком), а пізніше (в X ст.) і руські літописи: «поляне, яже нине зовомая русь». Опосередкованим підтвердженням локальності виникнення назви «Русь» може бути система гідронімів з ключовим словом «рос», найпоширеніших саме на Київщині: це і Рось, і Росава, і Росавка, і Росавиця, і багато інших річок. Отже, русь — поляни — Київщина — Київська Русь — логічний ланцюжок в етногенезі східних слов'ян-українців.

Вважається, що невдовзі після свого виникнення самоназва «русь» швидко поширювалася на великий східнослов'янський ареал, що свідчило, зокрема, про консолідаційні процеси, котрі відбувалися в його середовищі. Літописи фіксували ці процеси через різні словосполучення, специфічні для окремих земель Київської Русі: «мы от рода рускаго», «руские грады», «Русь», їхня культурна єдність підкреслювалася, як правило, схожістю мов: «а словенский язык и руский одно есть». Ідея спільності етнічної самосвідомості населення східнослов'янських земель, що проглядалася вже в XI ст., пронизує всі давньоруські літописи, а в концентрованому вигляді вона представлена митрополитом Іларіоном: «Не плохо и в отдельных землях владычествовать, но нельзя без Руси, которая известна и о которой слышат во всех четырех концах земли».

Така традиція спадкоємності продовжується і на українському етнічному грунті. Князі окремих українських земель, котрі мали свої назви, все ж іменували себе князями Русі, а їх населення — русами, русичами, русинами. До речі, ці самоназви тривалий час побутували (а в окремих регіонах України вони живі й досі) і після того як сформувалися нові — «українець» і «Україна». Нерідко ці етноніми та етнополітоніми співіснували, що дуже часто фіксувалося рукописними джерелами та літературними творами навіть у XVI—XVII ст.

Двояка етнічність проявлялася і в інших ситуаціях, зокрема в назвах окремих земель України. Так, галицько-волинський князь Юрій-Болеслав в одній із грамот 1335 р. титулує себе «князем Малої Русі» — і це при тому, що Галицько-Волинське князівство було на той час наймогут-нішою і досить самостійною землею-державою, а Київська Русь втрачала своє значення. Прилучення до витоків Русі набувало загального характеру: нова самоназва слов'янської державності — «Мала Русь» — була зафіксована грамотою царгородського патріарха і мала значення ядра стародавньої Русі на відміну від Великої Русі — соборних земель східних слов'ян.

Традиція підкреслення давньоруського ядра пізніше набула політичного забарвлення у зв'язку з тим, що московські князі почали іменувати себе «князями всея Руси», хоч власне російські князівства називалися тоді Московією, а їхнє населення — московитянами або московитами. Ці назви тривалий час побутували навіть після того, як офіційно була прийнята нова назва північно-східних об'єднань руських племен — Велика Русь, а пізніше — Росія. Вводячи нові назви, московські володарі мали на меті звеличення своєї держави, що посилювалася, претендуючи на роль «третього Риму» та єдиного та прямого наступника Київської Русі. Саме з цією метою і Київ попервах (до XV ст.) був включений до складу Великої Русі як «мать городов русских». Узагалі Москва й надалі докладала великих зусиль для визнання за Росією пріоритету над «руським світом».

Оцінюючи це явище, дослідники намагалися осмислити походження й етнічну історію народів, що мають спільну слов'янську основу. Найближче до розв'язання цієї проблеми підійшов Л. Гумільов, котрий вважав, що «утворення сучасної Росії — явище нове, і вона не є продовженням Київської Русі. Формування російського етносу відносниться до XIV ст., найважливіший поштовх якому дала Куликовська битва 1380 року, об'єднавши руські князівства проти Золотої Орди». Висловлене положення вповні узгоджується з етногенетичною концепцією вченого: «Народженню будь-якого соціального інституту передує об'єднання певного числа людей, симпатичних один одному. Почавши діяти, вони вступають в історичний процес, зцементовані обраною ними метою та історичною долею. Як би не склалося їхнє майбутнє, спільність долі — умова, без якої не можна».

Умова, без якої не можна було не сформуватися українській етнічній спільності, — це необхідність об'єднаної боротьби проти спільного ворога, що загрожував Київській Русі та її окремим землям, — степових кочовиків. Саме там, на порубіжжі («окраїні») зі степовим світом зароджувалися назви «Україна» та «українці».

Вперше назва «Україна» з'являється в Іпатіївському літописі під 1187 роком у зв'язку зі смертю на Переяславщині князя Володимира Глібовича — організатора відсічі половецького вторгнення: «и плакали о нем все переяславцы, ибо он наполнен был всякими добродетелями, а без него Украина много потеряет». Усупереч усталеній думці, що ця назва мала локальне побутування, літописи XII— XIII ст. засвідчують швидке і повсюдне її поширення в землях Київської Русі. Пізніше, у XIV—XV ст., назва «Україна» почала особливо широко вживатися для позначення земель у верхів'ях річок Сейм, Трубіж, Сула, Псло, тобто Сіверщини і Переяславщини, а затим — Нижньої Наддніпрянщини, Брацлавщини, Поділля, Полісся, Покуття, Белзщини, Люблянщини, Перемишлянщини, Холмщини та Закарпаття.

Загального визнання назва «Україна» набула лише у XVII ст., хоча тоді вона співіснувала з іншими, зокрема з назвою «Малоросія», що утвердилася у зв'язку зі входженням України до складу Московської держави. На відміну від колишньої самоназви «Мала Русь», що підкреслювала генетичний зв'язок із Київською Руссю, термін «Малоросія», як і назва її мешканців — «малоросіяни», сприймався з відтінком певної зневаги до України та українців як до окраїни та провінціалів. Ця обставина позначилася на прискоренні процесу усвідомлення малоросіянами своєї причетності до українських цінностей, зокрема до таких суто Національних самоназв, як «козак», «українець».

Щодо самоназви «українець», то вона утвердилася в XVI—XVII ст., тобто набагато пізніше самоназви «Україна». Частково це пов'язано з особливостями етносоціального розвитку України, зокрема з козацтвом, яке фактично виконувало роль головного носія етнічності. Самоназва «козак», особливо поширена в XVI—XVII ст., означала не лише соціальний стан: вона була символом захисника національних інтересів. Отож не випадково, що поняття «козак» і «українець» нерідко співіснували й ототожнювалися. Співіснували з ними на той час і давні самоназви — руські, русини. Така багатошаровість етнічної самосвідомості не випадкова. Вона стала реакцією на національне тиснення з боку Росії, Польщі та інших держав, що підко-рювали окремі землі України. Відстоюючи свої національні права, українці вповні природно зверталися до свого першоджерела — Русі. Такі звернення знаходимо, наприклад, і в першому підручнику української історії — «Синопсисі» Інокентія Гізеля (1674), і у відомому творі української патріотичної думки — анонімній «Історії Русів». Сам Богдан Хмельницький, котрий очолив національно-визвольну війну українського народу проти Польщі й відродив його державність, іменував себе то «князем руським», то «гетьманом України».

Особливого розвитку традиція спадкоємності набула у XIX ст., в період національного піднесення. Цьому сприяло й остаточне утвердження серед українців самоназви «Україна», котре на побутовому рівні давно замінило офіційний термін «Малоросія». Зазнало суттєвої смислової трансформації й саме поняття «Україна», що колись сприймалося переважно у значенні окраїнної землі. Деякі дослідники, щоправда, трактують це поняття ширше — як порубіжжя двох етнокультурних світів: степових кочовиків і слов'ян. Слов'яни ж у IV ст. тут були представлені антами. До речі, слово «ант» у перекладі означає «край», «кінець», що, на думку вчених, у фонетичному і семантичному плані цілком бездоганно і символічно. Пізніше поняття «Україна» стало сприйматися у значенні краю, потім країни, а відтак і держави.

Національна значущість самоназв «Україна» та «українці» стрімко зростає в XVII ст., коли Східна Україна (Гетьманщина, Малоросія) стає центром активного національного життя на противагу Правобережжю, пригніченому поляками. Ім'я України утверджувалося разом із надіями українців відродити свою національно-культурну самобутність, і спалах цих прагнень був особливо помітним наприкінці XIX ст. Для пізніших поколінь він став провідним вогнем на шляху національного відродження і розвою. «В міру того, — писав Михайло Грушевський,— як зростала свідомість тяглості і безперервності етнографічно-національного українського життя, це українське ім'я поширювалося на всю історію українського народу. Щоб підкреслити зв'язки нового українського життя з його давніми традиціями, це українське ім'я вживалось в складній формі «Україна-Русь», «українсько-руський»: старе традиційне ім'я зв'язане з новим терміном національного відродження і руху».

Щоправда, вже на рубежі XIX—XX ст. все більшого поширення стали набувати однопорядкові самоназви — «Україна», «український», «українці», витісняючи всі інші. Певну закінченість цей процес дістав на нинішньому етапі національно-культурного відродження України, що є свідченням формування нового типу національної самосвідомості.

Етнічна та національна культура

Сутність етносу проявляється насамперед в його культурі. Трансформація етносу, зокрема набуття ним національних ознак, пов'язана в тому числі зі зміною етнічної культури, в структурі якої з'являються національно-державні цінності. Під етнічною культурою прийнято розуміти успадкований комплекс соціальної практики та системи вірувань, традицій і звичаїв, що певним чином визначають спосіб життя етносу.

У вітчизняній етнографічній науці склалося так, що інтереси дослідників концентрувалися переважно на вивченні етнічної культури (традицій, звичаїв, обрядів, ритуалів), залишаючи осторонь осмислення національної культури. Коли ж про неї все-таки йшлося, то здійснювалося це, як правило, з однобічних позицій, у прокрустових рамках ідеологізованих концепцій. При цьому визнавалися лише такі постулати: культура будь-якого етносу є всього-на-всього складовою інтеретнічної загальнорадянської культури; культура населення республік, якими б вони не були багатонаціональними, однотипна й одноманітна; національна культура може розвиватися тільки у напрямку уніфікації та стандартизації. Отже, виходило, що у національних культур немає майбутнього, і чим скоріше завершиться всесвітня інтеграція культури, тим краще.

Такі приписи самі собою виключали потребу у зверненні до аналізу феномена «національна культура». Звідси — нечіткість у визначенні її критеріїв, механізму функціонування тощо. По суті, ми не можемо навіть дати чіткої дефініції того, що ж являє собою національна культура, і це при тому, що у сучасній публіцистиці це слово — найпопулярніше. Науковці ж, як і колись, намагаються уникати цього терміна, застосовуючи більш нейтральні поняття — традиційно-побутова або ж народна культура. Але вони радше придатні для традиційного суспільства, етно-національні процеси в якому ще не пробуджені.

Стан непробудженого національного життя був характерним і для зовсім недавнього нашого минулого. Проте нинішній спалах національної самосвідомості дає поштовх до деідеологізованого осмислення багатьох явищ, включаючи етнос, націю, національний характер і національну культуру.

Щодо етносу, то він і досі нерідко уявляється у вигляді відкритої системи, яка базується передовсім на інтеретнічній основі і постійно вбирає іншоетнічні компоненти за рахунок своїх, етнічних. Із цього неминуче випливає така сумна перспектива етносу: поступово втрачаючи свою самобутність, зокрема культуру, він рано чи пізно має злитися з іншими етносами, тобто просто зникнути. На практиці ж такий тип етнічних процесів трапляється украй рідко. Це дає право обстоювати іншу концепцію розвитку етносів та націй і, зокрема, національних культур. Отож, етнос убачається відносно закритою соціальною системою, причому самодостатньою для свого розвитку і відтворення. Звідси він має визначатися не спільними з іншими етносами рисами, як це часто трактується, а якраз відмітними характеристиками.

Те ж стосується і національної культури — неповторної у самій своїй основі. Логічно виникає запитання: а чи можна будь-яке зближення національних культур вважати за їх руйнацію, а відтак і за руйнацію етносу (нації)? Питання це не марне, бо на практиці дійсно відбувається зближення національних культур — або шляхом запозичення та взаємозасвоєння іншоетнічних елементів, або ж через стандартизацію окремих компонентів. Процес об'єктивної інтеграції культури підсилюється постійною взаємодією етносів, їх частковим фізичним зміщенням, а певною мірою й асиміляцією.

Найбільш рельєфно ці процеси простежуються в Україні. На її культурному тлі залишили відмітний і булгари, і угрофіни; десь у надрах заховались сліди степових кочовиків; на вістрі ятагана привносилась мусульманська культура з Криму і Туреччини, а з хрестом — полонізація й покатоличення; Росія нашаровувала на протослов'янське та давньоукраїнське підгрунтя свою дещо уніфіковану культуру. Маючи на увазі саме багатовікові міжетнічні взаємини, етнографи цілком слушно твердять, що «чистих» етносів, як і «чистої» етнічної культури, взагалі немає. У цьому легко переконатись, уважно прислухавшись хоча б рідної мови — справжнього дзеркала етнокультурних нашарувань.

Здавалося б, є серйозні підстави на користь усталеної концепції обмеженості етнонаціональних процесів та руйнації етносів. Насправді, є багато чинників, які сприяють цьому, — ідеологія денаціоналізації, стандартизація культури і т. ін. І тут ми повинні, звичайно, турбуватися за долю нації та її культури. Але це предмет окремої розмови. Набагато важливішим убачається проникнення у внутрішню логіку етнокультурних процесів, оскільки саме там ховається справжній механізм їхнього функціонування й розвитку. Виявляється, що цей механізм спрямований на збереження етнічного ядра культури, навіть якщо для цього складаються несприятливі умови. Основою, стабілізуючою етнос та його культуру, є система традицій, що являє собою свого роду колективну пам'ять, котра акумулює міжпоколінну етнокультурну інформацію. Крім того, вона регулює не лише рівень інформації, необхідний для відтворення етносу, а й ступінь іншоетнічних запозичень.

Регулювання етнокультурної інформації відбувається за допомогою стереотипів — своєрідних цеглин, з яких вибудувана вся культура етносу. Це усталені форми етнічної поведінки, так би мовити, її штампи, шаблони, а певною мірою і зразки, вироблені багатовіковим досвідом народу. Вони є суттю механізму традицій, і без них не може існувати жодна культура, в тому числі й сучасна, зокрема професійна.

Палітра етнічних стереотипів надзвичайно різноманітна. Ними просякнуте усе національне життя, особливо такі його складові, як поведінка, спілкування, норми моралі, манери, етикет. За свідченням етнографів, навіть такі, здавалося б, суто біологічні явища, як пологи або кашель, здійснюються у різних народів по-різному. Етнічні відмінності виявляються і в тому, як люди вдягаються, як вони їдять, в їхніх улюблених позах стояння або сидіння, прийомах вітання, знайомства, залицяння, дякування, в їхній міміці та жестикулюванні тощо.

Перелік етнічних стереотипів можна продовжувати нескінченно, проте і з наведених прикладів стає зрозумілим, Що саме вони є кодом етнічної культури. Етнічне кодування характерне не тільки для традиційної, а й для сучасної культури, хоча нині воно вже не так чітко виражене. Це пов'язано з ускладненням нашого соціального буття, яке відповідно ускладнює й систему кодування: вона дедалі більше заховується у глибинні сфери — психіки, національного характеру, духовної культури.

Кодування етнічних ознак культури — важлива, проте не єдина їхня функція; головна ж спрямована на виявлення соціальних цінностей. Природно, що будь-яке порушення системи етнокультурного коду обов'язково позначається на цінностях етносу. Скажімо, послаблення міжпоколінних зв'язків призводить до дезорганізації сім'ї; дестабілізація родини, та ще й підсилена втратою мовних компонентів культури, — до знецінення духовності. Отже, збереження етнокультурних традицій, і зокрема системи етнічних стереотипів, має непересічне значення, бо від цього залежить не лише доля етнічної культури, а значно більше: цілісність етносу, стабільність суспільства і навіть держави.

Уся ця знакова система лежить в основі і національної культури, хоча роль етнічних стереотипів у ній дещо інша. Пробудити національну культуру етнічні стереотипи здатні лише в тому випадку, коли вони набувають значення національного символу і більше — національного гасла, що, зрозуміло, пов'язане з певними національними інтересами. А це можливо лише в ситуації загального національного піднесення і особливого стану духовності нації. Каталізатором тут виступає національна самосвідомість — не просто усвідомлення причетності до рідної культури, а особливе розуміння її ролі в консолідації нації, у формуванні її національних інтересів. Без чітко вираженої національної самосвідомості національна культура взагалі неможлива.

Природа виникнення етнічних стереотипів та національних символів також відмінна. Етнічні стереотипи формуються шляхом поступового накопичення і відбору певного соціального досвіду. Причому вони настільки органічно вписані в життєву канву, що люди у своєму етнічному середовищі виконують їх автоматично, навіть не замислюючись над їхнім змістом. Національний символ виникає переважно спонтанно — як бурхлива реакція на якусь гостру етносоціальну ситуацію. Для українців усталеним символом національної культури традиційно був Тарас Шевченко, котрий уособлював і духовність народу, і його соціальні сподівання; символом історичної долі виступав Богдан Хмельницький, з яким пов'язувалася драматичність національно-визвольної боротьби. Нині ж акцент переміщується в дещо інші, більш політизовані сфери. Гасло національних сподівань сьогодні, крім Шевченка, уособлює, скажімо, Василь Стус, а символом державності є Українська Народна Республіка з її неодмінним атрибутом — синьо-жовтим стягом.

Можна таким чином припустити, що національний символ формується за законом відбору лише тієї міжпоколінної культурної інформації, яка найбільш співзвучна сучасному національному настрою та національним інтересам. Тільки одна ця особливість механізму творення національної культури, якщо вона вірно сформульована, докорінно трощить колись сконструйовану модель однотипності за-гальнорадянської культури, одноманітності усіх її складових для всіх національних культур.

Це може підвести до дещо парадоксальної думки: яскраво виражену національну культуру здатний мати не кожний етнос. Принаймні той чи інший етнос, який би глибинний шар етнічної культури він не утворив, може втратити наявні ознаки національної культури, якщо втратить свої національні символи, національні гасла та загальнонаціональні інтереси. І навпаки: з формуванням національної ідеї національна культура здатна відтворитися, відроджуючи і націю. Українська нація неодноразово втрачала і державність, і мову, і, національну культуру, не втративши, однак, національної ідеї — ідеї суверенності. Саме вона була і є тією аурою, що спричинювала і спричинює національно-культурне відродження.

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок про те, що національна культура — категорія не етнічна, а етносоціальна. Це система національних символів, в яких у концентрованому вигляді виражені гасла, етносоціальні сподівання та національні інтереси. Вона пов'язана з певним станом національного розвитку — загальним національним піднесенням та спалахом національної самосвідомості. Саме у такі історичні моменти і формується національна культура — свого роду вибух духовності нації. Він не тільки концентрує сплеск національного життя, а й тривалий час слугує джерелом, яке живить культуру у більш спокійні періоди, включаючи певні спади національного розвою.

До речі, останнє не є трагедією для нації, а становить обов'язковий компонент механізму її розвитку, період накопичення духовно-національного потенціалу народу. Після кожного спаду, як правило, настає етап відродження. А таких етапів українці, як уже зазначалося, знають декілька. І це природний стан нації — показник інтенсивного творення національної культури.

Етнічна самосвідомість і національна ідея

Одним із головних наслідків об'єднавчих етнічних процесів є етнічна самосвідомість. Вона виступає суттєвим компонентом структури етносу поряд з іншими складовими: спільністю походження, культури, мови, господарського життя тощо. Наявність етнічної самосвідомості свідчить про певний стан етногенетичного процесу, зокрема про народження етносу. Етнічна самосвідомість пов'язана, у свою чергу, з самоназвою народу, зміни якої віддзеркалюють трансформації як самосвідомості етносу, так і національної ідеї.

Мозаїчність самоназв і самосвідомості українців та їхньої етнокультурної основи — східного слов'янства — результат передусім суперечливості етнічної історії населення, упродовж якої протидіяли дві тенденції: об'єднавча й роз'єднавча. Складовими об'єднавчої виступали ідеологічна єдність, спільність язичницьких (пізніше — християнських) символів слов'ян-українців, єдина писемність і головне — загальний народний опір постійним наскокам войовничих сусідів.

В етнічній історії українців можна виділити три основних етнооб'еднавчих поштовхи: загроза фізичного винищення з боку Степу (XII—XIII ст.), котра зумовила утворення військово-політичних об'єднань східнослов'янських земель; польське національне гноблення XIV—XVI ст.; зазіхання на незалежність українців з боку турків і татар одночасно з посиленням польського тиску, що врешті-решт викликало національно-визвольну війну (середина XVII ст.). Результатом першого поштовху стало зародження слов'яноукра-їнської етнічної спільності; другого — ранньофеодальної української народності; третій став основою для формування української нації.

Разом із тим етнооб'єднавчі процеси в Україні стримувалися такими досить значними чинниками, як її зростаюча регіональна мозаїчність (наслідок захоплення окремих земель сусідніми державами), а також розкол християнського світу, його межа пролягала якраз по Україні: по один бік опинилися українці східнохристиянського (православного) віросповідання, по інший — західноримського (католицького). Причому на фазі становлення української народності релігійні та етнічні процеси діяли в одному річищі; у період же зародження нації рух за національну незалежність набув форм боротьби за православну віру — проти спольщення, покатоличення та омусульманення.

Отож, етногенетичні процеси серед українців проходили під постійним гаслом боротьби за волю. Не даремно ще Вольтер, помітивши цю особливість, писав: «Україна завжди прагне до волі». Ось чому такого важливого значення набуває в етногенетичних процесах національна самосвідомість.

Уся складність етнічної історії українців пов'язана з різноплановістю їхньої етнічної та національної самосвідомості, а також етнічної самоназви. У момент зародження народності загальноетнічна самосвідомість українців була ще недостатньо вираженою, показником чого може бути, зокрема, багатошаровість самоназв (етнонімів, етнополітонімів, етніконів). Хоча на той час вже сформувався і дістав поширення термін «Україна», самоназва населення ще не була аналогічною. Вона в основному мала земельну основу: кияни, сіверяни, подоляни, галичани, волиняни, буковинці — так називали себе люди залежно від краю, в якому вони жили, відображаючи тим самим етнорегіональну самосвідомість.

Можна у цьому зв'язку стверджувати, що у своїй першооснові українська етнічна спільність складалась із земельних об'єднань, кожне з яких являло собою субетнос — частину етносу, яка мала власну етнічну структуру, свої говірки і крайову самосвідомість. Такою в цілому уявляється схема зародження етнічної спільності, і української в тому числі.

Постає, однак, запитання: яким чином у такому разі цементується етнічна спільність і що є ядром її консолідації? Відповідаючи на нього, слід наголосити, що для об'єднавчої тенденції повинна бути реальна основа — загально-етнічні або загальнонаціональні інтереси. Вони для східного слов'янства і для українства споконвічні — відсіч зовнішній агресії. Це об'єднавче гасло усвідомлювалося через певні ключові поняття — спільні самоназви населення, навіть розмежованого земельними або державними кордонами.

В етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб'єднавчі самоназви: слов'яни (словени), руси (руські, роси, русичі) і українці (козаки), які по суті віддзеркалювали окремі етапи їхньої етнічної самосвідомості. Ключовими для початкового етапу формування українського етносу можна вважати самоназви з коренем «рус» («рос»), котрі мали тоді не лише етнічний, а й етнополітичний зміст: усвідомлення причетності до Руської землі, До всього руського, пізніше українського, світу.

Загальноруська (а частково і загальнослов'янська) самосвідомість превалювала в українців тривалий час, навіть після того, як утвердилася загальна самоназва «Україна». Щоправда, вона майже до XVIII ст. не стала ключовим елементом загальноетнічної самосвідомості українців: по-перше, через розкол християнської церкви, який розділив Україну на східну (власне Україну) і західну (Русь, Руську землю); по-друге, загальноетнічна самосвідомість Українців набула у цей час соціального забарвлення, втілившись у самоназві «козак», тобто вільна людина.

Власне, від козацтва починаються витоки української нації, оскільки саме з ним пов'язані пробудження національної самосвідомості, формування національних інтересів і національних цілей — усіх необхідних для нації компонентів.

Їх формування у свою чергу базувалося на досить зрілому соціально-економічному фундаменті. Економічною передумовою зародження української нації став інтенсивний розвиток товарного виробництва, що зумовило утворення вже наприкінці XVI ст. внутрішнього ринку. Активізувалися й соціальні та політичні чинники. Наростання національно-визвольної боротьби втягнуло у свій вир усе українське населення, всі його стани. Цей рух спирався на могутню соціальну силу — козацтво, котре взяло на себе одну з головних функцій держави — її захист. Створена козацтвом Запорізька Січ була не просто українською державою, вона стала прообразом ранніх буржуазних республік. Незважаючи на те, що її функціонування мало локальний характер, вона фактично здійснювала вплив на всі землі України, на все українство. Роль козацтва у соціальному, економічному й політичному житті була настільки великою, а зв'язки з народом настільки міцними, що його, судячи по зарубіжних документах XVI—XVIII ст., називали «нацією козаків» або «українською козацькою нацією», а Україну — «країною козаків».

Відповідно до такої етносоціальної ситуації кристалізувалася й «козацька» самосвідомість, особливо чітко виявляючись у самовизначенні «козак», а також таких близьких за етносоціальним значенням, як «запорожець», «гайдамака», «хрещена людина». «Козацька» самосвідомість мала досить широке побутування і в західних регіонах України, хоч там переважаючою залишалася традиційна самоназва «русин» («руський»), що відображало нашарування двох рівнів самосвідомості — етнічного, коріння якого сягає Київської Русі, і релігійного (ознака належності до католицтва).

«Козацька» етнічна самосвідомість також мала два рівні: побутовий та ідеологічний, їх грунтовний аналіз, як і аналіз процесу зростання національної самосвідомості в цілому, зроблений Я. Дашкевичем, тому ми скористаємося з його розробок. Отож, побутовий рівень етнічної самосвідомості містив такі елементи:

1) поширення самоназв;
2) наявність етнічних стереотипів, в тому числі тих, що характеризували інші народи;
3) переконання в існуванні особливої «руської крові», під якою розумілася генетична близькість до Київської Русі; 4) наявність психологічних бар'єрів щодо сусідніх народів і держав: традиційне ставлення до Степу як до неприйнятного духовного світу, неоднозначне ставлення до Росії — близької за культурою, але агресивної за духом, індиферентне — до Білорусі, яка зазнала значних асиміляційних втрат з боку російської нації і яка не підтримувала козацьких повстань, насторожене — до Польщі та Угорщини, підсилене релігійними перепонами.

Елементами вищого, ідеологічного рівня етнічної самосвідомості (власне, це вже національна самосвідомість) були такі:

1) боротьба за національні права — вольності для нації;

2) боротьба за історичні традиції нації (возвеличення культу князів, підкреслення величі Київської держави, відновлення національних пам'яток минулого, обстоювання ідеї автохтонності української нації);

3) боротьба за офіційне визнання української мови;

4) засудження національної зради;

5) протиставлення релігійних відмінностей;

6) національне мотивування козацьких повстань.

Козацький дух українства, втілений у самоназві «козак», витав в етнічній історії українців досить тривалий час — навіть після того як були скасовані Запорізька Січ і козацтво України. Мабуть, саме тому процес формування «власне української» самосвідомості дещо затримався. Новий його спалах, пов'язаний з етнонімом «українець» та етнополітонімом «Україна-Русь», припадає на кінець XIX ст.— період національно-культурного відродження на тлі загального національного піднесення. Проте, як відомо, період цей був нетривалим. Офіційне ставлення Росії до пробудження національної самосвідомості українців являло собою різко негативну реакцію.

Вікова практика применшення значущості українського етносу не могла не позначитися на формуванні української етнічності. Наприклад, у назвах України та українців бракувало етнічно-смислового ядра: Україну називали або Малоросією, або Південно-Західним краєм Росії, а українців — малоросами чи навіть хохлами. Відтак в українців зростало прагнення відмежувати себе від інших сусідніх народів і особливо от тих, хто мав у своїй самоназві корінь «рус» — росіян, білорусів. Отож, самоназва «українці» здобуває на зламі століть загальне визнання, хоча у західних регіонах вона побутувала паралельно з традиційною місцевою самоназвою — русини, яка склалася і збереглася в дещо інших етнокультурних умовах — національного тиснення з боку Польщі та Угорщини. Втім, і на Лівобережній Україні ці дві самоназви тривалий час співіснували як символ спадковості давніх традицій. Останнє виявлялося і через збереження етнорегіональних та крайових (земельних) самоназв, які нерідко сягали ще докиївсь-ких часів.

Говорячи про самосвідомість українців, ми повинні розуміти її багатошаровість, ієрархічність. Сучасний її шар можна поділити на три основних рівні: національну, етнічну і етнорегіональну (крайову) самосвідомість. У свою чергу, у формуванні сучасної національної самосвідомості можна вирізнити два етапи: на першому (він включає порівняно «спокійний» період становлення української нації від початку 20-х років до останнього десятиліття — лавиноподібного наростання національної самосвідомості) формувалося усвідомлення цілісності нації; на другому — українство вже виступає як соціальний організм, здатний до реалізації головної національної ідеї — здобуття реальної суверенності та незалежності.

Іншим важливим рівнем самосвідомості українців є етнічна самосвідомість, що включає два аспекти: усвідомлення генетичного зв'язку зі стародавньою Руссю і усвідомлення спільності з усім слов'янським світом. Перший аспект частково реалізується через самоназви, котрі й досі побутують в Закарпатті, Галичині та на Західному Поділлі, а більшою мірою — через поглиблений інтерес до своєї давньої історії. Цими питаннями займаються, зокрема, такі історико-етнографічні товариства, як «Товариство закарпатських русинів». «Товариство русинів-українців» та ін.

Пам'ятаючи про своє давньоруське коріння, українці водночас вважають себе частиною слов'янської спільноти, об'єднаної близькістю традиційно-побутової культури, мови й історичної долі. Самоназва «слов'янин» — цей етнічний код давньоруської народності — і нині залишається длл українців знаком причетності до всього слов'янського світу.

Нарешті, така особливість етнічної історії українців, як різноманітність регіональних утворень, позначалася на формуванні крайової самосвідомості — усвідомлення належності до рідного краю, землі предків. Цей рівень самосвідомості, досить усталений і в наш час, виявляється передусім через регіональні самоназви.

Картина крайових етнонімів в Україні надзвичайно строката й колоритна. До наших днів збереглися самоназви, котрі згадувалися ще у давньоруських літописах і позначали причетність людей до «своєї» землі: кияни, чернігівці, галичани тощо. Ряд самоназв, пізніших за походженням, виникли по мірі утворення нових країв та земельних об єднань. Вони досить усталені у крайовій самосвідомості і нинішніх українців — подоляни, волиняни, поліщуки, буковинці, слобожани, запорожці і т. д. Ці самоназви по суті фіксують історичну пам'ять про колишній крайовий поділ України, і в цьому плані їх сучасне побутування виправдане.

Проте далеко не всі крайові самоназви вписуються у структуру регіонального поділу України. Палітра етнонімічних назв складніша, оскільки пов'язана з надзвичайно тонким механізмом — самосвідомістю людей, котрі не завжди адекватно відносять себе до того чи іншого регіону. Особливою ієрархічністю крайові самоназви визначаються на міжрегіональному порубіжжі та в зонах контактування різних етносів і культур.

Так, у Західному Поліссі, де в основному проживають українці та білоруси, етнонімічна картина така: значна частина українців, крім загальноприйнятого етноніма, називає себе поліщуками, а сусідніх українців, що мешкають південніше, — пальовиками або полянами; білорусів же вони називають литвинами, хоча самі білоруси українського Полісся вважають себе поліщуками, котрі, у свою чергу, називають білорусів, які проживають у білоруському Поліссі, — литвинами, а ті їх — полянами. Самі ж литвини білоруського Полісся називають себе поліщуками, а литвинами називають білорусів, котрі проживають на північ від них.

Ще більшим розмаїттям характеризується система етнічної та крайової самосвідомості (і відповідно етнонімічна картина) в Закарпатті. Там існує декілька рівнів самосвідомості. Отож, вважаючи себе українцями, населення при тому іменується русинами (руснаками, русичами); усвідомлюючи належність до свого краю, воно зветься карпаторусами, а залежно від певних етнографічних груп — гуцулами, бойками або лемками; нарешті, відповідно до району проживання — підгорянами або долинянами. Водночас своїх сусідів-українців, які колись перебували під владою Австро-Угорщини, закарпатці іменують цісарцями або угрорусами; тих із них, хто живе в горах, — горенцями, в Долинах — доленцями тощо. Ті ж у свою чергу називають українців Закарпаття рутенами (латинська назва русинів) або крайниками (тобто українцями).

Подібна ієрархічність самоназв і назв українців склалася і в усіх інших етноконтактних зонах на міжрегіональних пррубіжжях України. Вона складає колоритну картину, Що відтворює всю розмаїтість етнічної історії та етнічної самосвідомості українців. Ось лише основні її фрагменти: батюки, бойки, буковинці, верховинці, волиняни, галичани, гуцули, запорожці, карпаторуси, козаки, лемки, малороси, малоросіяни, ополяни, підгорці, пінчуки, подоляни, поліщуки, пальовики, поляни, райки, роксолани, русини, руснаки, севрюки, слобожани, степняки, тавричани, угроруси, хохли, червоноруси, черкаси, чорноморці. Але всі вони разом — одна нація — українці, що увібрала всі етнічні відтінки людності, об'єднаної національною самосвідомістю, спільністю історії та культури.

 

---| література |---------------------------------------------------------------------

Летопись по Ипатскому списку. Санкт-Петербург, 1871;

Лаврентьевская летопись. Санкт-Петербург, 1883;

Мишко Д. І.   Звідки пішла назва «Україна» // Укр. іст. журн. 1966. № 7;

Крип'якевич І. П.   До питання про національну самосвідомість українського народу в кінці XVI—на початку XVII ст. // Там же. № 2;

Грушевський М.   Хто такі українці і чого вони хочуть. Київ, 1991;

Смолій В. А.   Формування соціальної свідомості народних мас України в ході класової боротьби. Київ, 1985;

Стрижак О.   Звідки походить назва «Україна» // Наука і культура: Щорічник. Київ, 1986. Вип. 20;

Макарчук С. А., Турій О. Ю.   Український етнос (Історичний розвиток). Львів, 1990;

Пилипенко М. Ф.   Возникновение Белоруссии (Новая концепция этногенеза). Киев, 1991;

Дзюба І.   Україна і Росія // Наука і суспільство. 1991. № 7;

Забужко О.   Філософія національної ідеї в духовній культурі народу // Етнічна самосвідомість і національна культура. Київ, 1991;

Етнографічна спадщина і національне відродження. Київ, 1991.